У Ставищі, селищі на півдні Київщини, зібралося з десяток людей, щоб символічно відзначити 120-ту річницю від дня народження письменниці Докії Гуменної. Головна мета — нагадати про неї і вшанувати на малій батьківщині. Основа ініціативи — спогади «Дар Евдотеї», а саме розділ «Ставищанська розкіш», в якому йдеться про навчання Докії Гуменної у Ставищанській педагогічній школі. Той період припадає на голодні 1920-1922 роки. Про це йдеться на порталі Poglyad.TV.
Школою керував полтавський поет Віталій Самійленко. Про його лекцією з теорії матріархату Докія Гуменна захоплено писала: «На мене ця лекція справила колосальне враження, просто викликала в душі переворот! Тож я тільки й чула досі звідусіль, що “дівчата нездібні до науки”, “жінка не людина”, “ісчадіє ада”, “нечиста”, “не сміє входити у вівтар”, “жіночий університет — заміж”, “волос довгий, а ум короткий” тощо-тощо. А тут розкривається, що не завжди так було. Я стала на гранітну основу, що не даремно хочу вчитися, що неправда, ніби для дівчини це непотрібно й необов’язково, однаково ж — підеш заміж, а там уся твоя наука непотрібна... Тоді ж у мене було пристрасне бажання рости духовно, вдосконалюватися... хоч би на колінях рачки, а лізти до вершин своїх можливостей».
У Ставище також прибув, подалі від «новоприставленої» більшовицької влади, буковинський поет Дмитро Загул. Подейкували, начебто він дав оголошення про свою загибель у Чорному морі, а сам поспішно зник із Києва.
Докія Гуменна про Дмитра Загула згадувала так: «Увійшов до кляси чоловік з приплюснутим носом, із чолом мислителя, розділеним на дві долі і дуже синіми очима. Він почав знайомитися з нами і зразу ж дав кілька тем до вибору для письмової роботи... На наступній лекції української літератури новий учитель приніс виправлені роботи і прочитав перед клясою мою, як зразкову. Так закріпилася традиція читати мої письмові роботи перед клясою, щоб на них вчилися інші. А я просто не вміла багато написати і ледве перетягала з одної сторінки шкільного зошита на другу... Я ж, така боязка, ніколи не доступилася до Загула ближче, як належить у клясі до вчителя».
Коротко характеризовано й інших викладачів: «Про інших вчителів, що майже всі приїхали до Ставищ від чогось рятуватися, як не від розстрілу, то від голодової розрухи в Києві, менше я маю що згадати. Був біолог Федір Великохатько. Бекеш, Венґриновський, Лось... Зима. Була ще Зіна Яскульська, вчителька зразкової школи...»
Отже, наша ініціативна група «Ставищанська розкіш» поставила собі чотири завдання:
створити кілька відео;
провести тематичну зустріч у березні;
назвати одну з вулиць на честь Докії Гуменної;
встановити меморіальну дошку.
Останнє відпало саме собою, так як видатки в країні, що воює, мають інший пріоритет. Організовувати спільнокошт у такий час ми не наважилися.
Вулиця... Тут виникла заковика. Зараз в Україні триває деколонізація — процес, який, по суті, є продовженням незавершеної декомунізації, але з акцентом усунути з громадського простору прояви та символи російської імперськості загалом. Тож ми подали до Ставищенської селищної ради звернення, щоб вулицю Олександра Пушкіна в Ставищі, яка прилягає до історично селянської місцевості Пшінка, перейменувати на вулицю Докії Гуменної. Однак виявилося, що проти виступили жителі самої вулиці, аргументуючи «такі назви слід давати вулицям біля шкіл і бібліотек». Відтак вулиця Пушкіна стає Серпанковою.
Одначе сталася інша несподіванка: вулиця Докії Гуменної буде в сусідньому селі Розкішна, яке межує зі Ставищем через річку Гнилий Тікич. Десь там містився і Кравченків хутір — батьківщина матері Докії Гуменної. Письменниця так згадує ті місця: «Моя мама там уродилася, то я можу вважати і своєю батьківщиною розкішні Ставища. Містечко Ставища там оточене з усіх боків трьома ставами, а за ними розлягаються в буйній зелені передмістя: Розкішна, Пшінка, Жабокраківка... Хати там з просторими розлогими садибами навколо, обложені садками. В цілому — всі Ставища з присілками — суцільний гай, з деревами, що понахилялись на вулицю...»
Відтак ми переходимо до родоводу Докії Гуменної. Завдяки допомозі нашої землячки Альони Павленко вдалося скласти родове дерево Докії Гуменної аж до прадідів — і за лінією батька Кузьми Гуменного (1875-1945), і за лінією матері Дарії Кравченко (1877-1940). Сама Докія Гуменна більше симпатизувала ставищанському роду Кравченків: «Коли гуменюківський хутір був “скитський”, то мамин, кравченківський, — “трипільський”. На гуменюківському хуторі було багато ожередів, товару, коней, возів, звідусюди випирався сільсько-господарський реманент, а про сад чи хоч який садочок — не подбали. Все тут було на замку, якась незатишна метушня, гін до багатства і грубість у взаєминах, ще й нещирість... Хоч хата на цьому хуторі була велика, але якось не було де себе приткнути, тому я не любила тут і дня бути.
Зате на хуторі у Кравченків було надзвичайно затишно і притульно. Тут не було розмов про багатство, хоч і тут також працювали зранку до пізньої ночі. Ніколи ніяких наймитів не було, все самі обробляли, але й ніколи не дійшли до більшого, як 15 десятин землі, тих самих, з чого починався цей хутір. Тихі, скромні, нездібні до хитрощів та брехні. Не було хазяйського гармидеру в подвір’ї, а був справжній хутірський затишок, оповитий гойними садами та осокорами».
Жителі сусіднього міста Жашків, де 120 років тому, 23 лютого (7 березня) 1904 року, народилася Докія Гуменна, часом ревно ставляться до таких її слів: «Не диво, що я так полюбила Ставища! Це була наче моя давня батьківщина, оці захряслі в розкішній буйній зеленій завірюсі ставищанські простори. Тут народились і прожили життя мої діди-прадіди по маминій лінії, сама мама, тут жив дядько й тітки, тут я знайшла до душі школу й оточення. То яка мені була охота вертатися з моєї кращої батьківщини до Жашкова, у середину містечка з запиленими кущиками безу?»
Та жителі Жашкова й дякують нам, ставищанам, за ініціативу вшанувати пам’ять про Докію Гуменну читанням уривків із розділу «Ставищанська розкіш» спогадів «Дар Евдотеї». У цьому проєкті залучені:
менеджерка Алла Вишенська;
поетеса Тетяна Іванчук;
письменниця Тетяна Белімова;
вчителька Світлана Комаха;
психологиня Людмила Некраш;
поет Олексій Пустовгар;
айтівець Юрій Михайлишин;
мовознавиця Лариса Кравець;
вчителька Лариса Козлюк;
журналістка Вікторія Бурлака;
вчителька Галина Кулікова;
економіст Віктор Хименко.
Усі відеозаписи публікуються в ютюб-каналі «Ставищенські стайні» (@stastables).
На березень у Ставищенській публічній бібліотеці планується зустріч про життя й творчість Докії Гуменної з постановкою її новели «Куркульська вілія». Також ми тримаємо зв’язок із директором Жашківського музею Олександром Тютюнником, котрий листувався з Докією Гуменною, отримав від неї матеріали для експозиції, а згодом долучився до відзначення сторіччя письменниці в Києві.
Сподіваємося, все вдасться якнайкраще. Ми самі згуртувалися, то й самі рухаємо цей процес. Одночасно намагаємося залучити якомога більше охочих приєднатися до вшанування пам’яті про Докію Гуменну, яка, за Миколою Мушинкою, «п’ять разів похоронена, а все ж таки жива».