Додано (10.05.2020, 11:31)
---------------------------------------------
Навесні, після Великодня, голод у Красилівці сягнув небачених масштабів. Ось що розповідала моя бабуня: «Навесні голод був у розпалі. Під ту пору я працювала нянькою в яслах і пам’ятаю, як страшно мерли й мерли діти… Жила коло вигону жінка, що звалася Гавелиха. Привела вона троє дітей у ясла, а сама кудись пішла на заробітки. Приходить через тиждень, а ті діти вже повмирали. Діти у яслах вмирали тому, що їсти готувала жінка голови колгоспу, Йосипа Кулібаби, яка просто розбовтувала борошно у сирій воді, а не варила затірку. Зрештою, й тієї затірки не вистачало на всіх...
     Пам’ятаю, одне дитя було вже при смерті, то злізло якось із печі, стало посеред хати, мале таке, в самій сорочині, та й каже до мене: «Пип, пип в меньку митьку ютьки!..» Мовляв, сип, сип у маленьку миску юшки…
     А в селі коїлися звірства. Люди геть утратили і совість, і розум. Голова колгоспу Йосип Кулібаба удвох із бригадиром, Оникієм Кравчуком,   убили чоловіка, що жив за річкою. Звинуватили його в тому, що він украв хліб у колгоспі, та підняли, а потім кілька разів посадили на долівку — він і богу душу віддав… А то якось роздавали баланду коло млина. Михтодь, братик Ярини Задорожньої, попросив добавки. То Кулібаба як схопив батога та й погнався за ним — бив його бив, аж та дитина з переляку плигнула в криницю і втопилася…
     Ішла я одного разу попри колгосп на роботу в ясла — коли ж дивлюся, під двигуном лежить дитя, жовте, як віск… Паморочилося мені в голові од голоду. Пройшла я трохи та й думаю собі: чого ж це та дитина там лежить? Вернулась я, на силу божу залізла під двигуна, — коли ж те дитя вже й захололо давно. І так недобре мені зробилося, коли я те зрозуміла, геть почорніло в очах — і відтоді не стала я ходити на роботу в ясла, а пішла сапати буряки. Не могла дивитись, як ті діти мруть… 
     Влітку скінчила я курси вихователів дитсадка. Голод уже минувся. Вела дітей до колгоспної їдальні, й вони заспівали: «Ми молоді весняні квіти, ми діти молота й серпа». А вертали якраз жінки з поля та як почули — й заплакали усі: мало хто з їхніх дітей вижив у ту голодовку.
     Якби Лєнін був, то такого не допустив би. Він же писав: «Шаг впірьод — два назад», писав: «Краще менше, та краще».
     Мій брат, Прохір, порахував, що вимерло тієї весни три чверті села…»
     Мельник Марія Михайлівна свідчила (запис 1993 року): «Восени тридцять другого року в селі почали ходити комісії з хлібозаготівель, прозивали їх «червона мітла». Була тоді Красилівка дуже людна, то з одного боку річки був колгосп «Надія», а з другого — колгосп, що звався «Краще життя». В кожному колгоспі була своя комісія. Забирали все до крихти, навіть сіль, а вона, до речі, була тоді дуже дорога. 
     Взимку тридцять третього року настав голод. Люд мер так хутко, що могил уже не копали, а вибуртували на цвинтарі здоровезні кагати і кидали туди всіх гамузом. 
     Саме тоді активістки вбили мого батька. Мені було п’ятнадцять років, і я наче зараз усе те бачу. Батькові загадали збирати по селу мерців. Дуже він відмовлявся, та як укинули його в холодну, то погодився і якийсь тиждень возив трупи гарбою на цвинтар. А далі захворі, певне, тому дуже переживав. Господи, каже, там же такі ті люди висхлі… не чоловік, а самі кістки! І от лежав він слабий, аж до хати ввалилися активісти — голова сільради Михайлівський, Панас Альмужний і Оксана Зайчук, по-вуличному Дранка. А у нас якраз варилася конина — один родич украв у колгоспі лоша та поділився з нами. Ти чого не на роботі? — зразу Михайлівський до батька. Аж тут Дранка до печі та й надибала те м’ясо. А, каже, то ти м’ясо жереш… м’ясо жереш, ледацюго, та ще й слабий! А лежав батько на полу, і в головах був рубель… то вона як не спірве того рубля — та по голові його! а Панас Альмужний і собі підпрягся — так і забили його удвох.
     Навесні люди почали мерти цілими родинами. Мерців тоді збирав Порфир Полотняк. Щоб не їздити двічі, брав він і тих, що були ще живі. То я, каже, ще раз буду за тобою приїжджати? Та мені трудодень заробити треба! Отак на нашому кутку забрав він разом із мерцями Харитину Кравчук. І досі чую, як вона лементувала: «Ой-ой-ой!» Вкинув її живою до катагу, а йшла Килина Чакунка та й витягла її з ями. Харитина вціліла у голодовку і навіть того Порфира пережила.
     Навесні я так спухла, що не могла вже ходити. Лізла рачки попідтинню і шукала яку бур’янину. Зійшла тоді дика морква, а що очі в мене позапухали, то я роздеру одну повіку та й дивлюся — чи не видно де тої моркви. Ішов по вулиці один чоловік, він звався Сандьо Пуп,  та й узяв мене і заніс у дитячий притулок, що звався майдан. 
     Перший тиждень  я просто сиділа на долівці під стіною, їсти мені не давали. В притулку було дванадцятеро дітей. Запам’яталися мені Михалко, Олена і Стьопко Гудзилевичі (можливо, Будзилевичі — Л.К.) Михалкові було вісімнадцять років. Лежав на долівці він, бо ходити не міг: обморозив руки й ноги. А місце на печі зайняли Іван Головатюк і Петро Посудевський, найстарші в тому притулку. Справи у тому притулку йшли дуже кепсько. Їсти варила жінка Йосипа Кулібаби, — всі харчі вона забирала додому, а нам колотила борошно із сирою водою. Діти мерли як мухи, бо та юшка була нестравна. А Головатюк із Посудевським ще й збиткувалися з дітей. Якось заради розваги вони вбили трирічного Стьопка Гудзилевича. Був він у них на побігеньках, хоч опухлий, із роздутим животом, насилу по світу ходив. Коли набрид він їм, то Головатюк із Посудевським взяли його на піч, притиснули до гарячого черіня та й держали, поки не спікся. Брат і сестра бачили те, але такі були пухлі, що не здужали й на ноги стати. Потім помер і Михалко — побивався за братом і страшенно плакав; а Олена, кажуть, і досі жива, десь у Києві мешкає. 
     Згодом заглянув до майдану голова колгоспу Яків Розуменко. Він навів там лад, а хлопців тих нагнав геть. Годувати стали краще. Я трохи одужала й почала ходити до школи. 
     Голод у селі лютував страшенно. Якось вчителька загадала нам зайти до однокласниці Явдошки Дворської та запитати, чого це вона не ходить до школи. Обійстя їхнє було коло вигону. Зайшли ми до хати, аж бачимо: лежить на припічку одрізана голова Явдошки, і коси, довгі, чорні, аж на долівку звисають. Мати саме зарізала її і ноги смалила в печі. Як ми кинулися звідти — мало в дверях одна одну не подушили! Матір її, Олександру Дворську, прозвали  селі Вовчицею. Разом із своїм чоловіком, Миною, вона зарізала і з’їла троє своїх дітей, а потім почала людей ловити. Було, йдемо до школи, а вона ходить коло вигону і кістки із хвартуха розкидає по бур’янах. 
      То був не єдиний випадок людоїдства у Красилівці. Коли мій батько відмовився возити мерців, то його вкинули до холодної, де вже сиділа сім’я людоїдів. Жили вони на полі, по дорозі на Бесідку. Поки ловили та вбивали простих людей, власті їх не чіпали; та як почали кидатися на голову сільради, то їх забрали і хутко десь вивезли. От як зайшов батько до холодної, то людоїди накинулися на нього і почали рвати зубами. Стала я сильно кричати, і батька видерли од них; але людоїди устигли відкусити йому пальці  на правій руці. 
     Страшне то було нещастя, голодовка тридцять третього року. Було наше село велике та людне, та після голоду ніколи вже не було в ньому стільки людей, як раніше…»

Додано (10.05.2020, 11:32)
---------------------------------------------
Хочу додати, що Вовчицю я ще застав живою. Було мені тоді років п’ять, братові ще менше. Якось ми вешалися старим цвинтарем і зайшли у чужий двір (зараз там садиба Дмитра Паламарчука). Там стояла розвалена хата. Пам’ятаю, передня стіна геть завалилася, у подвір’ї валялися брили сухої глини. З тих руїн раптом вилізла височенна кощава баба. На зріст вона була, мабуть, метр дев’яносто, щоки запали, спідня щелепа була довга, наче у вовка. Вона щось запитала у нас. Голос її був хрипкий, деренчливий, вона не промовляла, а гарчала, немов собака. Коли ми втекли і розповіли удома бабуні про ту жінку, вона сказала, що туди боронь, боже, ходити, бо та баба у голодовку з’їла своїх дітей. 
     Згодом я дізнався, що Мину начебто заарештували, а Вовчиця втекла і жила в Києві. До села вона повернулася після голоду і до самої смерти працювала у колгоспі. Хата в неї розвалилася, бо стріху вона не вшивала (у Красилівці таке часто бувало з самотніми жінками, які не могли лагоити стріху й на схилі віку залишалися без житла), і вона жила в руїнах, розпалювала багаття і грілася узимку біля нього. Померла десь у середині 60-х років. Мати моя казала, що вона весь час плакала за тими дітьми, яких зарізала у 33-м у році...
     Не пам’ятаю, хто саме розповідав, бо чув я це в ранньому дитинстві: «Оксана Дранка була кумою Вовчиці. Якось прийшла вона до неї додому. Вовчиця відчинила двері й солоденько запрошує: «Заходьте, кумо, заходьте!» Тоді вже ходили чутки, що вона ловить на їжу людей. Зайшла Дранка, коли ж глядь — а в сусідній кімнаті Мина бритву править на ремені. А тут Вовчиця защіпку на двері — раз та й накинула. Як побачила це Оксана, то кинулася до дверей, защіпку вибила та надвір. А певно, Дранка тоді в колгоспній їдальні робила, гладка була, вгодована. Були б її зарізали...»
     Ще спогад з раннього дитинства (розповідала Ярина Задорожня, яка жила по центральній вулиці, далі до коловороту): «Як вимерла від голоду вся наша родина, то я пішла шукати батька, бо він був у Бесідці. Коли ж іде назустріч якийсь чоловік. Та й питає: ти чия? Таких-то людей, кажу. А мати ж твоя де? Нема, кажу, дядьку, вмерла. А ти куди йдеш? До батька. А він тоді й каже: то не йди вже, дитино, бо й твій батько вмер...»
     А ось свідчення Федора Дмитровича Завадського: «У 1932 році я вже навчався в сьомому класі, то не можна сказати, що дорослий, але й не дитина, багато чого розумів. Нашому батькові сказали здати в колгосп пару коней, воза  корову. Батько не хотів, але мама вмовила його: «Як не здаси, то розкуркулять і вишлють на Соловки. Батько піддався. З конем і коровою забрали все зерно, нам нічого не лишилося. Мама проміняла на харчі подушки, кожухи і все, що було в хаті. Настало Різдво, а в нас ні хліба, ні картоплі. А сім’я 8 душ. 
     Я кидаю школу і йду на роботу. Поставили мене сторожем біля комори, де зберігався посівний фонд. За 30-35 метрів була яма, куди звозили дохлих коней. Коли це, бачу, там якийсь рух, думав — собаки, хотів стріляти, розігнати їх. Аж придивився —  то люди, шматують дохлу конину... 
     Люди були тоді дуже жорстокі, як звірі. У колгоспі дерли пшоно, і сусідська дівчинка, Коваль Федорка, узяла жменьку пшона, їсть. То браві хлопці-активісти били дитину, поки вона й дихати перестала. Я бачив на власні очі, як вона лежала, а з рота текло пшоно. 
     Іншим разом хлопець-сирота украв у сусіда картоплі, то дядько поперебивав голодному сироті ноги, руки і закинув у глиняник. Там його й закопали.
     Мій батько помер з голоду. Ховали його без труни, замотали в якесь дрантя. А найменший брат умер через 6 днів. То я підкопав у тій же ямі убік від батька і поклав малого, щоб не сипати землю на очі. 
     Я пишу, а дружина розказує, що було ще й не так. Гробар Полотняк збирав по дворах трупи, згріб ще живу жінку і скинув разом з мертвими в яму. А Зайчук Килина ішла через цвинтар, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки. І Зайчук Килина жива. 
     Те, що я написав, засвідчують живі свідки голоду, мої односельці: Зайчук Килина, 1915 року народження, Коваль Ганна, 1913 року народження, Сопруненко Олександра, 1921 року народження». — Голод 33. Народна книга-меморіал. — К.: 1991, стор. 268. 
     Про Порфира Полотняка, який кидав живих людей у кагати розповідали таке: «У бога він не вірив, мовляв, то все попи вигадали. А як умирав, то казав, що бог таки є. Бо як з кимось копав він після війни могилу на цвинтарі, то викопали вони людські кістки. Взяли та  виикинули їх у бур’ян. Прийшли з обіду, а кістки ті лежать у ямі. Подумали, що хтось укинув, то знову позакидали їх у кущі. Тільки одвернулися — коли ж ті кістки знов у ямі. Кілька разів так було: насилу одвернуться, а кістки вже лежать. Тоді стало їм зрозуміло, що тим кісткам там місце. Видовбали ямку збоку, поклали ті останки і загорнули землею...»
     Лідія Осовська розповідала: «Я народилася в 1935 році, то голоду не застала. А в 33-му році умерло п’ятеро моїх братів. Я вже дев’ята дитина, а в батька було вісім дітей. То один маленьким  помер, Маруся і Степан були сімнадцятого і двадцятого року, то вони ходили полоти просо і їм давали юшку в колгоспі, а мама заслабла і два чи три місяці лежала в лікарні, то так спаслася, бо й тоже, майбуть, померла б. То ці діти повмирали. Як мама прийшла з лікарні, то вже не було цих дітей. Батько працював ковалем в артілі й заробив двадцять пудів хліба, але йому не дали. Може, якби видали, то ті діти не повмирали б. А сусід осьо через дорогу жив, то картоплю вкрав з погріба. Так діти ті й повмирали. Ваня найменшенький був, а то старші, через два чи три годи народжувалися: Коля, Филіп, Дмитрій, Віктор — два, три, штири, сім  год».

Додано (10.05.2020, 11:34)
---------------------------------------------
Ще одне свідчення записав я зовсім нещодавно, десь у 2012 році, від учительки Красилівського НВК ім. Савельєва, Кулібаби Ніни Григорівни. Ось що вона розповіла: «Моя свекруха, Ольга Герасимівна Кулібаба, розповідала, що коли їй було п’ятнадцять років, вона в часи колективізації проживала на Виселці у своєї старшої сестри, доглядала дітей. Там ситуація була трохи краща, бо вони були відірвані від села і життя було набагато краще. Односельчани займалися крадіжками, грабежами і цим утримували свої сім’ї. Сестра її крала у чоловіка певні запаси, і вона, дівчининка, бігла тими полями, переораними зимою, в осінь, і несла тих декілька картоплин своїй матері й ще двом братам. І вона каже, що коли я бігла полем, за мною біг чоловік, біг чоловік, видно, голодний. Він мене догнав би, якби трохи сильніший був, і що він зробив би, звісно, канібалізмом зайнявся б. Але я все-таки підгодована була, молода, то я втікла. А назад коли я вже верталася, то я вже оббігла набагато кругом, і я так думаю, що він там як упав, то і вмер. Слідуючий випадок вона розповідала, що коли уже вона неодноразово довідувалася до своєї матери, то бачила, як вона спухла, отекла вся, і вона померла з голоду. А її брати два в цей голодний час вони заслабли на скарлатину, і їх відвезли в лікарню у район, і врятувати їх не могли. І по цей день, поки вона була жива, бо вона вже покійна, померла, ходила вона по цвинтару в Ставищах, і вона могил їхніх не знайшла, і ніхто не знав, де вони. Оце трагедія все-таки... Хоча пам’ятник там поставили жертвам голодомору. Фактично вони померли з голоду, бо принести їм щось, дати не було можливости, бо коли вона прийшла, уже їх не застала, сказали, що вони померли, а де їх поховали, ніхто не знав. Ще який факт розповідала вона. До них на Виселку прийшла молода дівчина, з Тинівки. І каже, пустіть мене переночуйте, бо я не можу переночувать удома, я приїхала... десь вона приїхала з міста, мабуть, чи не з Росії. У неї мати і два брати, досить-таки великі. Вона щось там робила у кухоньці, ну знаєте, закапелок такий, і чує, як усі шепчуться. «Я підійшла послухала, а вони кажуть: «Ти бачиш, яка вона молода, крепка, здорова!» Мене це так злякало...» Вона каже, я піду там чи дрів принесу, чи що, і вона як чкурнула через поля на Виселку з Тинівки, там переночувала, і пішла пішки туди, звідкіля вона приїхала. Це говорить про те, що просто її могли з’їсти. Я чула і про ту жінку, що свою дитину порубала, і про ту жінку, яку в кагаті поховав Порфир, вона пережила цього Порфира, вона жила, жила і жила довго...» 
     У розмові зі мною Ніна Григорівна згадала, що її свекруха якось рахувала померлих від голоду в Красилівці й нарахувала їх 1750 осіб. 
     Ще одне свідчення записав я у тому ж таки році від Ярощук Олени Романівни, якій було вже 99 років. Подаємо його в формі діялогу, як воно і записалося на диктофон. 
     
     Я. — Скільки років було вам у 1933-му? 
     Олена Ярощук. — Двадцять років. Ну, таке було, що гонили на роботу...
      — Ну, гонили, то таке. Дивіться, було два колгоспи, «Краще життя» і «Надія», по обидва боки річки, і в кожному колгоспі була своя комісія, котра ходила і забирала хліб.
     —  (...) Тоді, коли засновувався колгосп, забирали все. Де було в кого в горшках, де було закопане, то все забирали, копалися і забирали все. 
     — А хто забирав з людей, прізвища?
     — Прізвища... Казали, що Дранка, Ґерґол і... ще там були такі підлизники, лизалися, та й ото... Ішли забирати, щоб у самих не забрали. Осьо в нас була хата через дорогу під тим... як його... підлога була в коморі, то вони поставили там свій штаб та заганяли людей. І тоді коли хто давав що, а як ні, то зачиняли, щоб ішли в колгосп. Не хтіли ж іти в колгосп, то вони тоді гонили, та й таке робилося... Забирали все, щоб люди здихали.
     — А хто організовував колгосп?
     — Ой, не знаю...
     — А Іван Михайлівський?
     — Іван Лукович... Він був тоді головою колгоспу...
     — А Йосип Кулібаба? Кажуть, він був головою колгоспу і під час голодовки убивав людей, правда?
     — Знаю, що вони у штаб зачиняли та били, щоб давали хліб... 
     — А ви не пам’ятаєте, кого розкуркулили в колективізацію?
     — Кого розкуркулили? (...) Кравець був... Ви думаєте, я їх тепер знаю всіх? Мучили всіх... Я сама ходила на ту роботу. Мене ж гонили. І матір мучили... Вона тоді ще жива була, але в неї таке получилося, як оце в мене зараз, така вавка, бешиха, а в неї на руці був нарив, палець, палець, палець, і тут палець, і тут, і померла. Тоже ж так... туди, у голодовку...  а я осталась, я вже ходила на роботу, там давали вже якусь латуру потроху, то я ходила, але в мене ця нога, бачте, у тридцять третьому вона стала, а тепер очутилася... (...)
     — Скільки людей умерло в Красилівці в 33-му? 
     — Тоді вони не тільки вмерли, а таких, що вже не могли вставать, то вони і живих возили та в кагатах скидали... була там одна баба прикидана, то вони по тих мертвих, їх там накидали баагацько, то вона якось вилізла... 
     — То Ярина (Харитина — Л.К.) Кравчук, мабуть... Її Килина Чакунка витягла, як ішла там.
      — Да, да... Ото вона вилізла, то іще замуж вийшла за діда, і ще довго жила... 
     — А скільки ж людей умерло в Красилівці? Багато?
     — Бага-а-ато... (...) Тіки-таки лишилося. Он у нас на кутку... Але в нас на кутку, то такі дурні люди були, що найгірше було. Де які підлизувалися, то вони... 
     — А як звали, тих людей, що оце дерли? 
     — Їх вже нема, вони померли...
     — То  треба ж їх пам’ятати.
     — Там така Верещачка (Орищучка?— Л.К.) була...
     — Степа Антонюк?
     — Степа Антонюк, то вона там була, на тім боці. А в нас була Лібачевська, і Верещачка, то це вони були підлизники, і комуністи... А як фронт прийшов, то вони тоді повтікали за Дніпро, це як німці прийшли... А ця Антонючка, то вона ходила на престол танцювати! (...) 
     — Моя баба казала, ще Ліза Бачинська... 
     — Ні, Бачинська тут не жила, вона жила туди, на третю... А я знаю, що як правилося у церкві, то вони ходили з фітільом круг села. Запалили якусь гонучу і ходили... Як людей розкуркулили, то вони хату дурно взяли. Тих розкуркулили, вони вмерли, а ті там поселилися...
     — Кого ж розкуркулили в цій хаті, пам’ятаєте? 
     — Пам’ятаю. Петра Денисюка і Ригора. 
     — І їх вислали з села?
     — Не вислали. Хати в них позабирали, і вони повмирали. 
     (...)
     — Років п’ятнадцять тому я говорив з Марією Мельничкою. То вона казала, що отуди як на Бесідку їхати, жили люди, які звалися Вовки. (...) Як їх звали цих людей? 
     — Я чула, але як воно... Чула, що Вовки там жили. Наче вони людей їли... Але хіба я вже його пам’ятаю... 
     
     Тут я наводжу лише ті свідчення Олени Романівни Ярощук, які стосуються 33-го року. Проте вона згадала й  інші факти з минулого, які ми подамо в одному з наступних розділів. 

Додано (10.05.2020, 11:35)
---------------------------------------------
У книзі «Історія голодомору на Жашківщині» мені пощастило знайти згадки і про Красилівку.  
     Антонюк Домінікія Федотівна, 1912 року народження, з села Королівки, свідчить: «Пригадую один випадок, що стався зі мною в 1933 році. У нас було поросятко, моя племінниця, ще дитина, дала йому гарячих помиїв, воно наїлося і «спарилося». Ми його дорізали, і я повезла його продавати в Красилівку. На базарі люди підходили до мене, придивлялися і питали: «А це не людське м’ясо?» Я аж перелякалася, кажу: «А хіба люди їдять людей?» «А ви що, не чули?» — відповідають мені. На цьому базарі я переконалася, що є людоїдство, коли побачила, що міліціонери вели жінку, а люди розказували, що вона зарізала троє дітей учительки. Люди ішли слідом, плювали на жінку, кидали в неї камінням, а міліціонери казали: «Не бійтеся, вона вже до вас не повернеться». 
     Коли я закінчувала продавати своє порося, підійшла до мене жінка з Красилівки, знайома, бо раніше брала в моєї сестри молоко. Та й каже, що ніби обіцяла моїй сестрі скатерку вишиту продати, то щоб я зайшла до неї подивитись, чи сподобається мені. Я пообіцяла, що зайду, а коли вона пішла, підійшли жінки і застерегли мене, щоб, борони боже, я не пішла до тієї жінки, бо та сім’я їсть людей. В них у хаті стоїть котел із киплячою водою, вони заманюють людей, хапають і — головою в котел» —  Історія голодомору на Жашківщині, — Черкаси, Брама-Україна: видавець С. І. Горошко, 2008, стор. 57. 
     Як бачимо, людоїдство в Красилівці мало широкі масштаби, адже це вже четверта згадка про канібалізм у селі. 
     Незадовго до смерти моя мати, Кононович (Мелянівська) Венера Степанівна, розповіла: «У голод моя мати пішла до сестри Теклі в Тинівку. У тієї не було чого їй дати, то вона насипала їй торбину гречаної полови. Каже, помішаєш із чимось та щось, може, спечеш. То мати була така голодна, що ішла назад і їла ту полову сухою...»
     Пам’ятаю, бабуня казала про активістів: «Вони в людей усе забирали, а тоді й самі голодували». Аж нещодавно я з’ясував, що криється за цими словами. Остання хлібозаготівля, яка відбувалася із надзвичайною жорстокістю, сталася в лютому 1933 року. Після того комісії розпустили, а в березні розпустили і комнезами. Активісти, які з кожного виявленого пуда збіжжя звикли одержувати винагороду у 15 відсотків, постали перед такою самою загрозою голодної смерти, як і все село. Звісно, були в них зв’язки у колгоспі, то кожне влаштовувалося, де могло, Дранка, наприклад, приліпилася коло їдальні... Неймовірно, але бувало навіть так, що ті, кого вони обдирали, прйимали їх до хати і годували. 
     На цвинтарі в Красилівці я нарахував вісім кагатів, братських могил, де поховані жертви Голодомору Тридцять Третього року. У 1990 році сільська рада встановила на тому місці пам’ятник з написом: «Жителям Красилівки, які померли від голоду, ран і хвороб». 
     Якось уже у 70-х роках, коли ми з бабунею обідали, вона одрізала цілушку од буханки, розрізала начетверо і каже: «Оце такий шматочок давали в тридцять третьому тим, хто робив навесні в колгоспі...»
     І досі пам’ятаю, як обпекло мене прислів’я, котре почув я в дитинстві: «На хаті серп і молот, а у хаті смерть та голод». 
     Скільки ж людей загинуло під час голодовки у Красилівці в 1933 році? Сільська рада нарахувала 1117 осіб. Ніна Григорівна Кулібаба свідчить, що її свекруха оцінила жертви у 1750 осіб. Брат моєї бабуні, Прохір Ткач, за її словами, порахував, що внаслідок голоду лишилася тільки чверть села. Зрештою, і Олена Ярощук каже, що лишилося людей «тільки-тільки»...

Додано (10.05.2020, 11:36)
---------------------------------------------
Точна цифра жертв Голодомору в Красилівці назавжди залишиться невідома. У 1983 році Сенат Сполучених Штатів Америки здійснив опитування про голод українців, що жили у США, і видав розповіді цих людей у трьох томах. Один із свідків, житель Ставища, сказав ось що: «Ну, там в нас недалеко є таке село Красивенька. То там десь до 10.000 населення було. Теж велике село. То поставили чорний прапор з однієї сторони й з другої сторони — там не було вже нікого. Ні собак, ні котів, нічого там не було! І хати позаростали лободою, всякими буряками».
     Це свідчення має надзвичайно велику вагу для нашого дослідження, тож зупинимося на ньому детальніше. Як відомо, записував ці свідчення Джон Мейс, американець, що походив із племени індійців черокі. Я добре знав цього чоловіка. У 1993 році він перебрався до Києва і одружився з письменницею Наталкою Дзюбенко. Викладав у Києво-Могилянській академії, працював у газеті «День». Вважається одним із провідних дослідників Голодомору в Україні. Українську мову він вивчив самостійно ще в США. З наведеного уривку видно, що декотрі слова свідка він зрозумів хибно, тож записав не «Красилівка», а «Красивенька», не «бур’яни», а «буряки». Проте це несуттєво. Цікавить нас у цім свідченні те, що чисельність Красилівки свідок оцінює в десять тисяч осіб. Чи справді в Красилівці було стільки мешканців у 1932 році?
     З певністю можна сказати, що стільки населення в селі не було. Якщо навіть припустити, що до Першої світової війни кількість мешканців сягала до трьох тисяч, то за станом на 1933 рік у ньому не могло бути такого приросту, щоб мешканців виявилося аж десять тисяч, тим паче що слід врахувати втрати від імперіялістичної та громадянської війни, а також від тифу 1919-1920 років і розкуркулення. Проте у 1932 році село справді було дуже велике. Моя мати і бабуня згадували, що довкола шляху на Станіславчик були хати, і село сягало аж до лісосмуги, чимало хат було і довкола шляху на Бесідку. Тому зараз можна припустити, що населення Красилівки сягало на ту пору до чотирьох тисяч. На жаль, радянська влада фальсифікувала і приховувала статистику, тож сьогодні ми маємо про село менше інформації, ніж за його існування у ХІХ столітті та на початку ХХ століття. 
     Повторюємо, точна кількість жертв Голодомору в Красилівці назавжди залишиться невідома. За обережними оцінками, вона коливається від двох до трьох тисяч осіб. Слід взяти до уваги, що навіть люди, які по свіжих слідах здійснювали підрахунок жертв, часто не враховували дітей, які вмирали у першу чергу. На сьогодні більш чи менш з’ясованим  показником кількости жертв голоду Тридцять Третього року в Красилівці  слід вважати  ту кількість, яку назвала Ніна Григорівна Кулібаба зі свідчень її свекрухи: 1750 (з похибкою — до двох тисяч осіб). 
     Коли моя мати після війни ходила до школи в Бесідку, історію там викладав Гарнага, колишній директор Красилівської школи, який був активним учасником хлібозаготівель у 1933 році. 
     Мати розповідала: «Одного разу наприкінці уроку він спитав: «Може, у когось є запитання?» «Розкажіть про голод тридцять третього року», — попросила я. 
     «Голод зробили куркулі!» — відрубав він.

Додано (13.05.2020, 19:38)
---------------------------------------------
Доддаю повний текст історико-краєзнавчого дослідження "Красилівка", завершеного і виправленого в цьому році.

Додано (13.05.2020, 19:58)
---------------------------------------------
Здається, сайт не приймає текстових файлів. Перепрошую. Файл буде доданий в одну з онлайн-бібліотке.

Додано (13.05.2020, 22:40)
---------------------------------------------
Файл можна скачати в форматі док. за посиланням: http://chtyvo.org.ua/authors....zhennia