СТАВИЩЕ
 Завантажити файл в форматі  Word (95 kB)
 
Ставище — селище міського типу, розташоване на річці Гнилому Тікичі (басейн Південного Бугу), за 6 км від автомагістралі Київ — Одеса, за 17 км від залізничної станції Жашків. Віддаль від Києва — 136 км. Населення — 7,8 тис. чоловік.
На 1635 рік Ставище згадується вже як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Йому було надано магдебурзьке право, за яким, зокрема, ремісники об'єднувала в  цехи.
Селяни та козаки містечка взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. Ще до початку загальнонародного повстання сюди прибув один з посланців Богдана Хмельницького — Ярема Кончевський, який дістав завдання встановити контакт з населенням  Наддніпрянщини. За його свідченням «містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити».
Після перемог, здобутих козацьким військом під Жовтими Водами і Корсунем, селянське повстання охопило всю Південну Київщину. В кінці травня 1648 року загін повстанців на чолі з Я. Радкевичем захопив маєток магната О. Замойського у Ставище. У роки народно-визвольної війни в Ставище неодноразово бував Богдан Хмельницький. 1649—1650 рр., під час підготовки до Молдавських походів, воно стало одним із пунктів, де гетьман збирав військо й обози. В січні 1651 року Богдан Хмельницький, за свідченням літописця, розмістив козацькі полки біля Бугу, а сам розташувався в Ставище.
У наступні роки Ставище згадується як укріплене козацьке місто. 1653 року сюди прибуло російське посольство для зустрічі з гетьманом. Одночасно тут з'явилися посланці Богдана Хмельницького — полковники К. Бурляй і С. Мужиловський, які повідомили, що гетьман переніс зустріч із Ставище в Чигирин, а тому 24 червня посольство вирушило до резиденції гетьмана.  У вересні цього ж року Богдан Хмельницький зупинявся у Ставище на ночівлю, прямуючи з військом у м. Корсунь для зустрічі з російськими послами  Р. Стрешнєвим і М. Бредіхіним.
Як свідчать у своїх записах члени російського посольства, що перебували також в місті, Ставище оточував частокіл, в якому було 2 проїжджі вежі з ворітьми, 2 глухі вежі з непроїжджими ворітьми. До першого укріплення примикало друге, що також мало частокіл з проїжджою і глухою вежами. В укріпленні стояли вряд велика мідна і дві залізні пищалі. Для потреб оборони зберігалося 40 пудів свинцю і 50 пудів пороху. В місті налічувалося 6 церков.
Після Переяславської Ради населення Ставище присягнуло на вірність союзу з Російською державою. Ставище стало сотенним містом Білоцеківського полку. В ньому налічувалося 677 дворів, з яких 312 належало козакам 365 — міщанам. Взимку 1655 року біля Ставище сталася велика битва між військом Богдана Хмельницького й польсько-татарськими силами. В ході цього бою козацьке військо завдало ворогам значних втрат, вийшло з оточення і з'єдналося з російськими військами, які знаходилися в районі Білої Церкви.
В 1664 році на Подніпров'ї почалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Центром його стали містечко Лисянка й Ставище. Повстання підтримали запоріжці на чолі з Іваном Сірком. Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 року кинув великі збройні сили, але повсталі продовжували мужню боротьбу. У листі королю прибічник польської шляхти гетьман П. Тетеря з військового табору під Ставищем писав, що піднялася майже вся Україна і просив надіслати на допомогу якомога більше піхоти.
Обороною Ставище керували досвідчені козаки Дашко і Булгак, колишні сподвижники Богдана Хмельницького. Очоливши значні загони козаків і озброєних міщан, вони зачинилися в місті і захищали його до останньої краплі крові. Король Ян Собеський запропонував їм здатися, за що обіцяв зберегти всі вольності й привілеї, але козаки і міщани з гнівом відкинули ці пропозиції. На чолі шляхетського війська король поставив жорстокого карателя Чарнецького, який проголосив: «І на розплід не залишити русина». Чарнецький і Тетеря, з'єднавшись з кримським ханом, обрушили головні сили на Ставище. Тільки після 5-місячної облоги і кровопролитних боїв в кінці 1665 року їм удалося вдертися в місто. Багато жителів було вбито. Польський державний діяч і історик С. Твардовський писав: «Ні на яку стать не зважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матері». Ставище, так само як і навколишні села, було зруйновано і опустошено, його укріплення і церкви спалено. З цього часу Ставище стало незначним містечком.
Після підписання Андрусівського перемир'я 1667 року Ставище, як і більша частина Правобережжя, залишилося під гнітом шляхетської Польщі. Повернулися тяжкі часи свавілля польської шляхти, нестерпного соціального і національного гніту. За таких умов відродження зруйнованого міста проходило дуже повільно. Тут ще тривалий час лишалися руїни. Тільки в кінці XVII — на початку XVIII ст. Ставище поступово починає відбудовуватись, поповнюватись переселенцями з навколишніх сіл, які мали тимчасові пільги й відбували тут менші повинності; прибулим козакам зберігались їх  привілеї.
Селяни Ставище взяли участь в народних повстаннях 1702—1704 рр., очолюваних С. Палієм, С. Самусем, 3. Іскрою, А. Абазином, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставище діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий.
В 1774 році польський сейм передав Ставище у володіння коронному гетьманові К. Браницькому; майже всі мешканці містечка були закріпачені. Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 р.) Ставище стало заштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії. Жителі Ставище не мирилися з кріпосництвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких. 1819 року в Таращанському повітовому суді слухалася справа про жителів Ставище, «що шукали звільнення з-під володіння графині Браницької». Як зазначалось у матеріалах суду, ставищенці «ходили натовпом, закликаючи не відбувати панщину і не виконувати будь-які повинності на тій підставі, що вони люди вільні». Справа тяглася кілька років і дійшла до сенату. Суд визнав ставищенців кріпаками Браницьких, а ініціаторів боротьби — селян А. Бойка, Н. Кравченка, Д. Коваленка, П. Поповича, І. Дем'яненка ухвалив «покарати кожного тілесно». Серед покараних батогами за невихід на роботу були й жінки — Марія Байда, Оксана Котловенко, Катерина Колесник та інші.
Браницькі встановили систему нестерпної експлуатації, часто вдавались до тілесних покарань кріпаків. У 1831 році ставищенці скаржились до Таращанського повітового суду на графських управителів, які жорстоко побили канчуками селян Палажку Крученкову, Пилипа Липника, Петра Байду та його дружину Явдоху. Щоб втихомирити селян, суд ухвалив оштрафувати економію на 5 крб., а від селян зажадав беззастережної покори. Зазнавали селяни експлуатації і з боку церкви. Успенська церква, що володіла в Ставище хутором Поповим Яром, зобов'язувала селян не тільки виконувати сільськогосподарські роботи та сплачувати податки, а й брати участь у зведенні різних будов, ремонті церковних приміщень, тощо. Тяжкий гніт зумовлював невпинне зубожіння селян. За переписом 1856 року., в Ставище налічувалось 297 господарств залежних селян, з них городників— 130, піших — 149 і тяглих —- 19. Городники мали лише невеликі наділи присадибної землі, піші — по 5 десятин польової землі на господарство, а тяглі — по 11 десятин. За користування землею селяни щорічно повинні були сплачувати Браницьким за кожну десятину по 2 крб. 70 коп. або відробляти по 16 чоловічих днів панщини. Крім того, селяни відбували на користь поміщиків значну кількість згінних днів на т. зв. громадських роботах.
Малоземелля, жорстока експлуатація спричинялися до селянських виступів. Особливо посилилася антикріпосницька боротьба селян Ставище в роки Кримської війни, під час Київської козаччини 1855 року. Селяни перестали відробляти панщину і записувались у козаки, щоб стати вільними. У Ставище було введено дві роти солдат; активних учасників руху заарештували, багатьох селян покарали різками. Грабіжницька реформа 1861 року не поліпшила матеріального становища трудящих Ставище, які задихалися від малоземелля. За одержані 1288 десятин землі вони протягом 49 років повинні були щорічно сплачувати велику суму — 2221 крб. викупних платежів. Селяни повністю втратили право на користування угіддями. Їх позбавили права збирати в лісі ягоди, гриби, горіхи, жолуді, тримати тут пасіки або заготовляти дрова, так само, як і будувати водяні млини, ловити рибу в річці й озерах. Селянам заборонялося користуватися дорогами, які проходили через поміщицькі поля, але ставили в обов'язок ремонтувати їх. Кращі землі Ставища залишилися в руках поміщиків. На 1900 рік з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 — церкві, 59 —- іншим станам. А селяни, які становили більшу частину населення містечка, мали всього 2169 десятин землі.
З кінця XIX ст. в Ставище починає розвиватися дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX ст. тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 році, де було зайнято 24 робітники, вальцьовий млин, де працювало 8 чоловік, та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень. Деякі безземельні селяни займались гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких економіях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. У Ставищенській волості лише протягом 1894 року брали паспорти для відходів на заробітки 1303 чол., в т. ч. 485 із Ставища.
Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові порубки поміщицьких лісів. Так, у 1884 році вони вирубали ділянку панського лісу, а коли Браницький прибув на місце порубки, селяни побили його кийками. На початку XX ст. виступи трудящих Ставище проти поміщицького гніту набули великої гостроти. У травні 1903 року селяни протестували проти захоплення графом Браницьким громадського ставу та городів поблизу річки Гнилого Тікича. Вони вигнали графських управителів, а потім і представників поліції. Для придушення виступу в Ставище прибули 2 ескадрони карателів. У грудні цього ж року селяни виступили проти межування землі. Для придушення цього виступу знову, прибули каральні загони. У вересні 1904 року селяни Ф. Почтар, С. Святина, А. Байда, С. Микитенко, П. Єременко та ін., які працювали за наймом, скаржилися київському губернатору: «Наймаючись на роботу в економіях графа, ми працюємо за дуже низьку плату; наприклад, за 12 нажатих снопів робітник одержує тільки один, при роботі косаркою чи жаткою — 16-й сніп, за складання хліба в скирти — 40 коп. на день, а за інші роботи й вивозку гною — 25 коп. на день». Скарга була передана в економію, але управитель відмовився зважити на неї.
Під час революції 1905—1907 рр. боротьба селян за землю посилилася. Трудящі Ставище неодноразово збирались на мітинги, вимагали негайного розподілу поміщицької землі. За виступ проти місцевих властей поліція кинула кількох чоловік до в'язниці.
В роки столипінської реакції зубожіння селянства посилюється, поглиблюється класове розшарування. Так, на 1912 рік із 397 селянських господарств Ставище 111 мали земельні наділи до 2 десятин. А тим часом 20 господарствам належало по 8—10 десятин землі. Біднота втрачала землю і перетворювалась на сільських пролетарів. У заможних господарствах постійно працювали по кілька наймитів, які зазнавали жорстокої експлуатації.
Сам вигляд містечка, де в 1900 році налічувалося 8580 жителів, свідчив про глибокі соціальні контрасти. Велика площа базару з рядами рундуків і заїздів, що належали 120 власникам, складала своєрідний центр містечка. Розкішний парк з будинками графині Браницької був наглухо відгороджений високим парканом. Пейзаж містечка доповнювали кам'яна церква, костьол, синагога та будинок волосного управління. А далі тягнулися убогі, чорні й похилені хатини селян і робітників. У містечку діяла всього одна невелика лікарня з трьома лікарями. Освіта розвивалась дуже повільно. З 1864 року у Ставище існувала церковнопарафіяльна школа, на утримання якої щорічно відпускалося всього 225 крб., з 1886 року-—двокласне сільське училище, а на початку XX ст.— чотирикласне міське училище.
В роки світової імперіалістичної війни були мобілізовані сотні ставищенців, зростали податки і побори на війну. Нестача робочих рук і тягла позначилась на погіршенні обробітку землі, зниженні врожайності. В 1914—1916 рр. урожай зернових у Ставищі не перевищував 10 цнт з га. Проте війна не вплинула на зменшення прибутків Браницьких. Вони наживались на вигідних замовленнях військових відомств на хліб, цукор, горілку.  Чималий прибуток приносив і ставищенський, кінний завод, який постачав фронту сотні верхових і тяглих коней.
Звістка про повалення самодержавства викликала загальне піднесення трудящих Ставище. Але з часом вони переконалися у марності своїх сподівань. Коли 22 серпня 1917 року уповноважені Тимчасового уряду спробували зібратися на волосні збори, то від сіл волості з'явилося лише 6 представників.
17 жовтня 1917 року в Ставище почалися аграрні виступи, ініціаторами я були солдати, що повернулися з фронту.  У жовтні 1917 року в Ставище для придушення селянських заворушень було розміщено військовий загін чисельністю 50 чоловік, незважаючи на ці заходи, революційна боротьба наростала.
Коли стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної револя у містечку відбулася демонстрація. Трудящі пройшли вулицями з червоними прапорами  і лозунгами «Вся  влада  Радам!», «Геть поміщиків і експлуататор У січні 1918 року у Ставище  була встановлена Радянська влада.
Утвердження Радянської влади в Ставищі було затримане австро-німецькою окупацією 1918 року. Ставище стало одним з опорних пунктів повстання проти окупантів та їх націоналістичних прислужників. На початку червня у районі Ставище зосередилася група повстанців, чисельність якої протягом кількох днів зросла  до 1500 чоловік. 24 червня гетьманці були вигнані з Ставище, в містечку сформувався великий повстанський загін, який взяв активну участь у визволенні.  У липні цього ж року Ставище зазнало нападу банд Тютюнника, а в серпні — банди Зеленого.
У серпні 1919 року в районі Ставище героїчно билися з петлюрівцями частини 58-ї дивізії під командуванням І. Ф. Федька, які відходили на північ. Багато ставищенців влились у ряди Червоної Армії. Трудящі Ставища в грудні 1919 року палко вітали визволителів; як відзначала газета «Вісті», «ставлення села до Радянської влади саме найкраще. Селяни готові поділитися останнім з червоноармійцями».
Дуже потерпіло Ставище від навали білополяків, які на короткий час захопили містечко на початку травня 1920 року. Окупанти розгромили і спалили багато будинків, пограбували магазини і млини. Після вигнання в червні 1920 року білополяків в Ставище остаточно встановлюється Радянська влада. Знову розгорнув діяльність волосний ревком. Велику роботу провадив земвідділ, який особливу увагу приділяв допомозі бідняцьким господарствам, зокрема, розподіляв насіннєвий фонд, надавав худобу та реманент, конфісковані  у  багатіїв. Радянська влада приділяла належну увагу організації охорони здоров'я трудящих. В кінці 1920 року було проведено ремонт Ставищенської лікарні, здійснено ряд заходів щодо боротьби з тифом та іншими епідемічними захворюваннями, взято на облік всіх медичних працівників, налагоджено регулярну роботу медпункту.
1—3 серпня 1920 року в Ставище проходив з'їзд учителів Таращанського повіту, який одностайно висловився за підтримку Радянської влади і всіх її культосвітніх заходів. Делегат від Ставище повідомив, що, незважаючи на важкі матеріальні умови, розпочали роботу початкові школи. Вживалися заходи до поліпшення умов життя вчителів. Так, всі житлові приміщення колишньої економії Браницьких .
В 1925 році одна з початкових шкіл була перетворена на трудову семирічну. На 1926 рік у містечку проживало 4994 чол. населення, налічувалося 873 господарства, причому значна частина з них — 478 — були бідняцькими.
В 1927 році було створено ТСОЗ «Веселка», до якого спочатку ввійшло 14 господарств. На спільні кошти з допомогою держави вони придбали сівалку, жатку, молотарку, трактор «Фордзон». В 1928 році утворилось ще два ТСОЗи, а наступного року на базі ТСОЗів виникла сільськогосподарська артіль «Комунар». У травні 1931 року в Ставище створено колгосп ім. Будьонного, селяни навколишніх хуторів об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Ворошилова. Радянська держава надала колгоспам Ставищенського району допомогу в сумі 25 тис. карбованців.
Для обслуговування артілей у 1931 році було організовано Ставищенську МТС. У 1932 році вона обслуговувала технікою вже 33 колгоспи, які об'єднували 1244 селянські господарства з площею посіву 22,7 тис. га. МТС мала 65 тракторів, 13 вантажних автомашин.
Одним з перших трактористів Ставищенської МТС був О. С. Смолич. Це йому в 1936 році вручили новенький «У-2», який потім було встановлено на п'єдесталі у вигляді серпа та молота біля в'їзду в селище.
З кожним роком зростала промисловість селища. Так, ще в 1927—1929 рр. стали до ладу хлібозавод і маслозавод, кравецька і шевська артілі, потужний засолювальний пункт. Згодом при райспоживспілці відкрилося кілька нових цехів по випуску промислових товарів і продуктів харчування. 1939 року в Ставище був заснований автопарк, який обслуговував жителів селища і району. У 1935 році було відкрито середню школу, десятки випускників якої продовжували навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах країни. Справжнім центром культурного життя ставищенців став районний будинок культури із залом для глядачів на 400 місць.
Напередодні фашистської навали Ставище було добре впорядкованим селищем, з парками, новими приміщеннями районних установ, закладів культурні торгівлі. 17 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Запанував режим жорстокого терору, грабунків. Трудящі розгорнули боротьбу проти гітлерівців. У серпні 1942 року на території району став діяти партизанський загін ім. Чкалова. що налічував 39 бійців. Його очолив Б. Д. Куземний, який загинув смертю героя 7 серпня 1943 року. Командиром загону став І. Д. Карташов. Загін провів 37 бойових операцій, знищивши значну кількість живої сили противника, бойової техніки окупантів, в т. ч. 9 автомашин і тракторів. Серед активних партизанів загону були жителі Ставище В. К. Римар, П. А. Шило, П. І. Зленко, Ф. II. Орел та інші. Партизани приймали радіоповідомлення з Москви і поширювали їх серед жителів, друкували листівки, в яких закликали населення до боротьби проти окупантів. Всього було розповсюджено 28 листівок загальним тиражем 32 тис. примірників. Народні месники перешкоджали окупантам вивозити награбоване майно, відправляти молодь на каторжні роботи до Німеччини, чинити розправу над мирним населенням.
Гітлерівці жорстоко розправлялись з партизанами. У фашистських катівнях загинув, зокрема, комсомолець О. О. Шевчук, схоплений під час розповсюдження листівок  серед  населення.
У Ставище фашисти під час окупації вбили 99 чоловік, вивезли до Німеччини 345 юнаків та дівчат, пограбували й зруйнували колгоспи, МТС, школу, лікарню.
Ставище було визволено 4 січня 1944 року військами 38-ї армії 1-го Українського фронту. Під час бою група сержанта І. С. Гаврилова знищила всі вогневі точки противника, чим забезпечила швидке просування військ і визволення селища. Росіяни, Герої Радянського Союзу І. С. Гаврилов та П. Н. Стариков в числі інших воїнів, полеглих у боях за Ставище та навколишні села, поховані в центральному парку селища. На їх могилі встановлено величний монумент слави.
Ставищенці хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Земляки свято шанують пам'ять про свого односельця, командира танкового взводу лейтенанта О. С. Паланського, якому 15 січня 1944 року за героїзм у боях під час форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О. С. Паланський загинув у березні 1945 року на підступах до Берліна. Всього на фронтах війни полягло 296 жителів селища. Понад 320 ставищенців нагороджено бойовими орденами й медалями.
З перших же днів визволення в селищі розгорнули діяльність партійні та комсомольські організації. У червні 1944 року в районі працювало 79 комуністів і понад 500 комсомольців. Під керівництвом комуністів ставищенці з величезним ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства, за надання допомоги Червоній Армії в її священній боротьбі проти фашизму. Уже в 1944 році почали випускати продукцію маслозавод, промартіль «Нове життя», ряд цехів харчокомбінату. Велика робота була здійснена щодо відбудови і налагодження роботи МТС. У квітні 1945 року Державний Комітет Оборони прислав подяку допризовникам селища, які внесли кошти на будівництво літака «Допризовник-ставищенець».
Вживались заходи для забезпечення колгоспів посівматеріалом, сільськогосподарськими машинами, спеціалістами. Тільки при Ставищенській МТС в 1944 році було підготовлено 97 трактористів.
Перший післявоєнний врожай було зібрано своєчасно і без втрат, хоч більшість робіт доводилося виконувати вручну
 «Міжколгоспбуд» Ставище, що відкрився у 1956 році, мав цегельний завод, цех залізобетонних виробів, столярний цех. При заготівельній конторі Ставищанській  райспоживспілки працював консервний цех, який виробляє різноманітні овочеві консерви. У селищі також діяли райхарчокомбінат, побутовий комбінат та інші підприємства.
У наймальовничішому куточку Ставище — в старовинному парку, було розташовано обласний дитячий санаторій «Дружба». Ставище  стало значним освітнім та культурним центром району. Тут працювали початкова, восьмирічна, середня, вечірня і заочна школи. За 50 років Радянської влади тільки в Ставище 662 випускники шкіл селища здобули вищу і 1480 — середню спеціальну освіту.
Для дітей трудівників Ставища відкрито музичну школу, будинок піонерів, дитячий комбінат. При будинку культури із залом для глядачів на 600 місць створено хорову капелу, гурток декламаторів, естрадний оркестр. У Ставище було побудовано широкоекранний кінотеатр, дві районні бібліотеки — для дітей і дорослих.
У 1967 році футбольна команда селища здобула перше місце в області і завоювала приз обласної ради добровільного спортивного товариства «Колгоспник».
Ставищенська селищна Рада, яку багато років очолював В. Ф. Поліщук, велику увагу приділяла благоустрою селища. В серпні 1969 року виконком Київської обласної Ради визнав Ставище переможцем обласного конкурсу-огляду на кращий благоустрій і зовнішнє оформлення міст, селищ і сіл. Улюбленим місцем відпочинку ставищенців став центральний парк. Тут було розміщено спортивні майданчики і культурно-побутові павільйони, прокладені нові алеї, квітники.
В 1979-80рр. в Ставище ведеться інтенсивне будівництво адміністративного, житлово-комунального сектора. Введення каналізаційного колектора дало змогу будувати багатоповерхові будинки. В 80-90 рр. селище повністю газифікується.