|
Люди, история, времена
|
|
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна: 
Статус:  | Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:12 | Повідомлення # 2 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Пестель Павел Иванович (24.06.1793 – 13.07.1826).
Полковник, командир Вятского пехотного полка. 13.07.1826 казнен на кронверке Петропавловской крепости. Похоронен вместе с другими казненными декабристами на острове Голодае.
Пестель отправился 8-го января 1822 года «к своему полку, который был в совершенном расстройстве и известен по всей армии, как один из худших. Павел Иванович ревностно занялся приведением его в порядок».
Приехав в Ставище и приняв полк, Пестель, прежде всего, обратил внимание на строевую часть. Одно из первых распоряжений его состояло в том, чтобы собрать в штаб-квартиру разбросанную по деревням полковую учебную команду. Для помещения её из Ставища были выведены команды музыкантов, барабанщиков, горнистов и мастеровые: слесаря, кузнецы и плотники. Музыканты, вместе с барабанщиками и горнистами, были помещены в деревнях Антоновке, Янишевке и Богатырке, а мастеровые - в Снежках.
Цитируя приказ Витгенштейна o стрельбе за 1821 год, Пестель в половине февраля требует, чтобы на стрельбу было обращено внимание и чтобы после застрельщиков стрельбе были обучены все остальные нижние чины. Стрельба должна была производиться «с порохом». «Обучение в цельной стрельбе не столько состоит в стрелянии с порохом, сколько в том», – заканчивает свой приказ Пестель, – «чтобы люди ловко прикладывались и правильно целились. Сие достигается не стрелянием с порохом, но беспрестанной поверкой обучающего, который приказывает себе метить в глаз и курок спускать, и тем всего скорее выучится солдат целиться, как должно».
Приказ по армии вызвал, впрочем, оживление стрелкового дела не только в полках. На стрелковое дело стали обращать большее внимание и в учебных батальонах. Так зимой 1821-1822 годов на каждого человека учебного батальона при главной квартире из полков было потребовано по 96 патронов и 16 свинцовых пуль. Примеру главной квартиры последовала корпусная квартира, потребовавшая в феврале 1822 года на каждого человека по 48 патронов.
Пестель обратил внимание также на хозяйство полка. Сохранились свидетельства, что для того, чтобы довести свой полк до щегольского состояния, он не жалел своих собственных денег. Результаты, вскоре им достигнутые, были блестящие. 1-го марта при полковом штабе собрана команда из 60-ти этишкетчиков для делания кисточек и вензелей на киверах, а 4-го – команда сапожников из 60-ти человек для переделки киверов и патронных сум. Позже, в средине апреля, в Пятигорах собрана команда портных из 120 человек для переделки и переворачивания мундиров, при чем закройщик был выписан из Петербурга.
Тогда же в Вятском полку установлены ведомости о состоянии на продовольствии нижних чинов к 1-му числу каждого месяца, бывшие первым типом теперешних отчетных листов. Также установлены в первый раз увольнительные со двора билеты, с целью уменьшения числа побегов.
25-го марта 2-й батальон собрался в Пятигорах, где ему на другой день генерал Менгден произвел инспекторский смотр. Собравшихся в этот день в Тетиев 1-й и 3-й батальоны, Менгден осмотрел 27-го. После смотров, в течение трех дней, Вятчанам производились линейные учения бригадным командиром.
Занимаясь ученьями раньше в сборных избах, потом на ротных дворах, а позже, в конце апреля, возле батальонных квартир, Вятчане простояли в Ставище до десятых чисел мая.
Источники: http://www.dekabristy.ru/, http://decemb.hobby.ru/
Документы о финансовой деятельности П. И. Пестеля в Вятском пехотном полку
Затем следует с полковника Пестеля 25.760 рублей 58 ½ копейки.
В число оных предполагается получить с разных мест и лиц:
…
6. От той же комиссии (от Балтской) следует за перевозку вещей в 1822 от некомплекта нижних чинов, по случаю перехода полка из местечка Ставище в местечко Линец, на что выдано от дивизионного начальника свидетельство 800 рублей.
Источник: Киянская О. И. «Павел Пестель: офицер, разведчик, заговорщик», Москва, 2002
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:13 | Повідомлення # 3 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: |  
Станиславский Антон Григорьевич (1817-1883) – заслуженный профессор Харьковского и Казанского университетов по кафедре русского государственного права, тайный советник, писатель, происходил из дворян Киевской губернии. Родился 13 июня 1817г. в Ставищах, Таращанского уезда. Первоначальное образование получил в частных пансионах и базилианском училище Канева, высшее – на юридическом факультете университета св. Владимира, куда поступил в 1834 г. Будучи заподозрен в принадлежности к тайному политическому обществу (известное дело эмиссара Конарского), в марте 1839г., всего за несколько недель до выхода из университета, вместе с 6 товарищами был переведен в Казанский университет, снова на 4-й курс. В 1840г. Станиславский окончил курс кандидатом прав. Дело Конарского не прошло бесследно: при выдаче диплома Станиславскому было изъято обязательство не менее десяти лет прослужить в великороссийских губерниях, и на столько же времени ему был воспрещен въезд в Царство Польское; позже этот срок был уменьшен до 6-ти лет. В конце 1841г. Станиславский выдержал испытание на степень магистра гражданского права и 27 сентября 1842г. защитил диссертацию "Об актах укрепления прав на имущества". Это была первая магистерская диссертация на юридическом факультете Казанского университета. Педагогическая деятельность Станиславского началась в апреле 1843г., когда ему, сначала в виде опыта, тем же факультетом поручено было читать историю римского права и законы о состояниях. В 1844г. он был утвержден исправляющим должность адъюнкта, а в 1845г., – адъюнктом. В этом звании сверх порученных ему предметов Станиславский читал еще курсы о государственных учреждениях, русском полицейском и международном праве. В 1851г. Станиславский получил степень доктора юридических наук. Публично защищенная им диссертация носила заглавие: "Исследование о мерах ограждения имущественных отношений частных лиц по началам древнейшего русского права" (Казань, 1852г.). В начале 1852г. советом университета он был избран экстраординарным профессором по кафедре энциклопедии законоведения. Эти годы были временем самой усиленной деятельности Станиславского. Он много работал над обеими диссертациями, следил за успехами науки как на родине, так и в Западной Европе, каждое новое явление и каждый новый факт утилизировал для своих лекций, наконец, не имея в Казани необходимых источников и материалов, побывал в Петербурге, где занимался изучением древнейших памятников русского законодательства и, параллельно, законодательства литовского. В конце 1853г. Станиславский принял предложение харьковского университета перейти туда на ту же кафедру. Здесь в 1857г. был утвержден в должности ординарного профессора. В Харькове же он напечатал и главный свой труд – "О происхождении положительного права" (1853г.), а так же "О влиянии христианства на развитие семейного права, преимущественно у римлян" (1860г.). Заветной мечтой Станиславского было посвятить свою деятельность дорогому ему Киевскому университету. В 1859г. он вышел в отставку и поехал в Киев с целью устроить себе перевод туда. Попытка, однако, не удалась, и он опять занял в Харьковском университете свои прежние кафедры – по энциклопедии законоведения и российских государственных законов. В 1862г. он получил приглашение перейти на соответствующие кафедры в Варшавскую главную школу, но политические события 60-х гг. помешали этому переходу. В 1866г. Он был утвержден деканом юридического факультета и по избранию университетского совета заступил место ректора, обязанности которого исполнял до выхода в отставку. В 1868г. исполнилось 25-тие профессорской деятельности Станиславского, и он, получив звание заслуженного профессора, оставил Харьков и переселился в Казань, где, по предложению местного университета, занял в нем кафедру энциклопедии права, на которой оставался 2 пятилетия (1869–1879 гг.), причем последние 4 года читал лекции также и на вакантной кафедре государственного права. В 1874г. он был избран почетным членом Казанского университета, а в 1879г. вышел в отставку и поселился в Варшаве. Здесь он надеялся еще поработать, предполагал посвятить себя воспитанию детей, но его надломленные силы отказались служить. После отставки Станиславский прожил недолго. Каждый год летом ездил он в Киевскую губернию, где и умер 9 августа 1883г., в Белой Церкви.
http://www.biografija.ru/show_bio.aspx?id=120924
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:14 | Повідомлення # 4 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Боголюбов Ефим Дмитриевич
Родился 14 апреля 1889, в селе Станиславчик Киевской губернии. Умер 18 июня 1952, Триберг, Шварцвальд. Международный гроссмейстер, претендент на мировое первенство в 1920-1930-х гг.
Сын священнослужителя. В 1907 поступил в Киевский политехнический институт, но в 1909 оставил занятия в связи с увлечением шахматами. Вскоре стал одним из ведущих шахматистов Украины. В 1914, играя в международном турнире Германского конгресса в Мангейме, во время которого началась Первая мировая война, был интернирован. В Германии женился. Оставаясь российским, а затем советским гражданином до 1926, Боголюбов дважды был чемпионом страны (1924 и 1925). В 1925 добился крупнейшего в своей жизни турнирного успеха, опередив в первом московском международном турнире Э. Ласкера и Х. Р. Капабланку.
Игру Боголюбова отличали богатая фантазия в комбинационных осложнениях и вера в свой талант. В 1929 и 1934 Боголюбов проиграл А. Алехину два матча за звание чемпиона мира. Восемь раз становился чемпионом Германии (1928-39), побеждал на международных турнирах в Стокгольме (1919), Берлине (1919, 1926, 1928), Бад-Киссингене (1928), Бад-Наухайме (1935), Штутгарте (1939) и др.
Внес вклад в теорию дебютов, им разработаны система игры в ферзевом гамбите, варианты в королевском гамбите и французской защите. Автор книги «Международный шахматный турнир в Москве 1925 г.».
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:31 | Повідомлення # 5 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Паланский Александр Степанович
Родился в посёлке Ставище, Ставищенского района, Киевской области 28 сентября 1919г. Украинец. Член ВЛКСМ с 1934 года. Окончив среднюю школу, работал учителем. В 1937 году стал студентом-заочником Уманского педагогического института.
В 1941 году призван в ряды Красной Армии, учился в танковом училище. В боях Великой Отечественной войны с июня 1943 года. Воевал на Центральном и 1-м Белорусском фронтах.
В дни Курской битвы наши танкисты на прославленных "тридцатьчетверках" не только выстояли, но и разгромили фашистские дивизии и полки, овладели мастерством "прошивать" и поджигать "тигров" и "фердинандов".
Перейдя от обороны к преследованию противника, 95-я танковая бригада устремилась на запад к Днепру. В 6 часов 30 минут 15 октября 1943 года войска 65-й армии форсировали Днепр в районе города Лоев и завязали упорные бои. Танковая бригада переправилась на правый берег и сразу же вступила в бой за расширение плацдарма.
Взвод А.С. Паланского добился успеха, продвинувшись в глубь обороны противника на 12 километров. 20 октября 1943 года лейтенант А.С. Паланский вёл свои боевые машины на опорный пункт противника в селе Козероги. Его танки ворвались с ходу на передний край обороны врага, огнем пушек, пулемётов и гусеницами разметали и уничтожили его живую силу и технику и, выйдя в тыл, ворвались в деревню.
Поднялась паника. Фашистский гарнизон численностью в 500 человек был ошеломлен внезапным появлением советских танков. На поле боя остались сотни трупов и четыре раздавленных орудия. Противник, бросая оружие, бежал в лес. А лейтенант А.С. Паланский, радировав в штаб бригады о выполнении задания, повёл свои машины на село Стародубовка и с ходу атаковал врага.
И снова радиограмма в штаб бригады: "Вражеский гарнизон в 200 человек разгромлен, захвачено два исправных миномёта, 30 ящиков мин, овладев техникой, добиваем фашистов их же минами. Село Стародубовка свободно. Задача по расширению плацдарма выполнена. Командир танкового взвода Паланский."
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 15 января 1944 года за мужество и героизм, проявленные при форсировании Днепра и в бою за плацдарм лейтенанту Александру Степановичу Паланскому присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 2791).
В составе 95-й танковой бригады прошёл он затем с боями по огненным дорогам Белоруссии и Польши, громил врага на Висле и Одере. 8 марта 1945 года в боях под Берлином лейтенант Александр Степанович Паланский погиб. Похоронен на центральной площади польского города Старгард-Щециньски.
Награжден орденом Ленина, орденом Красной Звезды.
В посёлке Ставище установлен бюст Героя. На школе, где он учился, — мемориальная доска. Именем Героя названа улица в родном селе.
Источник: http://www.guktu.ru/
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Panhenko | Дата: П`ятниця, 19.09.2008, 20:41 | Повідомлення # 6 |
|
Сержант
Група: VIP-користувач
Повідомлень: 18
« 1 »
Країна: 
Статус: | Очень хороший раздел начали Вы, Виктор. Спасибо от всех ставищан. Продолжайте также.
Славные сыны наших Ставищ: Зленко А.М., Нагаевский Г.В., Мельник Н.Н., Шило П.
Напишите о графе Браницком как о б исследователе-ученым.Додано (10.09.2008, 23:44)
---------------------------------------------
ЗАСТОРОГА ДЛЯ СВІТУ - ЧАЕС
Катастрофа на Чорнобильській АЕС сколихнула світ і своєю величезною руйнівною силою, і мужністю тих, хто першими зіткнулися з її страхітливими наслідками.
У перші ж миттєвості аварії під уламками четвертого енергоблока загинув старший оператор зміни В. І. Ходемчук. Трагічна доля спіткала тоді ж і наладчика В. М. Шашенка.
Перемагаючи розгубленість перед невідомістю того, що сталося, приголомшені несподіваністю аварії, майже всі працівники зміни залишилися на своїх робочих місцях. Як фахівці атомних станцій більшість з них розуміли величину трагедії, що постала перед їхніми очима тієї тривожної квітневої ночі, і не спасували перед нею.
Пізніше про особливості екстремальної ситуації на ЧАЕС в ніч з 26 на 27 квітня 1986 року академік В. О. Легасов, відзначивши деяку суперечливість у поводженні керівництва станції, напише так: "… Більша частина персоналу, керівники станції, працівники Міненерго діяли сміливо. Оператори першого та другого блоків не залишали свій пост так само, як і працюючі на третьому блоці, що був у тій же будівлі, що й четвертий. У готовності були різні служби, була можливість знайти будь-яку людину, була можливість дати будь-яке доручення, і воно виконувалось".
Серед тих, хто самовіддано виконував саме такі, найвідповідальніші і найнебезпечніші завдання, були і працівники станції О. Г. Лелеченко, О. Ф. Акімов, А. Х. Кургуз, В. І. Лопатюк, В. М. Дегтяренко, А. А. Ситніков та багато інших. Вони до кінця виконали свій професійний обов'язок і навічно залишилися в пам'яті товаришів, що заступили їх на посту. Подвиг кожного із них заслуговує на окрему розповідь. Героїчний вчинок заступника начальника електроцеху четвертого енергоблока Олександра Григоровича Лелеченка вражає. Це була не його зміна. Почувши вибухи на станції, він примчав сюди з дому. Оцінивши обстановку, почав діяти. Потрібно було перекрити заслінки водню. Нікого не пустив, сам пішов. Він буквально виштовхував усіх із зали, а сам залишився. Відмовившись від запропонованої медичної допомоги, був на робочому місці беззмінно 27, 28, 29 квітня. Продовжував виконувати свої обов'язки з ліквідації наслідків аварії на четвертому енергоблоці, контролював безпечну експлуатацію першого, другого, третього енергоблоків. Лише 30 квітня був госпіталізований, але лікарі були вже безсилі врятувати йому життя. О. Г. Лелеченка посмертно відзначено найвищою урядовою нагородою.
Уже через кілька хвилин після вибуху реактора на місце події прибули підняті по тривозі два відділення пожежників, які обслуговували Чорнобильську АЕС, очолювані начальником караулу, лейтенантом В. П. Правиком. Мужні бійці вступили у двобій з вогнем на четвертому енергоблоці та покрівлі машинної зали. З цієї хвилини почався відлік часу жертовного подвигу, в якому сплавились в одне стійкість і відданість обов'язку.
За діючою схемою повідомлення про пожежу на ЧАЕС було передано відповідним частинам та Управлінню пожежної охорони Київської області для залучення додаткових сил та засобів. За цим сигналом на станцію прибув черговий караул пожежної частини №6 м. Прип'яті лейтенанта В. М. Кібенка. Провівши розвідку, він організував та очолив гасіння пожежі в приміщеннях, що були в безпосередній близькості до зруйнованого реактора. Героїчні зусилля бійців не дали полум'ю перекинутися на третій енергоблок.
Незабаром на місце аварії примчали всі пожежники з м. Прип'яті, поспішили частини з Києва та Київської області. Прибувши сюди о 1 год. 46 хв, командування операцією взяв на себе начальник ВАПЧ-2 майор Л. П. Телятников. Він керував боротьбою з вогнем, якого фізично загартовані, молоді, красиві хлопці ніколи ще не бачили і не торкалися. Здавалось, що розпеченим було саме небо.
Понад годину в умовах величезного іонізуючого випромінювання, яке в окремих місцях перевищувало тисячу рентген, в задимленому середовищі, без освітлення, в гарячих отруйних випарах на висоті від 12 до 70 метрів, 21 пожежник приборкував вогонь. На більшості ділянок за цей час їм вдалося упоратись із страховищем. Але воно ще жило і смертоносно дихало.
По тривозі було піднято й медичний персонал станції. Лікарі почали подавати першу допомогу тут же, на території АЕС, в м. Прип'яті. Інших хворих відправляли до лікарень м. Києва та області. Почалося термінове створення лабораторно-дозиметричних та лікарських бригад. Майже дві тисячі лікарів, чотири тисячі медпрацівників середньої ланки та понад тисячу спеціалістів медичних ВНЗ України буде задіяно у цій і трагічній, і героїчній багатомісячній епопеї, яка уже в ті, перші дні скидалася на воєнну.
Практично всі, хто першими вступили в боротьбу з вогнем, отримали несумісні з життям дози опромінення. Найбільш уражених радіацією 19 чоловік транспортували до Москви в клінічну лікарню № 6. Сюди, за сприяння добре знаного в Радянському Союзі американського бізнесмена і мецената Арманда Хаммера, прилетів лікар доктор Гейл. Разом з вітчизняними хірургами А. К. Гуськовою, О. Є. Барановим він боровся за життя пожежників. Шістьох з них, незважаючи на всі зусилля лікарів, врятувати не вдалося. Лейтенанти В. П. Правик і В. М. Кібенок, старші сержанти В. І. Ігнатенко, В. І. Тищура, М. І. Титенок, сержант М. В. Ващук пішли у безсмертя. Вони відзначені високими урядовими нагородами, перших двох удостоєно звання Героя. Всі вони лишились в нашій пам'яті навічно. Як і ті, хто був поруч з ними і боровся із смертельною бідою.
Дивом чи Божою милістю захищений у тому радіаційному кипінні майор Л. П. Телятников, що згодом стане генерал-майором, також удостоєний звання Героя.
Виняткову хоробрість та самопожертву виявили трохи згодом і п'ять пожежників з Білої Церкви, керовані майором Г. Нагаєвським. Ризикуючи життям, вони відвели радіоактивну воду з-під зруйнованого реактора, запобігли водневому вибуху, який міг би спопелити ще не одну Прип'ять. За виявлений героїзм Г.В. Нагаївський був удостоєний вищої нагороди Італії - Ордена Святого Мартина. Це було чи не перше міжнародне визнання подвигу рятувальників світу.
Понад 1800 вильотів зробили пілоти-вертолітники над реактором, аби заглушити його спеціальними речовинами. З 27 квітня по 10 травня в розвал четвертого енергоблока було скинуто близько п'яти тисяч тонн різних матеріалів. І вже на 6 травня 1986 року потужність радіоактивного викиду з нього зменшилась у кілька тисяч разів.
Ось лише один епізод з бойових чорнобильських буднів. З великими проблемами і смертельною загрозою для життя з вертольота К-27, пілотованого М. М. Мельником, у кратер четвертого блока було опущено "багатоярусний вимірювач", що дало змогу одержувати з нього необхідну інформацію щодо температури, рівня радіації. За цю неймовірно складну операцію М. М. Мельнику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Пам'ятний обеліск у Чорнобилі з відлитими у бронзі і бетоні мужніми постатями пожежників та працівників ЧАЕС і символічним написом на ньому "Тим, хто врятував світ" - довіку бентежитиме серця. Додано (10.09.2008, 23:50)
---------------------------------------------
Quote (Viktor) Виняткову хоробрість та самопожертву виявили трохи згодом і п'ять пожежників з Білої Церкви, керовані майором Г. Нагаєвським. Ризикуючи життям, вони відвели радіоактивну воду з-під зруйнованого реактора, запобігли водневому вибуху, який міг би спопелити ще не одну Прип'ять. За виявлений героїзм Г.В. Нагаївський був удостоєний вищої нагороди Італії - Ордена Святого Мартина. Це було чи не перше міжнародне визнання подвигу рятувальників світу.
Понад 1800 вильотів зробили пілоти-вертолітники над реактором, аби заглушити його спеціальними речовинами. З 27 квітня по 10 травня в розвал четвертого енергоблока було скинуто близько п'яти тисяч тонн різних матеріалів. І вже на 6 травня 1986 року потужність радіоактивного викиду з нього зменшилась у кілька тисяч разів.
Ось лише один епізод з бойових чорнобильських буднів. З великими проблемами і смертельною загрозою для життя з вертольота К-27, пілотованого М. М. Мельником, у кратер четвертого блока було опущено "багатоярусний вимірювач", що дало змогу одержувати з нього необхідну інформацію щодо температури, рівня радіації. За цю неймовірно складну операцію М. М. Мельнику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Георгій Нагаївський і Коля Мельник -
ЦЕ НАШІ СТАВИЩАНИ, ВЕТЕРАНИ ФК "СТАВИЩЕ"!!! СЛАВА ГЕРОЯМ СТАВИЩА!Додано (19.09.2008, 21:37)
---------------------------------------------
Генеральний суддя
МГО "Козацтво запорозьке",
генерал козацтва
Доктор права.
Член-кореспондент Міжнародної кадрової академії.
Член Національних спілок адвокатів
і журналістів України.
Ветеран праці і воєн
Нагороджений 4 орденами ЛЗЦ, 4 орденами і 5 медалями МГО КЗ, 15 військовими та цивільними медалями і золотою медаллю "За ефективне управління".
Вступив до МГО КЗ у 2002 р. і був призначений радником, потім генерал-ад’ютантом з особливих доручень Верховного отамана ВДО КЗ і званням генерал-полковником.
15 жовтня 2005 р. Верховною Великою Радою MЗО КЗ обраний Генеральним суддею МГО КЗ,
14 квітня 2006 р. присвоєно військове звання генерала козацтва.
Народився 25 квітня 1932 року в смт Ставище Ставищенського району Київської області в сім’ї службовців. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху ВЦРПС у 1960 р. (економіст); Львівський політехнічний інститут у 1970 р. (інженер-механік); Міжрегіональну академію управління персоналом у 2001 р. (юрист). У жовтні 2001 р. обраний членом-кореспондентом Міжнародної кадрової академії. У 2004 р. отримав свідоцтво адвоката. У 2005 р., захистивши докторську дисертацію, здобув науковий ступінь доктора права.
З 19 червня 2006 р. - почесний академік Міжнародної кадрової академії.
Батько - Гоголь Петро Онуфрійович, 1899 р. н., - з роду козацького полковника Остафія Гоголя.
У 1932 р. працював головою Ставищенського райвиконкому. Мати - Гоголь (Семенюк) Валентина Іванівна (1906-1997) - працювала у райфінвідділі. Син Петро, 1970 р. н., мешкає із сім’єю у м. Краснодар. Донька Еліна, 1966 р. н., мешкає в Якутії. Обоє мають вищу освіту. Дружина - Марина Борисівна - директор МКП "Космея".
У 1938 р. батько (як прихильник Української державності) був виключений з ВКПБХУ із забороною праці в держорганах. У 1941 р. добровільно пішов на фронт і в липні цього ж року загинув.
У серпні 1941 р. на ст. Дарниця (тепер Київ) ешелон, в якому їхали в евакуацію мати, сестра і Віктор, було розбомблено. Воєнні рятувальники "закинули" хлопця до військового потягу, що їхав на Схід, а мати з сестрою повернулись до Києва. Опинившись у Казахстані, до 1942 р. був безпритульним, підробляв на вівчарнях. З лютого 1942 р. до серпня 1948 р. був вихованцем Радянської Армії. Рік працював авіамотористом і бортмеханіком Цивільного повітряного флоту (ЦПФ) України.
У серпні 1949 р., за наказом командуючого 57-1 повітряної армії, зарахований добровольцем до
ВПС РА. Закінчив школу авіамеханіків та авіаучилище. У 1950-1953 рр. виконував інтернаціональний обов’язок у Китаї і Кореї.
По закінченні війни в Кореї, у вересні 1953 р.,
з посади заступника начальника штабу авіаполку
з розвідки звільнився у запас з виїздом до Львова.
У Львові працював на підприємствах і в профспілках. Пройшов шлях від рядового інженера до генерального директора приладобудівного об’єднання. У квітні 1937 р., після ліквідації раднаргоспів, був призначений директором Мукачівського заводу комплектних лабораторій (МЗКЛ). Завод виконав 5-річний план за 4 роки. У вересні 1970 р. його перевели до Києва директором будівництва заводу "Ставищеприлад". У 1971 р. його переводять заступником директора об’єднання АвтоВАЗ, а у 1974 р. - на будівництво міста та заводів Краснодара і цього ж року - на будівництво Байкало-Амурської залізничної магістралі. У березні 1989 р., на запрошення робітників, за конкурсом обраний (знову через 19 років) директором МЗКЛ, який 4 роки не виконував планів і підлягав "реорганізації". За місяць по обранні його директором, завод почав виконувати план, а через два місяці всі працівники заводу вже отримували премії, які не бачили більше 6 років. Так завод працював аж до 1994 р. У жовтні 1994 р. В.П. Гоголь вийшов на пенсію. У червні 1995 р. був запрошений кореспондентом обласної газети. Сьогодні Віктор Петрович є кореспондентом двох обласних і республіканської газет.
З вересня 2000 р. є радником Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 3 1996 р. - голова облорганізації "Солідарні профспілки Закарпаття". З листопада 1999 р. - перший заступник голови Федерації солідарних профспілок України. Додано (19.09.2008, 21:40)
---------------------------------------------
ХА́РЦФЕЛД (Пострелко) Аврахам (1888, местечко Ставище, Киевская губерния, ныне Украина, – 1973, Гедера), деятель еврейского рабочего движения. Вырос в ортодоксальной семье, учился в иешивах городов Бердичева и Тельш (ныне Тельшяй, Литва). Разочаровавшись в религии, уехал в Вильну (см. Вильнюс), сблизился с рабочим сионистским движением (см. По‘алей Цион). Стал одним из организаторов и идеологов Сионистской социалистической рабочей партии, поддержал идею территориализма, призывал еврейских рабочих принимать участие в российском революционном движении. После поражения русской революции 1905 г. отошел от территориализма и вернулся (вместе с Б. Кацнельсоном, Д. Ремезом и другими) к сионизму. В 1908 г. был арестован властями и в 1910 г. приговорен к пожизненной каторге в Сибири. В 1914 г. Харцфелду удалось бежать, и летом того же года он прибыл в Эрец-Исраэль.
Вначале Харцфелд был сельскохозяйственным рабочим, затем получил назначение на биржу труда в Петах-Тикве, где отвечал за благосостояние работников еврейских ферм. В 1914–19 гг. — член партии По‘алей Цион. Основал первую рабочую кассу взаимопомощи в Палестине. В 1916 г. стал членом поселения Тель-‘Адашим, основанного организацией Ха-Шомер. В 1917 г. турецкие власти выслали Харцфелда, как и других руководителей ишува, в Дамаск; в 1918 г., с окончанием 1-й мировой войны, он вернулся в Эрец-Исраэль. В 1919 г., когда была создана партия Ахдут ха-‘Авода, Харцфелд стал ее членом и в следующем году был избран в состав ее правления. В начале 1920 г. Харцфелд возглавил отряд из нескольких десятков рабочих, посланных партией для защиты поселений Верхней Галилеи от восставших арабов. Он был одним из защитников Тель-Хая и первым засвидетельствовал (письмо, написанное ночью 1 марта 1920 г.) предсмертные слова И. Трумпельдора. В созданном в конце 1920 г. Хистадруте Харцфелд представлял интересы работников сельского хозяйства, осуществлял связь Хистадрута с всемирной Сионистской организацией. Он участвовал в работе Сионистских конгрессов — с 12-го (1921; был избран членом Исполнительного комитета) по 28-й (1972), проходивших при его жизни. С 1930 г. — член партии Мапай.
Став одним из самых авторитетных лидеров рабочего движения Эрец-Исраэль, Харцфелд играл ключевую роль в разработке и реализации планов сельскохозяйственного освоения страны. В 1930-е гг. он был инициатором программы расселения тысячи семей новых иммигрантов в сельскохозяйственных поселениях побережья, в 1936–47 гг. руководил проектом хома у-мигдал, по которому были созданы десятки новых поселений в Негеве и других регионах страны.
С 1949 г. по 1965 г. Харцфелд был депутатом Кнесета от партии Мапай. В 1963 г. пожертвовал все свои сбережения компании по исследованиям и разработкам — Иеда (`Знание`; см. Научно-исследовательский институт имени Х. Вейцмана). Харцфелд был автором многочисленных статей в израильской и зарубежной прессе. Его биография «Строительство поселений», написанная Ш. Кушниром, в переводе на английском язык опубликована в 1967 г. В 1972 г. за государственную и общественную деятельность Харцфелд был удостоен Государственной премии Израиля. Додано (19.09.2008, 21:41)
---------------------------------------------
Людмила Фоя народилась у містечку Ставище на Київщині. У 1941 р., ознайомившись з ідеями та програмою ОУН, стала дійсним членом організації. З 1945 р. працювала у підпіллі на Волині. Відома під псевдом “Оксана”. Була співредактором молодіжного підпільного журналу “Молодий революціонер” та редактором журналу “Юні друзі”. Опублікувала низку нарисів та оповідань про життя повстанців. Найвідоміший її твір “Його спадкоємці” – про заступника крайового провідника ОУН на Північно-західних землях України Миколу Козака-“Вівчара”, який загинув у бою з енкаведис¬тами12 .
Вітаю всіх патріотів Ставища!!!
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Понеділок, 22.09.2008, 00:21 | Повідомлення # 7 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Карпенко Виктор Степанович (1923-2003 гг.)
Выдающийся хирург и уролог современности, профессор, родился 28 октября 1923 года в селе Ивановка Ставищенского района на Киевщине, в крестьянской семье.
В 1941 году закончил среднюю школу, пошел добровольцем в армию и был направлен в Военно-медицинскую академию. В августе 1943-го на Курской дуге стал фельдшером танкового батальона Кантимировской дивизии. Участвовал в освобождении Украины, был трижды ранен.
В 1945-1948 гг. учился в Донецком мединституте. Три года был главным врачом и хирургом шахтерской больницы г. Чистяково (Торез Донецкой области). С 1952 по 1968 год работал в клинике факультетской хирургии Донецкого медицинского института, заведовал кафедрой хирургии.
В 1957 году защитил кандидатскую диссертацию. Разработанный им разрез Овнатаняна-Карпенко широко используется урологами при операциях на тазовом отделе мочеточника, мочевом пузыре и предстательной железе.
В 1961-1968 гг. В.С.Карпенко создал и возглавил кардиохирургию в Донбассе. В 1968 году защитил докторскую диссертацию.
В 1969 году назначен директором Киевского НИИ урологии и нефрологии Минздрава Украины.
Во время его работы директором НИИ урологии и главным урологом Минздрава Украины (1969-1987 гг.) институт стал крупнейшим урологическим научным центром страны, активно влиял на становление урологической помощи в здравоохранении, подготовку кадров, формирование сети кафедр урологии. За этот период в Украине была создана современная сеть специализированной урологической помощи населению и к 1985 году урологическая служба Украины достигла уровня, рекомендованного Всемирной организацией здравоохранения.
В своем отделе выполнил 75 пересадок почек, подготовил урологов-трансплантологов, вел систематическую разработку научных проблем пересадки почки. На конец 1996 года в институте было сделано больше 700 трансплантаций почек.
На базе Клиники пластической урологии, которую он возглавлял с 1969 по 1996 год, было выполнено девять докторских и 32 кандидатские диссертации. Собран крупнейший в мире материал по гидронефрозу, развита современная пластическая урология, заложены основы радиационной урологии.
Профессор В.С.Карпенко с сотрудниками описал новую болезнь – склероз предстательной железы, изучил ее клинику, разработал диагностику и предложил эффективное хирургическое лечение, которого не существовало ранее для этой категории больных.
Был членом Международного и Европейского обществ урологов, почетным членом научных обществ урологов России, Беларуси и медицинского Общества Пуркине (Прага), членом научного совета по трансплантологии и искусственным органам при президиуме РАМН, заместителем председателя бюро научного совета «Урология и оперативная нефрология» АМН СССР.
Автор более 300 печатных научных работ, в том числе 11 монографий. Его книга «55 лет в хирургии » вызвала большой интерес у читателей.
Заслуженный деятель науки Украинской ССР, лауреат Государственной премии Украины. Награжден орденами Красной Звезды, Отечественной войны II степени, Трудового Красного Знамени, Отечественной войны I степени, орденом Ленина.
Научно-исследовательская, педагогическая, лечебная и общественная работа Виктора Степановича явилась весомым вкладом в развитие современной хирургии и урологии. Он лично выполнил более 10 тыс. хирургических операций.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Panhenko | Дата: Понеділок, 22.09.2008, 22:24 | Повідомлення # 8 |
|
Сержант
Група: VIP-користувач
Повідомлень: 18
« 1 »
Країна:
Статус: | С интересом ознакомился с неизвестным мне раньше земляком. Жаль, что прижизни о нем никто не догадался вспомнить в наших Ставищах. Спасибо Виктор. Додано (22.09.2008, 23:24)
---------------------------------------------
КЛИМЕНКО Станислав Степанович (р. 31.03.1954 -22.02.2008, село Ивановка, Ставищенкский р-н, Киевская область, Украина), режиссер, сценарист.
Лауреат премии Ленинского комсомола Украинской ССР им. Н.Островского (1984).Окончил кинорежиссерский факультет КГИТИ имени И.К.Карпенко-Карого (1976, мастерская Т.Левчука).
С 1977 работает на Киевской киностудии имени А.Довженко, с 1983 — режиссер этой студии. Автор сценариев к ряду своих фильмов.
1977 ВЕСЬ МИР В ГЛАЗАХ ТВОИХ. . . режиссер 1981 КОЛЕСО ИСТОРИИ режиссер 1983 ВОДОВОРОТ режиссер
1985 ЖЕНИХИ режиссер 1989 КАМЕННАЯ ДУША режиссер 1991 КОМУ ВВЕРХ, КОМУ ВНИЗ режиссер
1992 ТАРАС ШЕВЧЕНКО. ЗАВЕЩАНИЕ режиссер, автор сценария Із інтернету, сайт «Кіно театр»: № 4 ПАНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР (Одеса) 16.04.2008 20:56
Прикро втрачати славних патріотів нашої Вкраїни, oсобливо своїх земляків-ставищанців. Вони приносили славу рідному краю, бо були нащадками козацького роду, спадкоємцями воєводів-козаків сподвижників ХМЕЛЬНИЦЬКОГО і ЗАЛІЗНЯКА: ДАШКА, БУЛГАКА, КОНДРАТЕНКА та ін. Ми віримо, що пам'ять людська про патріотів рідного краю буде жити в віках. Бо ми, браття, козацького роду і нема нам переводу!
№ 3 26.02.2008 21:21
жаль мастера......скорбим
№ 2 Лиза (Киев) 25.02.2008 23:07
Станислава Степановича Клименко похоронят завтра в 14.00 на кладбище его родного села Ивановка Ставищенского района Киевской области. Здесь же похоронены его родители и старший брат. На похороны придут все жители села Ивановка, потому что его здесь знали и любили, им гордились. Вечная ему память.....
№ 1 Венера (Киев) 24.02.2008 14:30
22.02.2008 Клименко умер, 26.02.2008 в 11:00 прощание на студии Довженка Дударики Режисер: Клименко Станіслав 1979, 85 хв., СРСР. Іскрометна історія про пригоди пастуха, який своіми піснями й надзвичайним голосом зачаровує всіх, кто зустрічається на його шляху: суворіх комісарів, бандитів, композиторів і, ...
Тарас Шевченко: Заповіт Режисер: Клименко Станіслав 1998, 8 год. 30 хв., Україна, к/с О. Довженка. Безпрецедентний за маштабом, сюжетними колізіями, кількістю історичних персонажів і подій, кіносеріал про життя і творчість Тараса Шевченка.
Вир Режисер: Клименко Станіслав 1983, 91 хв., СРСР. У центрі подій хвилююча історія кохання Тимка і Орисі, головних героїв роману лауреата Державної Шевченківської премії Григорія Тютюнника "Вир". Колоритні персонажі, ...
Женихи Режисер: Клименко Станислав 1985, 82 мин, Киностудия им.О.Довженко, Украина. Как находили своих любимых наши отцы и деды? Как они женились? Как сегодня рождается настоящая любовь у юной Кристины и военного летчика Андрея? ...
Вітаю всіх патріотів Ставища!!!
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Субота, 01.11.2008, 12:50 | Повідомлення # 9 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Руденко Андроник Дмитриевич (17 мая 1894 г.- 5 мая 1951 г.), священник.
Родился 17 мая 1894 г. года в с. Черниши Каневского у. Киевской губ., в семье православного священника, настоятеля Свято-Покровского храма. С 1905 г. проживал с семьей в селе Ставищи Таращанского уезда. 5 июня 1912 г. окончил шесть классов Киевского реального училища. C сентября 1913 г. - работал учителем в реальном училище в с. Ставищи. В 1915 г. окончил военное училище в Киеве со званием прапорщика и отправлен на фронт младшим офицером в пехотный батальон, где 30 ноября 1916 г. - ему было присвоено звание подпоручика. Награжден орденом Св. Станислава 3-й степени. С 1916 г. стал командовать телефонной ротой на фронте, где 21 сентября 1917 г. был представлен к званию штабс-капитана. 11 февраля 1918 г. демобилизован из армии. Проживал в Киеве, поступил в Киевскую ДА, а с 1919 г. одновременно стал учиться на историко-филологическом факультете Киевского университета, где изучал историю искусств. В 1917 г. генеральным викарием Михаилом Цегельским принят в лоно Католической Церкви. В 1920 г. был рукоположен в священники восточного обряда. Администратором Житомирской епархии о. Теофилом Скальским направлен служить в приход Св. Иоанна Богослова в с. Винаревка Ставищенского района Киевской области. С 1928 г. после закрытия храма в с. Ставищи направлен служить викарием прихода Св. Александра в Киеве. С 1929 г. настоятель прихода в с. Янушполь.
В марте 1935 г. когда местные власти решили закрыть храм в с. Янушполь, то о. Андроник выехал в Москву, встретился там с еп. Пием Неве и просил его о переводе в другое место в связи с закрытием храма. Вернувшись в приход, узнал, что храм, к счастью, не закрыли.
22 августа 1935 г. арестован в с. Янушполь. 13 декабря 1935 г. приговорен по ст. 54-10 ч.1 УК УССР к 7 годам ИТЛ с поражением в правах на 3 года (ПП-СК Винницкого ОС). Отправлен по этапу в Норильлаг, но в июне бежал вместе с уголовниками из вагона на ст. Красноярск. Добрался до Москвы. Одиннадцать месяцев прожил нелегально в Романове, потом приехал в Киев и обратился за помощью в польское консульство, но там его приняли за провокатора, заявив, что "наши все сидят". Из Киева тайно выехал в Бердичев, потом - в с. Янушполь. До 22 декабря 1937 г. прожил в с. Осечне Житомирской области, а после перебрался в Киев. 11 декабря 1938 г. опознан милиционером, работавшим в Киевской внутренней тюрьме НКВД, и арестован. 25 сентября 1939 г. приговорен по ст. ст. 54-10 ч.1, 68 "а" ч. 2 и 78 УК УССР к 10 годам ИТЛ с поражением в правах на 5 лет. Отправлен в Севвостоклаг, 18 апреля. 1940 г. прибыл по этапу во Владивосток. 27 мая 1940 г., а 14 июля был отправлен в Магадан, где окончил месячные фельдшерские курсы и с февраля 1945 г. стал работать фельдшером лагерного медпункта в Магадане. 15 сентября 1947 г. было предъявлено обвинение "в антисоветской агитации и участии в контрреволюционной организации". 4 ноября 1948 г. приговорен по ст. 58-10 ч. 2 УК РСФСР к 10 годам ИТЛ (ПП ОСО при МВД СССР). 6 октября 1950 г. в связи с резким ухудшением здоровья вывезен в бухту Находка и помещен в больницу Ванинского отделения Севвостоклага, где и скончался 5 мая 1951 года. Похоронен на кладбище бухты Ванино.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Субота, 01.11.2008, 20:43 | Повідомлення # 10 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Браницкие
Основний комплекс маєтків Браницьких на Київщині сформувався протягом останньої чверті XVIII – початку XIX ст. Привілеєм короля Станіслава-Августа великий коронний гетьман Францішек-Ксаверій Браницький отримав у спадкове володіння Білоцерківське староство. На зламі XVIII-XIX ст. гетьман придбав також Богуславщину в Понятовських та Рокитнянщину в Карвіцьких. Ці маєтки становили єдиний територіальний масив та економічний простір.
Головною резиденцією Браницьких стала Біла Церква. Цьому було декілька причин. Біла Церква була головним містом староства, найбільше залюдненим з розвинутою торгівлею та цеховим виробництвом. Крім того, Біла Церква була куди значнішим містом ніж інші містечки, якими володіли Браницькі – Ставище, Богуслав, Рокитне.
Маєтками Браницьких володіли чотири покоління.
Перше покоління – гетьман Францішек-Ксаверій (Ксаверій Петрович) та Олександра з Енгельгардтів (Олександра Василівна) – володіли нерозподіленими маєтками з резиденцією в Білій Церкві протягом 1778-1838 рр.
Друге покоління – сенатор граф Владислав-Григорій (Владислав Ксаверійович) та Роза з Потоцьких (Роза Станіславівна) – володіли також нерозподіленими маєтками протягом 1838-1843 рр.
Третє і четверте покоління – граф Владислав-Міхал (Владислав Владиславович) та Марія з Сапєг (Марія Євстафіївна) з дочками Марією-Розалією Радзивілл і Софією Строцці – володіло частиною маєтків з резиденцією в Білій Церкві з 1843 р. до 1918 р., причому дочки Владислава-Міхала вступили у володіння тільки по смерті батька в 1884 р.
Другим значним центром володінь Браницьких було містечко Ставище. Вже в середині XVIII ст. Ставище набуває значення південної столиці Білоцерківського староства. Тут будуються старостівський замок і костел св. Трійці. Важливим фактором було й те, що поголовщину з євреїв збирали в окремому Ставищанському кагалі, а греко-католицькі та православні церкви мали окремі протопопії, з центром у Ставищах. Резиденцію Браницьких тут будують ще з кінця XVIII ст. (з нею пов’язана смерть Олександра Браницького, старшого сина гетьмана), але стало в ній замешкав у середині XIX ст. граф Олександр (Олександр Владиславович) – другий позашлюбний син сенатора Владислава-Григорія, який успадкував по смерті батька Ставищанщину. Був одружений з Анною з Голінських. По його смерті в 1877 р. маєтки успадкував єдиний син – граф Пій-Владислав (Владислав Олександрович), одружений з Юлією з Потоцьких. По смерті Пія-Владислава у 1914 р. маєтки перейшли до удови по ньому та дітей: Марії Любомирської, Анни Тарновської, Юлії Потоцької, Рози Тишкевич.
Граф Олександр, володар Ставищанського маєтку, був звинувачений у підтримці польського повстання 1863 року й кілька років був на засланні.
Третій центр володінь Браницьких містився в Богуславі.
http://real-uruloke.livejournal.com/231105.html
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: П`ятниця, 26.12.2008, 12:36 | Повідомлення # 11 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | Герасим Кондратьев – первый полковник Сумского полка – считается основателем города Сумы.
До 1655 года Герасим Кондратьевич служил казацким атаманом в местечке Ставищи Белоцерковского полка. 26 апреля 1655 года, с группой казаков-переселенцев из местечка Ставищи Белоцерковского полка, отправил челобитную царю Алексею Михайловичу с просьбой основать город на его нынешнем месте: «Бьют челом … бедные и разорённые от ляхов и татар г. Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратьев и рядовые казаки, всех 100 человек… пришли мы из-за Днепра… с женишками и детишками и пришед стали на Псле реке подле речки Сум…». (Так пишет протоиерей Александр ДВИНЯТИН в книге «Я кличу живых, я плачу за мёртвыми»).
Дата рождения Герасима Кондратьева и события его жизни к освободительной войне украинского народа середины XVII ст. точно неизвестные. Жизненный его путь был преисполнен активной деятельностью по перестройке полка, многочисленными боями и походами, которыми была насыщенна вторая половина XVII ст. В 1687 году «за службы, походы и раны» был пожалован в дворяне по Московскому Дворянскому списку.
Будучи человеком набожным, Герасим Кондратьев на личные средства построил Воскресенскую церковь, мужской и женской монастыри, а также в 1694 году возобновил сумские храмы Святителя Николая, Преображения Господнего.
Герасим Кондратьев умер в 1701 году, на собственной пасеке в Новой Слободе (Хотини). С достаточной уверенностью можно утверждать, что он был похоронен в каменном Свято-Воскресенском храме, заложенном средствами семьи Кондратьевых в 1696 году и окончательно законченном в 1702 году.
Челобитная переселенцев из городка Ставище
 
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Panhenko | Дата: Субота, 27.12.2008, 18:30 | Повідомлення # 12 |
|
Сержант
Група: VIP-користувач
Повідомлень: 18
« 1 »
Країна:
Статус: | Приезжала недавно делегация з г. Сумы в гости в Ставище. Есть публикация в районной газете о славном нашем земляке.
Вітаю всіх патріотів Ставища!!!
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Понеділок, 29.12.2008, 10:26 | Повідомлення # 13 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1988
« 11 »
Країна:
Статус: | 
Максим Антонович Славинский – украинский гражданско-политический деятель, поэт-переводчик, дипломат, публицист, национолог – родился в Ставище на Киевщине в 24 августа 1868 года в крестьянской семье. Литературные псевдонимы: Лавінська, пан Максим, Соловінська, М. Головатий, С. Лавинський, М. Ставинський, Стависький, Пілад.
По окончании юридического (1887-1891) и историко-филологического (1891-1895) факультета Киевского университета жил в Екатеринославле, где редактировал газету «Приднепровский край».
В 1898 году переехал в Петербург, где был соредактором газет «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль» и секретарем журнала «Вестник Европы».
В 1906 году Славинский стал редактором печатного органа Украинского парламентского общества и Государственной Думы – «Украинский вестник».
В 1914-1916 гг. был издателем и техническим редактором первого справочника по украиноведению «Украинский народ в его прошлом и настоящем», который был выпущен в Петрограде в 2х томах.
В марте 1917 года выступил соучредителем Украинского национального совета в Петрограде, был членом исполнительного комитета.
Представитель Украинского Центрального Совета при Временном правительстве. Избирался главой комиссии по выработке проекта превращения Российской империи в федерацию.
После провозглашения украинской независимости в 1918 году, вернулся в Украину и принадлежал к Украинской партии социалистов-федералистов.
С мая 1918 года, член совета Министерства иностранных дел Украинского государства, временный представитель Украинского государства, на Дону. С 24 октября по 14 ноября 1918 года – министр труда во втором правительстве Ф. Лизогуба.
В 1919 возглавлял дипломатическую миссию Украинской Народной Республики в Праге. Оставшись в эмиграции в Чехословакии, с 1923 читал лекции по истории западноевропейской литературы в Украинском педагогическом институте имени Михаила Драгоманова, работал на должности профессора новейшей истории в Украинской хозяйственной академии в Подебрадах. Продолжал партийную деятельность, сотрудничал с правительством Украинской Народной Республики.
В конце 1925 после конфликта в среде социалистов-федералистов потерял ведущие позиции в партии. В 1945 арестованный советскими спецслужбами в Праге. Умер в Лукъянивской тюрьме в Киеве 23 ноября 1945 по окончании следствия, не дождавшись трибунала НКВД.
В 1993 году, Максим Славинский, «посмертно реабилитированный».
_______________________________________________________________________________________________________________________________
Н. Сташенко «До історії публікацій та критичних оцінок перших поетичних збірок Лесі Українки»
Було узгоджено і підтримано псевдонім М. Славинського – Стависький, який походив від назви містечка Ставище на Київщині, де народився.
Источник: Леся Українка і сучасність, т.6, Луцьк, 2010
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| admin | Дата: П`ятниця, 02.01.2009, 12:58 | Повідомлення # 14 |
|
Admin
Група: Адміністратор
Повідомлень: 103
« 4 »
Країна:
Статус: | Quote (Mantach) 29.11.2008р. в Ставищенському районі офіційно виникло та організувалось козатство
Докладніше ТУТ
Адміністратор
|
| |
| |
| Mantach | Дата: П`ятниця, 02.01.2009, 21:13 | Повідомлення # 15 |
|
Майор
Група: VIP-користувач
Повідомлень: 128
« 2 »
Країна:
Статус: | СТАВИЩЕНСЬКІ СОТНИКИ:
Давидов Степан (?-1654-?), Лобачевський Семен (?-1659-?), ЛОБАЧЕВСЬКИЙ Семен - при підписанні Гадяцької угоди був козацьким послом на сейм до Варшави.
ОТАМАНИ: Кулик Василь (?-1654-?).
ОСАВУЛИ: Давидов Андрій (?-1654-?).
ПИСАРІ: Римаренко Іван (?-1654-?).
ХОРУНЖІ : Гусенко Семен (?-1654-?).
ТОРЧИЦЬКІ СОТНИКИ: Букаченко Михай (?-1649-?), Хильченко Іван (?-1659-?).
ХИЛЬЧЕНКО Іван (?-1629--1959-?) - у 1649 р. був козаком цієї сотні, поруч бачимо, очевидно його батька Сахна Хильчена, зятя їх Грицька. Взято з книги: ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД СТАРШИНИ ПРАВОБЕРЕЖНИХ ПОЛКІВ (1648 - 1678 РР.)
Ставище
|
| |
| |
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
