Іванівна (колишня назва – Янишівка) – село, центр сільської ради.
Розташоване за 11 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 31 км. За 1 км від села – автомагістраль Санкт-Петербург – Одеса.
Площа населеного пункту – 5341 га.
Населення – 1256 осіб.
Кількість дворів – 660.
День села – 14 жовтня.
На території села жили племена скіфів-землеробів, про що свідчать археологічні знахідки – кілька курганів-могил бронзової доби (3-1 тис. до н.е.). Через місцевість, де нині розташована Іванівка, протікала колись повноводна р. Тарган, береги якої були вкриті густими лісами. На правому березі цієї річки оселилися перші жителі майбутнього села.
За переказами, населений пункт як село заснований поляками, які в результаті завоювання території України були переселені польськими панами на українські землі. Ще й сьогодні, незважаючи на асиміляцію, у селі багато жителів носять польські прізвища – Драмарецький, Домашевський, Грибівський, Савіцький, Кузьмінський. Про суто польське походження села свідчить і старе поховання (в селі ще зберігся польський цвинтар), яке бере початок десь з першої половини XVI ст.
У праці Л. Похилевича "Сказання о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. вказані прізвища перших поселенців, які й досі зберігаються у назвах кутків села – Убориха, Мельники, Соловщина, Хортиця, Дубинка, Сокира. Серед них з'явилися назви й пізнішого нашарування: Огруд, Гашка, Бам, Участки, Радгосп, Кар'єр. Губариха-Убориха – так прозивають куток, розташований від центру села в північному напрямку до села Гостра Могила. Назва його походить від прізвища Губар, одного з перших господарів-поселенців.
Перші поселенці мали великі ділянки землі, майже кожен збудував на р. Тарган водяний млин. Прізвище багатьох Мельників збереглося в назві ставка на Уборисі, на березі якого колись було кілька млинів-вітряків. Замулені та зарошені чагарниками низовинні місця називають Фоса (Хвоса).
Мельники переходять у ставок під назвою Бам. Історія походження цієї назви відноситься до часів побудови Байкало-Амурської магістралі. Подібним чином силами всього району в 1980-х роках будувався комбікормовий завод, розташований біля Іванівки. Його будівники і звели бетонну дамбу на цьому ставку.
Територія між старою і новою одеськими дорогами називається Участки. Ця частина села забудовується з 1930-х років понині.
Соловщиною (від прізвища пана Соловського) називають південно-західну частину села біля комбікормового заводу. А в яру, де ростуть дуби понад колишнім ставом, залишилося болото із джерелом й утворився невеликий гай, що зветься Дубинкою.
Поблизу Полковничого, на місці панської економії Холодний Яр, у 1922 р. був утворений радгосп. Цю місцевість ще й досі називають Радгоспом, а поле поруч – Лугом.
Перші писемні відомості про село знаходимо в переписі Королівства Польського (1490 р.), де згадується хутір Янишівка, в якому було 6 дворів і належав він Янусу Радзівілу. Через поселення проходила караванна дорога Київ – Біла Церква – Ставище і далі в Крим.
Перші писемні згадки про Янишівку відносяться до 1750 р., коли селяни брали активну участь у гайдамацькому русі. За це в селян конфіскували худобу, а багатьох з них засудили до страти. З 1774 р. по 1918 р. Янишівка була власністю коронного гетьмана К. Браницького.
Однією з важливих сторінок господарської діяльності графів Браницьких було розведення коней. Серед інших конезаводів відомий Янишівський, заснований у 1871 р. Олександром Браницьким. Перед Першою світовою війною він мав 14 арабських кобил, серед них – 2 привезені з Каїру. Коні, родовід яких пішов від цих кобил, були неодноразово відзначені на виставках як у Росії, так і за кордоном. Конезаводи графів Браницьких перестали існувати в 1918 р., а назва великого кутка Стадниця, який охоплює кілька вулиць, ставок, луг, де випасали стада поміщицьких коней, залишилася.
У 1921-1923 рр. в селі панували голод і тиф. За розповіддю Семена Ананійовича Кравчука (1895 р.н.), вимирали цілі родини (на той час в обох селах були багатодітні сім'ї – по 5-8 і більше дітей). Ховали померлих в одній ямі.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. в Янівці померло 500 осіб, з них 112 дітей. Порівняно з іншими селами, у відсотковому відношенні щодо кількості населення померло значно менше, адже багато сімей виїхало в міста, де не було голоду. Населення Янівки в 1930-х роках складало близько 2250 осіб. Ховали померлих у кількох могилах. На цвинтарі встановлено пам'ятний гранітний хрест із написом: "Жертвам Голодомору 1932-1933 рр.".
З 1930 р. по 1980-ті роки репресовано 70 не обгрунтовано звинувачених осіб. Серед них і політичний в'язень Григорій Куценко.
Під час Великої Вітчизняної війни на території Іванівки боїв не було. На фронтах загинули 280 воїнів-односельчан.
У 1946 р. Янишівку перейменовано на Іванівку. Підставою для цього було таке тлумачення назви: Янеш – польське ім'я, а українською мовою – Іван.
У післявоєнні роки село розвивалося швидкими темпами. Колгосп "Прогрес" був серед кращих не тільки у районі, айв Україні. Згодом господарство стало мільйонером.
Багато уваги приділялося у селі і соціальній сфері. Споруджено Будинок культури на 650 місць, школу на 600 учнівських місць, лікарню, дитячий садок. У селі заасфальтовано майже всі вулиці, проведено водогін, побудовано тваринницький табір, свинокомплекс.
Янишівка дала світові видатних людей – поетів, науковців, композиторів, громадських діячів. Понад 200 років тому в Богатирці народився геніальний польський та український поет Юзеф-Богдан Залеський. Йому судилося стати найвизначнішим поетом Польщі. Тут народилися відомі історики Похилевичі. А 150 років тому у сім'ї священика Янишівської Святопокровської церкви Данила Демуцького з'явився на світ син Порфирій, який став визначним діячем української культури. Янишівська земля виростила талановитого композитора, диригента, етнографа Порфирія Даниловича Демуцького.
Серед видатних земляків: Григорій Семе¬нович Голембівський – Герой Соціалістичної Праці; Олег Григорович Білорус – відомий вчений, дипломат і політик; Григорій Семенович Березницький – співак, композитор, педагог; Віктор Степанович Карпенко – видатний український хірург; Станіслав Степанович Клименко – кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України; Олександр Олексійович Сторожук – відомий український економіст, доктор економічних наук, професор.
В Іванівці та Богатирці на честь відомих земляків та історично названих кутків перейменовано 10 вулиць. Так, одну з центральних вулиць Іванівки перейменовано на вулицю сім'ї Демуцьких, адже саме на цій вулиці стояла церква, де служив Данило Демуцький, тут знаходився будинок священика, в якому виростав молодий Порфирій Демуцький.
Нині у бібліотеці проводиться свято вулиці Демуцьких, учні місцевої школи пишуть наукові роботи про Порфирія Демуцького, виборюють призові місця на олімпіадах, до репертуару сільських аматорів залучаються пісні з доробку митця.
У найближчий час планується на вулицях сім'ї Демуцьких та Ю.Б. Залеського встановити пам'ятні знаки на честь геніальних земляків.
Нині у селі діють Будинок культури, ЗОНІ І-III ступенів, бібліотека, дитячий садок, амбулаторія сімейної медицини.

Богатирка – село, входить до складу Іванів ської сільської ради.
Розташоване за 0,5 км від с. Іванівка.
Площа населеного пункту – 246 га.
Населення – 328 осіб.
Кількість дворів – 219.
День села – 21 листопада.
Історія села давніша від історії Іванівки на 100 років. Перші поселення почали з'являтися на лівому березі р. Тарган наприкінці XV – на початку XVI ст.
Точного тлумачення назви села немає. За переказами, назва села пішла від родючої землі, багатої на фауну і флору.
Місцевість оточував ліс, з деревини якого у кінці XVII ст. була споруджена церква, що простояла по 1885 р. Пізніше на її місці побудували нову, також дерев'яну, яка діє понині. Існує ще одна легенда про назву села. Нібито у давнину тут збиралися богатирі, щоб помірятися силою.
Про те, що село давнє, свідчать і окремі розкопки старого цвинтаря, який був на західній околиці села, де закінчувалися церковні землі.
У VIІІ-ХІХ ст. село розширювалося, з'являлися окремі кутки: Придатки (на південній околиці села), Мальованка (західна частина), Яневщина (ця частина села була розташована на півночі і заселена здебільшого вихідцями з Янишівки).
Кількість населення Богатирки станом на 1932 р. становила близько 1500 осіб. За спогадами старожила Богатирки Таїсії Сергіївни Іщенко (1913 р.н.), у ті роки не існувало такої сім'ї, де б не було покійників. З Богатирки, як і з Янівки, незначна частина людей до 1932 р. виїхала в Росію. А вже в середині 1932 р. нікого із села не випускали.
Померло в Богатирці 565 осіб, з них 70 дітей. У селі споруджено гранітний пам'ятник жертвам Голодомору.
Після війни в 1945-1946 н.р. у школі навчалися 120 учнів. Колгосп ім. Куйбишева мав добрі врожаї і розвинену тваринницьку галузь.
Видатні земляки: Богдан-Юзеф Залеський – український і польський поет-романтик; Олег Васильович Хоменко – поет-гуморист з роду Похилевичів.
Нині в селі діють магазин, бібліотека, пункт медичної допомоги.

М.І. Демченко, Ю.О. Деркач

Красилівка – село, центр сільської ради.
Розташоване за 18 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 22 км.
Площа населеного пункту – 360 га.
Населення – 1001 особа.
Кількість дворів – 422.
День села – 14 жовтня.
Геральдика с. Красилівка затверджена рішенням Красилівської сільської ради від 7 липня 2004 р. № 63-11-XXIV.
Красилівка розташована в лісостеповій смузі. Через село протікає р. Красилівка, притока р. Гнилий Тікич. До складу села входить Веселий Хутір.
Про час виникнення села достовірних відомостей немає. Л. Похилевич пише: "Село Красиловку жители почитают новым, т.е. основанным после Руины, с начала прошлого века, в виде хутора, более и более заселяемого... Однако вокруг села есть несколько могил, свидетельствующих, что эти плодородные места были населены в отдаленной древности".
Найімовірніше, що заснували його втікачі від шляхетської та царської неволі після Андрусівського перемир'я, укладеного між Росією та Польщею в 1667 р. На думку деяких дослідників, село виникло в 1689 р.
Назви села і річки походять від краси місцевих краєвидів. Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" описує: "Названием своим село обязано красоте и выгодности плодородных полей, его окружающих. По рассказам стариков, к югу от села был огромный лес, а к северу – обширная плодородная степь, что делало места эти привольными. Леса давно уже истреблены, а степи обращены в господские ланы...".
У час панування графів Браницьких село Красилівка було повітом. У селі працювали винокурний та пивоварний заводи. У 1856 р. графи Браницькі на території Красилівки збудували церкву на честь Покрови Святої Богородиці. Пізніше в селі був великий базар, відомий на всю Київську губернію.
Своєрідність мікротопонімів Красилівки у тому, що всі вулиці носять прізвища славних односельчан, хоча паралельно побутує ще й давнішня, народна, назва. Зокрема, вулиця Коберника, першого комсомольця, одночасно ж і Кучерівка, бо жили тут раніше переважно Кучері. Вулиця Кравців (батько і два сини загинули у Велику Вітчизняну війну) по-простому – Жабокраківка. У кінці вулиці було озеро Гнучке. Існувала легенда, що в цьому озері втопився пан на позолоченій бричці. Старожили пам'ятають про існування Оліндерні (господарство займалося розведенням рідкісних порід коней, один із коней був подарований Ворошилову). За селом були Дем'янів луг, Амбросовий луг, Куп'ясте озеро, Білецьке озеро.
Колись до села належав і х. Виселка, від якого в сторону Баштечок залишилася мальовнича місцина, а самі хуторяни в 1970-х роках перебралися в село.
У 1917 р. чоловіки були мобілізовані на фронти Першої світової війни. В цей час у селі безперервно змінювалася влада.
Голодомор 1932-1933 рр. приніс селу величезне розорення і розруху в господарстві. Тоді померли 1117 місцевих жителів (тих, що вдалося установити) із 394 сімей, у той час як у селі мешкали приблизно 3000 жителів. На сільському кладовищі в 1990 р. встановлено пам'ятний знак жертвам Голодомору.
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 280 односельців, 144 з них загинули.
За мужність і відвагу, виявлені на фронтах війни, 183 жителі Красилівки нагороджені орденами та медалями. Серед орденоносців – І.К. Букша, В.Т. Кулібаба, В.І. Кравчук, Я.К. Атаманенко, Г.А. Чумак, З.Я. Скиба, С. Зайчук, В.Ю. Красовський.
Красилівські поля в сторону Черкащини – це початок Корсунь-Шевченківської битви. Одне з них називається Тетяниним – на честь односельчанки, ланкової-орденоносиці Тетяни Кулібаби (у 1939 р. нагороджена орденом "Знак пошани"), закатованої фашистами в Бабиному Яру.
Красилівчани свято бережуть пам'ять про загиблих односельчан та захисників села. Так, на честь 45-річчя Перемоги в центрі села відкрито меморіальний комплекс; на Тетяниному полі установлено обеліск Слави пам'яті старшого лейтенанта Удальцова, який за допомогою місцевих жителів героїчними зусиллями стримував натиск німецьких танків; на Веселому хуторі встановлено пам'ятний знак воїнам, які загинули в Корсунь-Шевченківській битві; у 1996 р. відкрито дорогу 6-ї гвардійської танкової армії, яка була сформована на території району; у школі створено музейну кімнату бойової та трудової слави; в центрі села посаджено парк Пам'яті (144 дерева) на честь 144 воїнів-односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни; в честь 65-річчя Перемоги біля меморіального комплексу встановлено пам'ятний знак – гармату в честь воїнів-артилеристів, які проявили справжній героїзм під час запеклих боїв Корсунь-Шевченківської битви.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни розпочалися відродження та розбудова села.
У 1951 р. в Красилівці був створений колгосп ім. Хрущова. На цей час в селі ліквідовано неписьменність, розвивалася культосвітня робота, відкрито філію зв'язку, ощадкасу.
У 1957 р. закінчено будівництво середньої школи, у 1959 р. відкрито дільничну лікарню.
У 1962 р. село було електрифіковано.
У 1974 р. розпочато будівництво восьми-квартирних будинків, дитячого садка, молочнотоварного комплексу. З 1978 р. по 1988 р. побудовано автопарк, ремонтну майстерню, амбулаторію та харчоблок при дільничній лікарні, міжшкільний НВК, заасфальтовано сільські дороги.
Найголовніше багатство Красилівки – його працьовиті люди. З вдячністю жителі села згадують таких керівників, як І.М. Копачевський, Я.Г. Розуменко, В.З. Лобунець, В.К. Дідик, Д.В. Паламарчук, Л.П. Орлівський.
У селі мешкають цілі династії, засновниками яких є хлібороби В.І. Бецман, І. І. Ільницький, К.Р. Полотняк, О.А. Зайчук, М.Х. Голубець, М.І. Стороженко, А.Ю. Кучер, В.С. Альмужний.
За сумлінну працю нагороджені орденами О.П. Данилюк, А.М. Войт, І.П. Білошкурська, Г.О. Паламарчук, В.М. Алиштейн, В.П. Забудько, ММ. Ільніцький, І.М. Копачевський, В.І. Бецман, А.Ф. Кучер, Л.С. Паламарчук, Д.Л. Альмужний, В.О. Кравчук, М.Т. Кулібаба, А.С. Іваненко, О.Й. Кулібаба, О.Ф. Махаринський, П.Я. Порхун, Г.І. Зайчук, Н.М. Головатюк, В.А. Акінчева, З.Я. Скиба.
Видатні земляки: Леонід Григорович Кононович – український письменник, перекладач; Тетяна Василівна Альмужна – поетеса; Віктор Оникійович Кравчук – заслужений вчитель України.
У селі працюють такі сільськогосподарські підприємства, як ТОВ "Інтерагроінвест", ТОВ "Красилівське". Діють районний дитячий будинок "Світанок", районний будинок для одиноких громадян та людей похилого віку "Надвечір'я", амбулаторія сімейної медицини, відділення зв'язку, аптека, Будинок культури, бібліотека, завершується будівництво Свято-Покровської церкви.
Справжньою окрасою села є НВК ім. Савельева, який є одним із найкращих у районі та відомий своїми новаторськими передовими ідеями в галузі освіти.

Л.П. Сенчило

Кривець – село, центр сільської ради.
Розташоване за 7 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 20 км. За 1,5 км від села проходить автомагістраль Київ – Одеса Площа населеного пункту – 265 га.
Населення – 720 осіб.
Кількість дворів – 360.
День села – 21 вересня.
Пісня про Кривець
На широких Кривецьких просторах
Розквітає заможне життя.
У цій пісні тебе прославляю,
Моя рідна, квітуча земля.
Кривець, Кривець, цвіти, зростай,
Тобі я співаю.
Де б я не був, тебе не забуду,
Рідний ти мій краю.
Ми будуєм щасливу дорогу
У прекрасне своє майбуття.
Я люблю тебе, милий мій краю,
Моя рідна Кривецька земля.
……………..Петро Михайлович Ясинський
Кривець заснований більше як 400 років тому. За переказами, це був хутір, куди висилали підозрілих у злодійстві людей, внаслідок чого поселення довгий час називалося Злодіївка. Майже 200 років тому населений пункт перейменовано на Кривець.
Вперше село Кривець згадується в історичних документах XVIІ ст.
Про виникнення топоніма Кривець є переказ. Нібито жив у селі талановитий майстер-умілець, до якого носили шити одяг з усіх навколишніх сіл. Спочатку поселення, де мешкав чоловік, так і називали – Покрівець (Кравець), а згодом, коли кравця не стало, слово трансформувалося у Кривець.
За іншою версією, на х. Злодіївка було багато кравців, і до них з'їжджалися з навколишніх сіл на пошиття одягу. Внаслідок цього і з'явилася назва Кривець – від слова "кравці".
Жителі населеного пункту були кріпаками пана Залевського.
За даними ревізії 1856 р., в селі були кріпаки, а більша частина селян – малоземельна. Кріпаки відробляли панщину по 16 людино-днів за 1 десятину, виконували повинності за користування присадибною землею, а також відробляли так звані згінні дні (ремонт доріг, гребель тощо).
За реформою 1861 р. кращі землі села залишились у володінні Браницьких.
Після скасування кріпосного права в 1865 р. пан Залевський віддав у придане село Кривець пану Підгорському. Тож, на території села знаходилася поміщицька економія останнього, якій належало 500 га землі.
На початку XX ст. пан Підгорський продав свою економію графу Браницькому, якому належала економія на х. Вишківське.
До 1917 р. у Кривці була волость. Стояв тут і свій банк. То була довга приземкувата споруда з багатьма вікнами. Землю, де стояв банк, і понині називають Банковою.
Л.І. Похилевич у "Списках населенных местностей Киевской губернии" за 1900 р. пише: "Волостное правление находится в селе Кривей... В состав волости входят: 6 сел, 6 деревень...
Село Кривей владельческое. В нем дворов – 334, жителей обоего пола – 1872, из них мужчин – 963, женщин – 989. Главное занятие жителей – земледелие, кроме того, крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую губернию... В селе числится земли 817 десятин, из них принадлежит: помещику – 857 десятин, церкви – 9 десятин, крестьянам – 1417 десятин и другим сословиям – 4 десятины. Село принадлежит Владиславу Александровичу Браницкому. Хозяйство в имении ведет управляющий Павлин Антошкевич, система хозяйства трехпольная.
В селе имеются: 1 православная церковь, 1 школа грамоты, 3 ветренных мельницы, 3 кузницы и 1 фельдшер".
До Жовтневої революції 700 га землі належали графу Браницькому, 300 га – заможним селянам, 600 га – так званим середнякам та 250 га – біднякам. Переважна більшість селян до революції працювала в економіях графа Браницького.
У населеному пункті повстань проти поміщика не було. Лише в 1907 р. відбувся страйк селян, які працювали в економії Браницького на х. Вишківське: селяни виступили за покращення матеріального стану, вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня.
У червні 1907 р. всі, хто працював на просапці цукрових буряків, на оранці, не вийшли на роботу. Староста Кривця Петро Кісіль зібрав стійких селян на нараду і наказав їм не пускати із села жодного із селянин, які йшли на роботу в економію. Для цього він виставив на всі дороги пости, які завертали людей назад у село. Помічниками старости в цій справі були селяни Іван Заєць, Матвій Животівський, Іван Кирик.
Після цієї події граф Браницький підвищив оплату праці на всіх роботах – і в селі більше заворушень не було.
Серед жителів Кривця членів більшовицької партії до 1917 р. не було. В село приходили невідомі люди, які розповідали про революційну боротьбу у містах та більшовицьку партію.
У селі була невеличка бібліотека, якою завідував селянин Степан Горобець. Він збирав революційну літературу і розповідав про зміст книжок селянам.
Кривцівський священик Бігановський під час богослужіння в церкві розповідав селянам про причини їхнього тяжкого життя. Коли граф Браницький хотів вислати жителів с. Розкішна з одного кінця села в другий, то священик сказав на богослужінні селянам, що краще позбутися з череди одного баранця, ніж вигонити цілу череду. Після цього за священиком встановили поліцейський контроль, і той змушений був виїхати із Кривця.
Радянська влада в селі встановлена у січні 1918 р. Був створений земельний комітет, який взяв на облік поміщицькі землі, маєтки, ліси і приступив до їх розподілу серед селян.
У 1918 р. коло Кривця вів бій з німецькими окупантами партизанський загін Гребенка, в якому брали участь і жителі села Іван Федорович Цимбалюк та Іван Нестерович Дацюк.
Влітку 1919 р. Кривець зайняли денікінці. Визволили село від білогвардійців частини 12-ї армії Одеської групи. Наприкінці 1919 р. у селі відбулися бої з воєнізованими загонами Тютюнника, Зеленого. Весною 1920 р. село захопили білополяки, але невдовзі були вигнані.
У тому ж році в Кривці остаточно встановлено радянську владу. Першим ревкомісаром був Аврам Устимович Бовкун.
У 1922 р. на території Кривця організована комуна "Нове життя", якою керував Гуцаленко, житель с. Іванівка. Всі роботи виконувалися колективно. У комуні були земля, коні, необхідний інвентар.
Згодом до комуни вступили 50 бідних сімей (350 осіб, з них 180 – працездатних). Комуна розмістилася на території економії, в якій було 175 га землі, 12 коней, 8 корів, 6 плугів, 15 борін, 7 возів, 1 трактор "Фордзон" і молотарка.
У 1922 р. в селі відкрита амбулаторія. Комунарами була зроблена велика робота зі створення колгоспу. У 1923-1924 рр. створено ТСОЗ, ініціаторами якого були Микита Євтухович Левадній та Омельян Шевчук.
У 1923 р. за ініціативи Івана Федотовича Цимбалюка та Василя Митрофановича Чапецького була створена партійна організація. Вона виконувала продрозверстку і продподаток, організовувала селян у колгоспи. Поліпшувалася охорона здоров'я селян.
У 1926 р. створена комсомольська організація за ініціативи жителя с. Ставище Примака. Першими комсомольцями були Андрій Красножон, Пилип Охремович Слюсар.
У 1932 р. було завершено колективізацію, у селі створено три колгоспи – "Червона Зірка" (154 господарства, 870 га землі, 180 коней, 2 воли, 3 корови, 18 возів, 30 плугів, борін; голова – Павло Федорович Романюк), "Перше травня" (97 господарств, 605 га землі, 115 коней, 10 волів, 8 корів, 25 возів, 20 плугів, 25 борін) та комуна "Нове життя" реорганізована у колгосп "Нове життя" (78 господарств, 335 га землі, 65 коней, 6 волів, 12 корів, 14 возів, 20 плугів, 30 борін; голова – Федір Гнатович Кирик).
До війни великі зрушення відбулися в культурному житті села: відкрилися клуби, бібліотеки, була проведена велика робота з ліквідації неписьменності. Почала працювати двокласна початкова школа, згодом реорганізована в чотирикласну, а потім у семирічну трудову; на її базі було створено вечірню школу для дорослих.

На початку створення колгоспів їх економіка була слабкою. Згодом у селі з'явився перший трактор. Першим трактористом працював Трохим Патійович Каленічий.
Завдяки наполегливій роботі ланка Наталки Тодохівни Каленічої в 1937 р. одержала 280 ц/га буряків. Це був небачений урожай.
У 1939 р. створена Ставищенська дослідна сортова дільниця, яка займалася вирощуванням нових сортів зернових культур. Було укрупнено колгоспи, внаслідок чого господарства "Перше Травня" і "Нове життя" об'єдналися під назвою "Перше Травня" (голова – Яків Ананійович Мазуренко). У цей час на колгоспних полях села працювали більше десяти тракторів, 4 комбайни "Комунар". З кожним роком колгосп міцнішав, з'являлися тваринницькі ферми, необхідні на той час трактори, автомашини.
Наприкінці липня 1941 р. у Кривець вступили німецькі війська. Було евакуйовано всю колгоспну худобу, велася допомога радянським військам.
Вступивши в село, окупанти руйнували колгоспні будівлі, забирали у селян худобу, вивозили її до Німеччини. Взимку було спалено усі парти, шкільні столи та дошки.
Комендант – есесівець Штемер – жорстоко катував селян, особливо тих, хто не виходив на роботу.
Велику роботу було зроблено фельдшером села Броніславом Казимировичем Вержемським. Він дізнавався від німецької влади, коли будуть облави на людей для відправки в Німеччину на примусові роботи, і таємно повідомляв молодь, щоб вона тікала із села. Завдяки Броніславу Казимировичу до Німеччини було відправлено лише 32 жителі Кривця.
Мешканці села допомагали партизанам. Так, Яків Меланчик збирав продукти і таємно їх передавав у партизанський загін, який знаходився в урочищі Луг.
У Кривці проживало кілька партизанських зв'язківців. Так, чоловік, відомий як Тимофій, та військовополонений лейтенант Червоної армії Іван Булгаков були зв'язані з партизанським загоном. Іван часто зникав із села на деякий час для зв'язку із загоном, проводив агітацію серед молоді, щоб вони тікали і не їхали до Німеччини. Партизанські зв'язківці часто знаходили притулок у колгоспниці Марфи Коваль.
2 січня 1944 р. частини 240-ї стрілецької дивізії 38-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням Конєва визволили Кривець від окупантів. Була відновлена робота сільської ради, яку очолив Павло Тихонович Бойко.
Під час відступу німцями була підпалена школа, але завдяки місцевим жителям її врятували.
У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецьких окупантів брали участь 295 жителів села, з них відзначено урядовими нагородами понад 100 осіб. На фронт пішли 240 односельчан, 139 не повернулися з війни.
Одразу ж після визволення села почалася відбудова зруйнованого війною народного господарства.
Колгоспниками Адамом Петровичем Лишавським та Іваном Ополітовичем Рудим було складено з брухту трактор ХТЗ (запчастини якого під час війни були ними переховані) і запущено в дію.
Головою колгоспу "Перше травня" було призначено Талимона Сокура, а головою колгоспу "Червона Зірка" – Павла Федоровича Романюка. Під їх керівництвом швидко відбудовано ферми, відремонтовано школу, Будинок культури, ФП.
У 1950 р. відбулося об'єднання колгоспів "Червона Зірка" і "Перше Травня" в колгосп "Перше Травня", головою об'єднаного колгоспу було обрано Федора Гнатовича Кирика. Внаслідок об'єднання покращився обробіток землі, раціонально використовувалися машини, економіка колгоспу зміцніла, зросла оплата праці колгоспників.
У тому ж 1950 р. завдяки наполегливій праці ланка Антоніни Поночовної була представлена до урядової нагороди за вирощення високого урожаю пшениці (Антоніна Поночовна нагороджена орденом Леніна, Наталка Каленіча – орденом Червоної Зірки).
Порівняно з довоєнним часом у колгоспі збільшилося корів у 20 разів, свиней – у 10 разів, овець – у 8 разів.
У 1960-ті роки трудівники кривецького господарства досягли великих успіхів. Так, у 1962 р. колгосп зібрав озимої пшениці 25,1 ц/га, гороху – 22,1 ц/га, кукурудзи – 41,7 ц/га. Великих успіхів господарство добилося й у вирощенні цукрового буряку. У 1962 р. зібрано 234,8 ц/га, а ланка Ніни Василівни Заєць зібрала найвищий урожай за час існування колгоспу - на площі 28 га одержали по 303 ц.
У вирощенні такого врожаю сільськогосподарських культур значну роль відігравав тракторний парк колгоспу, який налічував 12 тракторів, 5 зернових комбайнів, 2 кукурудзозбиральних комбайни, 4 бурякових комбайни, 2 силосозбиральних комбайни та багато інших сільськогосподарських машин.
З 1953 р. по 1963 р. у колгоспі збудовано три типових корівники, два телятники, свинарник на 1000 голів, контору колгоспу, тракторну майстерню, птахоферму, штучний пункт. Розпочато будівництво нових телятників, свинарників. У населеному пункті збудовано 80 індивідуальних будинків, ФАП, магазин. Будинок культури, майстерню школи.
У ФАПі працювали три медичних працівники, дитячі ясла відвідували 98 дітей. При Будинку культури діяли гуртки художньої самодіяльності – співочий, драматичний, – в яких брала участь молодь села. До послуг селян працювали бібліотека, відділення зв'язку, ощадна каса, побудовано два спортивних майданчики. Село повністю електрифіковано та радіофіковане.
У 1982 р. колгосп "Перше Травня" був одним із перших у районі за виробничими показниками. У господарстві впроваджено нові агротехнічні прийоми, вирощувалися провідні сільськогосподарські культури.
На території Кривця працювали восьмирічна школа, бібліотека. У Будинку культури із залом на 360 місць проводилися всі масові культосвітні заходи, концерти художньої самодіяльності, перегляди кінофільмів, зустрічі з видатними людьми району та області.
На початку 1980-х років у Кривці налічувалося 316 дворів, мешкали 850 жителів, з них 500 жінок, 350 чоловіків.
Кривець – батьківщина генерал-майора морської авіації Василя Андрійовича Животівського.
У селі є кілька цікавих місць, які нагадують про його минуле.
За переказами, колись біля ставу стояла церква, яку називали Савчуковою. Генеалогічне дерево родини Савчуків сягає своїм корінням глибокої давнини. За однією з версій, Савчук був не останнім чоловіком у козацькому війську, відзначався сміливістю у боях із турками, відбив у ворога немало награбованого добра. Серед тієї здобичі були речі, забрані турками з християнських храмів, – дві незвичайної краси ікони і давнє Євангеліє, на якому було 4 фунти золота (1,75 кг). За іншою версією, Савчук був просто заможним козаком і за свої гроші купив ці дві ікони та Євангеліє. Як би там не було, але передав він усе це у дарунок церкві. Багато грошей віддавав і на саме будівництво храму.
Святі отці були вдячні родині Савчуків. Коли Савчук помер, його було поховано на почесному місці, біля самої церкви.
Після Жовтневої революції майно церкви конфісковано. Великим було здивування, коли виявилося, що золота оправа на Євангелії була тільки позолоченою, хоча за церковним описом там мало бути золото. Як стало відомо, книгу віддавали на реставрацію, і вже звідти вона повернулася такою. Дорогі ікони відвезли до музеїв.
Через багато років після того, коли селом прокладали дорогу, натрапили на могилу. Судячи з решток одягу, людина, похована там, була заможною. Прийшли до висновку, що це був Савчук, коштами якого в селі будувалася церква. Його рештки перенесли на сільський цвинтар.
Є в Кривці одне красиве і затишне місце – Дубинка. Це невеликий дубовий гай, який скоріше нагадує парк. Поруч з Дубинкою колись стояв розкішний палац, збудований як літня резиденція графів Браницьких. Будинок цей мав близько сотні кімнат, каналізацію. Ручки дверей прикрашали чудернацькі бронзові фігурки. Кажуть, що самі Браницькі тут так і не з'явилися. У Кривці жив їх управитель, який керував будівництвом. А ще кажуть, що від цього будинку були прориті підземні ходи. Куди вони вели, ніхто не знає. Після революції цей палац зруйнували. У фундаменті будинку були замуровані пляшки із золотими монетами та медальйонами із зображенням Божої Матері.

А.Є. Нестерук

Полковниче – село, центр сільської ради.
Розташоване за 16 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – м. Жашків, за 40 км.
Площа населеного пункту – 241,6 га.
Населення – 415 осіб.
Кількість дворів – 226.
День села – 12 вересня.
Співучих голосів у них не вкрасти,
Та є серед усіх пісень одна,
Яку вони співають дуже часто, –
Про пана, про полковника вона...
Полковниче засноване приблизно в 1730 р.
У давні часи на території сучасного Полковничого відбувалися битви з кочівниками. На це вказують залишки двох могил, які були розкопані ще в 1930-ті роки. Знаходили тут шоломи, кольчуги.
Село має понад 200-річну історію. Перша офіційна назва поселення була Полковничий Хутір.
Існує декілька версій щодо походження назви села. За першою версією, в кінці XVII ст. одному відставному полковнику за військові заслуги було даровано 400 десятин землі. Пізніше полковник поселився у своїх володіннях, і до нього почали переселятися люди з навколишніх сіл. Полковник селив їх на своїй землі і примусив відбувати панщину. Так виник хутір Полковничий.
За другою версією, пан Янек, що жив у Янишівці (сучасне село Іванівка), мав сина, якому наділив землі, щоб той, одружившись, тут оселився. Утворене поселення стали називати Полковничий Хутір, оскільки син був відставним полковником.
Третя версія пов'язана з колишнім власником цих земель графом Браницьким. Граф заснував хутір, а управителем назначив полковника, який служив у нього. Так і пішла назва – Полковниче, або, точніше, – Полковничий Хутір.
Першими поселенцями на хуторі були предки сучасних жителів Паланських, Христюків, Рябоконів, Рохманюків.
Вперше назва села зустрічається у праці Л. Похилевича "Сказания о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р.: "К церкви Янишовской причислена того же владения деревня Полковника, в 5-ти верстах от Янишовки. Она лежит в болоте Цицилии. Жителей имеет 207".
В Україні хутори існували до 1940 р. Але офіційна назва Полковничий Хутір зберігалася за селом до кінця 1980-х років.
За радянського періоду були спроби перейменувати назву населеного пункту в Щорсове (в середині 30-х років), Постишевський Хутір, Франків Хутір. Але запропоновані назви не прижилися.
Деякі топонімічні назви села теж мають свою історію. Сучасна вулиця Павла Поповича раніше називалася Цариною, бо тут був вигін, пасовисько. Північно-західну частину земель називали Степом. Існує в Полковничому легенда про Каленовий міст (від слова "калина"), біля якого в роки громадянської війни був заритий скарб, знайти який поки що нікому не вдалося.
У полі між Іванівкою та Полковничим, що носить назву Свинзавод (пани Браницькі розводили породистих свиней), є рештки Розкопаної могили.
Цілющі джерела та старі криниці також зберігають до сьогодні свої історичні назви.
У середині XIX ст. в Полковничому побудована дерев'яна церква, названа на честь святого Олександра Невського.
Село поступово розросталося. У "Списке населенных мест Киевской губернии" вказано: "Полковничий Хутор – владельческий, в нем дворов 87, жителей обоего пола 509, из них мужчин 279, женщин – 230. Главное занятие жителей – хлебопашество. Кроме того, крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую губернию. От ближайшей железной станции 32 версты, телеграфной и почтовой – 12 верст. Железнодорожная станция носит название Белая Церковь. В деревне числится земли 413 десятин, из них полковнику принадлежит 140 десятин, крестьянам – 273 десятины и другим сословиям – 31 десятина. Деревня принадлежит Владиславу Браницкому. Хозяйство в имении ведет управляющий Александр Черницкий. В деревне имеется одна православная церковь, одна школа грамоты, 5 ветряных мельниц и одна кузница".
Полковниче в дореволюційний час було бідним, селяни – малоземельними. На сім'ю, що складалася з 5-6 осіб, припадало в середньому 4 десятини землі.
До 1888 р. у селі була церковнопарафіяльна школа. Навчання в найманій хатині проводив малописьменний дяк. Термін навчання – одна зима. До такої школи ходили лише хлопці. Обсяг їх знань обмежувався читанням псалтиря та чотирма арифметичними діями. Учнів у школі було 20-22 осіб.
Згодом церковнопарафіяльна школа була реорганізована в школу грамоти терміном навчання у три роки. За цей час треба було опанувати програму чотирьох класів. Школа знаходилася у спеціальному будинку біля церкви. Один учитель проводив навчання відразу всіх трьох класів. Основним предметом був Закон Божий, який читав священик.
У 1909 р. на кошти земства в селі розпочалося будівництво типової земської двокласної школи, яка почала діяти в 1914 р. У цій школі працювали два вчителі за програмою, складеною Міністерством освіти. У 1914 р. в селі було 20 грамотних чоловіків.
Революційні події того часу вплинули на передових людей Полковничого. Так, першим розповсюджувачем більшовицьких ідей на селі був учитель Василь Гнатович Рохманюк. У 1910 р. він був заарештований і засланий у Сибір до 1917 р. Після встановлення радянської влади на селі Василь Гнатович був першим головою сільської Ради депутатів трудящих.
Для розподілу між селянами землі в 1918 р. із Таращанського повіту, до якого належав Ставищенський район, був присланий Віссаріон Андрійович Ткаченко, що разом з учителем Кузнєцовим розподілив між селянами землю.
З установленням радянської влади школа була відокремлена від церкви. До 1934 р. вона була чотирикласною, а потім поступово переросла в семирічну.
У 1929 р. в селі організувався ТСОЗ, який пізніше реорганізовано в колгосп "Червоний ударник". Першим головою ТСОЗу був Стародуб; першим головою колгоспу – Данило Христюк; у перші роки радянської влади головою сільської влади була Марія Христюк.
У 1929-1930 рр. у Полковничому пройшла масова колективізація, яка призвела до розкуркулення та репресій.
У роки Голодомору 1932-1933 рр. померли 179 мешканців села.

Зі спогадів Стаховської Явдокії Яківни, 1930 р.н.: "Мого батька Якова Пискуна вбили активісти під час голодовки. Вони забрали батька в сільську раду, катували, а потім викинули в яму. Знайшла його мати з сусідом і принесли додому. Він трохи відійшов і вирішив тікати до родичів у с. Ріжки, але, прийшовши туди, помер.
Мій брат помер з голоду. Мати пішла в с. Ріжки, щоб добути їжі, а мене залишила на тітку. То я добре пам'ятаю, як я шукала собі їжу: сидячи під вишнею, збирала минулорічні камінчики і їла їх.
Щодня їздив дядько підводою і збирав мертвих дорослих і дітей, а також напівживих.
Активісти виганяли з хат, хто був не в колгоспі, і валяли хати. Багато в нашому селі родин, які в голодовку вимерли до останнього члена сім'ї".
Марія Прокофівна Пискун, 1922 р.н., згадує: "Коли була колективізація, розкуркулювали людей, щоб ішли в колгосп. Активісти забирали корів, коней, вози. Ходили по хатах, витрушували зерно, борошно, крупи, хустки чи інший одяг, а потім продавали їм же цей одяг і хустки. А хто не хотів іти в колгосп, то їх висилали на заслання.
На Йордана (19 січня) приїхала бригада, яка почала валити хату нам, бо батько не хотів йти в колгосп і переховувався від них. Мати укрила нас, дітей, на печі куфайками, а сама втекла – думала, дітей пожаліють. Але вони почали виймати вікна, двері, валяти хату. Нас, дітей, забрав дід, який жив по сусідству.
Пізніше батько пішов у сільську раду, щоб прийняли в колгосп і дали хоч проса, щоб пекти дітям млинці, але його там побили, покалічили. Мати його знайшла в ямі, забрала, і через кілька днів він помер. Тоді мати пішла до багатих людей заробляти на їжу. А в цей час померли мої три брати з голоду.
Я ходила на поле, щіпала колоски, м'яла зерно, качала пляшкою, смажила і варила куліш. Мене забрала тітка до себе. Вона ходила сапати моркву на радгосп, а там давали тарілку супу і скибочку хліба. То я бігала з нею, щоб щось там з'їсти.
Жінки ходили на буряки. Накрадуть буряків, вдома насушать у печі, а потім кип'ятять їх з водою. І пили ми такий квас, їли червоні квашені буряки".
До війни в колгоспі з'явилися перші трактористи: Санько Смоліч, Мотря Бойко, Антоніна Мельник, Параска Коломієць, Ніна Сторожук.
На початку війни колгоспна худоба була відправлена за Дніпро. В останні дні відступу наших військ були спалені вантажівка, комбайн і трактор.
З серпня 1942 р. у Білоцерківському, Таращанському і Ставищенському районах діяв партизанський загін ім. Чкалова, командиром якого був І.Д. Карташов. Партизани перебували і в урочищі Ціцілія біля Полковничого.
За переказами очевидців, 28 грудня 1943 р. по дорозі до сусіднього села Ясенівки партизани вбили німецького офіцера. Фашисти вирішили за нього помститися. 31 грудня 1943 р. о 6-й годині ранку Полковниче оточили німці і поліцаї. Вони заходили в кожну хату і виганяли її мешканців. Зігнавши всіх на майдан біля школи, спочатку відібрали тих, хто найбільш допомагав партизанам, – Талимона Рохманюка, Микиту Бомка, Володимира Рохманюка та 70-річного Антона Коваленка – і розстріляли в одному з класів школи. Всім чоловікам наказали вишикуватися в три ряди на вигоні біля школи, а жінок з дітьми поставили в подвір'ї школи. Потім карателі підпалили село і почали розстрілювати чоловіків. Хто залишився живий, кинулися в різні боки, а за ними і жінки з дітьми. Німці відкрили по всіх вогонь. Але з'явився легковий автомобіль з німцями, вони повідомили, що радянські війська в Ожогівці, і каральний загін швидко виїхав з Полковничого. В цей день було вбито 73 особи.
Не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни 49 осіб.
Полковниче пишається своїми односельцями, серед яких – Клавдія Ілларіонівна Христюк, Марія Махреївна Рохманюк, Михайло Дементійович Сторожук, Анатолій Талимонович Сторожук, Анатолій Григорович Карпенко, Станіслав Федорович Сторожук, Федір Іванович Стаховський, Анатолій Вівсейович Сторожук, Надія Василівна Мельник.
На сьогодні у Полковничому діють НВК "ЗОШ І-ІІ ступенів – ДНЗ", сільський клуб, церква, ФАП, сільська бібліотека, поштове відділення, сільська рада, два магазини.
На території села працюють три підприємства з іноземними інвестиціями: ТОВ "Ропа Україна", ТОВ "Полковничий Хутір", ТОВ "Хорш", два фермерських підприємства: СФГ "Сівач", СФГ "Воля".

М.Б. Нартіков

Попружна – село, центр сільської ради.
Розташоване за 18 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 50 км.
Площа населеного пункту – 248 га.
Населення – 474 особи.
Кількість дворів – 296.
День села – 14 жовтня.
Вперше назва села зустрічається в історичній літературі за 1766 р. У Київському обласному архіві є відомості, що історія села сягає ХII-ХIII ст.
Сучасна назва села походить від назви урочища Попружне, де виникло пізніше поселення.
Згідно з переказами, назва урочища походить ще з часів Київської Русі, коли численні орди половців, кочуючи в пониззях Дону і Дніпра, спустошували нашу землю.
У цих місцях, в межиріччі Гнилого Тікича та річки Красавки, перед нападом зосереджувалися передові загони кочівників. Тут вони набиралися сил, випасали та попружили своїх коней, приводячи їх до бойової готовності, здійснювати бойовий огляд загонів. Звідси, з високих пагорбів, вороги вели постійні спостереження за обороною русичів, що мали поблизу цього місця городища, призначення яких було стримувати несподівані напади кочівників. Про це пише Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. Сліди цих городищ збереглися до наших днів.
Як тільки на вказаних пагорбах з'являлися ворожі вершники і починали шикуватися, попружити коней, відразу ж спостерігачі від русичів доповідали про це в своє городище гаслом: "Попружать! Попружать!". Саме від цього гасла урочище дістало назву Попружне.
Коли точно було заселено це урочище і ким, невідомо. Є лише три половецькі могили, що залишилися на полях села з давніх-давен. Вони свідчать про те, що тут велися війни.
У 1920 р. поблизу села відбувся великий бій 12-ї кінної армії з бандою Зеленого, що закінчився розгромом банди.
Під час Великої Вітчизняної війни жителі села брали участь у боях проти німецько-фашистських загарбників. З них нагороджено урядовими нагородами 38 осіб. 123 попружинці не повернулися з фронтів.
У 1987-1989 рр. по всіх сільських вулицях було прокладено асфальт.
У 1994 р. на сільському кладовищі на місці старого встановлено новий пам'ятник загиблим воїнам.
З 1997 р. в аварійному стані знаходиться сільський клуб.
До червня 2010 р. у селі працювала ЗОШ І-ІІІ ступенів. З 1 вересня 2010 р. це НВК "ЗОШ І ступеня – ДНЗ".
Селяни пишаються своїми земляками: Іваном Григоровичем Кизимою – Героєм Соціалістичної Праці; Олександром Трифоновичем Пузань-Даниленком – письменником, членом Національної спілки письменників України.
Нині в селі діють ФАП, НВК "ЗОШ І ступеня – ДНЗ", бібліотека, відділення Ощадбанку, відділення поштового зв'язку. Працюють два магазини, ЗАТ "Сузір'я – Попружна", два фермерських господарства – "Янус" та "Деметра".
На території села уздовж русла є 4 ставки, вони здані в оренду.
Село газифіковано та телефонізовано (123 телефонних номери).

Т.І. Бердочник

Розкішна – село, центр сільської ради.
Розташоване за 2 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Біла Церква, за 65 км.
Площа населеного пункту – 831,6 га.
Населення – 3215 осіб.
Кількість дворів – 1275.
День села – 28 серпня.
Точних даних про час заснування села не встановлено. Відомо лише, що в XVII ст. воно належало Польщі. Спочатку це був хутір, який належав ставищенському міщанинові Розуменку.
Розкішна розташувалася на пагорбах та їх схилах. Три ставки – Рибочківський, Довгохвостівський та Гуральнянський – ділять село на дві частини.
У Розкішній є чимало топонімів, цікавих своєю назвою.
До Великої Вітчизняної війни в найзаболоченішому місці села був перекинутий місток. Його називали Косим. Для того, аби потрапити до сусідів на протилежну сторону, вимощувалися хисткі місточки, а то й набагато міцніші містки. Від слів "мостити", "намощувати" і пішла назва Мостище.
Півнівська гора найдовша від усіх інших і називається так тому, що тут здавна селилися люди з прізвищем Півень.
Крім Півнівської, є ще дві гори: Пацелівська (на самій вершині гори жили два брати в одній хаті, яку вони успадкували від свого батька Семена Пацелі, – звідси і назва) та Качурівська (від прізвища Качур).
Ґуральня – це один з найбільших кутків Розкішної, де колись був спиртовий завод (ґуральня), збудований графинею Браницькою. Від Ставища на Розкішну до самої ґуральні була прокладена дорога з твердим покриттям. Щоб завод функціонував, насипали греблю. Під час громадянської війни ґуральня згоріла.
У селі є розкішнянські провалля. їх аж сім: Балицьке, Мостище, Гивишине, Цвіркунчине, Мостищанське, Мусієнкове, або Довгошиєве, та наймолодше Лисогірське, – і розташовані вони по периметру не більше трьох кілометрів.
Особливим топонімом історичного походження Розкішни є урочище Ревиха. У 1664 р. на Подніпров'ї почалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Центром його стали містечка Лисянка і Ставище. Повстання очолили Варениця й Сулимка. їх підтримали запорожці на чолі з Іваном Сірком.
Щоб придушити повстання, король Ян Собеський поставив на чолі польського війська жорстокого карателя Чарнецького. Після п'ятимісячної облоги та кровопролитних боїв наприкінці 1665 р. Чарнецький і Тетеря, об'єднавшись із кримським ханом, вдерлися у Ставище. Містечко було зруйноване й опустошене, його укріплення та церкви спалені. Про це говорить Л. Похилевич у своїх "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии".
Особливо жорстоко розправилися карателі з полоненими козаками. В яру, розташовано¬му в урочищі, застругали палі й насадили на них месників. Кілька днів у лісі відлунювався стогін людей, що корчились у муках. Налякані звірі тривожно ревли, тікаючи з лісу. Відтоді залишилася жити в пам'яті людській ця подія, і називають урочище – Ревиха.
У 1905 р. серед селян Розкішної було створено селянський комітет. У цьому ж році на території Розкішної і навколишніх сіл діяли партизанські загони.
У районі села в 1918 р. партизанські загони боролися з німецькими окупантами.
У червні 1920 р. в селі перебував штаб 1-ї кінної армії на чолі з С.М. Будьонним.
Під час колективізації деяких селян було розкуркулено та відправлено за межі України.
У 1930 р. в Розкішній створено колгосп ім. 13-річчя Жовтня.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. в селі від голоду помирали люди, але ж вже до війни значно зріс добробут селян. Відкрито школу, клуб, лікарню.
У Великій Вітчизняній війні брали участь 576 жителів села, з них 350 нагороджено орденами і медалями. 17 мешканців – полковники Радянської армії. Житель села Василь Никифорович Завгородній за героїзм при форсуванні Дніпра в 1943 р. удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Після війни відбудовувалося село, відроджувалося господарство. Колгосп ім. 13- річчя Жовтня піднявся до передвоєнного рівня. У господарстві вирощували зернові культури і цукровий буряк. Було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Допоміжними галузями господарства були городництво, садівництво, бджільництво, рибальство.
За досягнуті успіхи у 1960-х роках 20 працівників колгоспу нагороджені орденами та медалями, зокрема орденом Леніна – Д.М. Неграй, Д.М. Антонюк, Н.Г. Савчук, Р.П. Бабієнко, В.Ф. Копачевський.
У селі працювали восьмирічна школа, клуб, бібліотека.
У 2000 р. землі місцевого господарства розпайовані. На сьогодні в селі працюють ПП "Агрофірма "Джерело", СП "Русь", СВГ "Перлина", фермерські господарства.
Видатні земляки: Дмитро Артемович Кінчий – професор (київська лікарня); Іван Григорович Коберник – доцент ВСГАН ім. Леніна (м. Москва); Олександр Васильович Тисячний – поет; Віра Данилівна Войтушенко – відомий літературознавець; Володимир Павлович Ляхоцький – український історик-архівіст, документознавець, кандидат історичних наук; Іван Петрович Бондарець – заслужений працівник сільського господарства України.
На сьогодні в селі діють амбулаторія сімейної медицини, ЗОШ I III ступенів, дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, тубдиспансер, млин, олійня, спортивний комплекс, три приватні пилорами, приватний інкубатор, приватна бійня, рибне господарство, асфальтно-бетонний завод.
Місця для відпочинку – лісовий масив Ревиха, ставки Гуральнянський, Довгохвостівський, джерело Коржева Криниця, урочище Ковалиха.

В.Г. Бондарець

Розумниця – село, центр сільської ради.
Розташоване за 15 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 23 км. За 13 км від селища – автомагістраль Київ – Одеса.
Площа населеного пункту – 314,5 га.
Населення – 517 осіб.
Кількість дворів – 353.
Село розміщене на рівнині, де протікає р. Гнилий Тікич.
Село виникло, за переказами, у XVI ст. Спочатку власниками цих земель були українські пани. Потім землі Розумниці потрапили в залежність до польсько-литовських князів.
Назва села, за переказами, походить від прізвища Розуменко, яке носила сім'я, що жила в центрі населеного пункту. Пізніше вона переїхала до сусіднього села Гейсиха.
Спочатку поселення розташовувалося вздовж однієї вулиці, яка вела з одного боку до с. Тетерівка, з другого – до с. Розкішна. Подальше заселення села проходило за р. Руда.
У Л. Похилевича в "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. вказано: "Разумница, село при большой дороге из Ставищ на Умань, между Скибином и Беседкой в 4-х верстах от первого и 2-х от последнего села. Жителей обоего пола 665, в числе коих половина шляхетского звания и до 50-ти содержащих латинское исповедание. Лет за полтораста, по сказанию жителей, это был хутор, принадлежащий Ставищенскому мещанину Розуменко.
Церковь деревянная, во имя святого Николая, построенная в 1767 г. собственным иждивением священника Василия Шараевского. Впоследствии времени она была починяема и покрыта железом. По штатам состоит в 7-м классе, земли имеет указанную пропорцию". У 1954 р. ця церква була спалена місцевим дяком за невизначених обставин.
Є в Розумниці мальовничий куток з дивною назвою Жабокраківка. Колись у центрі села було болото, яке дуже вподобали жаби. Навесні вони голосно квакали, тому жителі й назвали цей куток Жабокраківкою.
На межі земель Розумниці та Королівки є ярок, що називається Циганським. У давнину на цьому місці був великий яр, в якому часто таборилися цигани.
Мусіїв берег – на межі села зі Скибином і Тетерівкою. Весною і влітку на ньому зеленіють пишні трави. На початку XX ст. на цьому місці жив дід Мусій, звідти і пішла назва.
На південному сході Розумниці є ставок, який люди називають Саковичка. За переказами односельців, у крайній хаті біля цього ставка жив дід Сак.
На шляху Ставище – Розумниця за 1 км від села був Залізний місток. Збудувало його військове відомство в 1897 р., і являв він собою капітальну залізобетонну споруду без дерев'яних підпорок. А називали сільчани місток Залізним, бо в порівнянні з іншими такими спорудами села він мав залізні поручні (перила). У січні 1944 р. лівий поручень збили танки, і таким місток залишався до 1984 р. При реконструкції шляху Ставище – Красилівка його замінено на нині існуючий, проте в народі його продовжують називати Залізним.
Жителі населеного пункту у середині XIX ст. були кріпаками пана Геращіневського. Ці землі не входили в підданство графа Браницького, а були власністю царя. Крім селян-кріпаків, у селі жили одновірці-шляхтичі (так у селі називали людей з польськими прізвищами). Одновірці кріпаками не були, але й власної землі не мали, крім присадибних ділянок до 1 десятини. Вони мали право тільки орендувати землю. Такої землі було 200 десятин.
Селяни, як правило, жили бідно, димарів у хатах не мали. Після реформи 1861 р. селяни отримали надільну землю, але ця земля була виділена далеко від села.
Селяни продовжували працювати на пана за мізерну плату, бо інакше не було за що жити. Більшість селян займалася землеробством, але були і чабани, чинбарі (ті, що чинили шкури), чоботарі, ковалі, які не мали своєї кузні, а працювали в пана.
Повстань проти царизму та панів не було. Під час революції 1905 р. селяни кілька разів не вийшли на роботу, вимагаючи підвищення оплати праці.
Врожаю не вистачало, почалась епідемія тифу, багато селян загинуло від голоду. У цей час царський уряд вирішив дати заможним селянам землю за викуп наділу до 6 га. Всього було утворено 41 таку ділянку.
Під час Першої світової війни із села було мобілізовано 328 осіб.
Події Жовтневої революції 1917 р. обминули Розумницю через відсутність організаторів. У село прибула звістка про повалення царизму. Староста села Петро Семенович Коломієць утік із села. Про повалення Тимчасового уряду селяни дізналися лише у квітні 1918 р.
Через деякий час у селі було організовано ревком за ініціативи Олекси Мироновича Швеця, Василя Покотила, Івана Петровича Степанюка, Яроша Кириловича.
Під час громадянської війни селом проходили петлюрівці, махновці, денікінці. А в липні 1920 р. у нього вступили частини армії Будьонного.
Колективізацію в Розумниці проводили Василь Покотило та Олексій Шаповал. Вже навесні 1928 р. було створено ТСОЗ, головою якого обрано Григорія Лужецького. У товариство було зведено 40 коней, 10 плугів, 30 комплектів дерев'яних борін та інший реманент. Колгоспним двором став двір розкуркуленого Федора Хмелівського.
Весною 1929 р. селяни масово вступали до колгоспу. Було створено в селі друге об'єднання "Нове життя". Першим його головою обрано Федора Кулінського, а за рік – Якова Григоровича Савчука. Вже на 1930 р. всі селяни об'єдналися в колгосп ім. 13-річчя Жовтня.
У 1932 р., як свідчать жителі сіл, погано вродила лише картопля, ледве вдалося повернути насіння. Восени люди ходили в'язати снопи, заробляли трудодні і діти, але їм їх не платили. Більшість сімей до весни поїла насіннєву картоплю, ледве протрималася, поки зазеленіла трава. Весною люди їли все, що зеленіло: кропиву, лопухи, набубнявіле насіння гороху, гнилу картоплю, яка перезимувала на городі. Готували господині й деруни з лободи. Для дітей влітку організували дитячі ясла, де варили куліш і годували раз на день. Знесилені люди і старші діти ходили на роботу в колгосп, бо там давали на обід черпак кулішу. Решта людей була голодною. Селяни мерли цілими сім'ями. Мерців збирали на підводи і ховали в кагатах. Інколи збирали не тільки померлих, а й знесилених людей, і везли їх на цвинтар, щоб не вертатися за ними двічі.
За переказами, у Розумниці в роки Голодомору померла 141 особа.
У 1930-х роках на території села розміщувалася МТС, де були трактори "Універсал" та ХТЗ, які обслуговували поля Розумниці й сіл, що входили до спілки МТС.
Першими трактористами були Афанасій Сарафіянович Микитюк, Філімон Юхимович Макаревський, Надія Рибидонівна Кушнір, Павліна Садлівська, Дмитро Махтейович Бабенко. Бригадир тракторної бригади – Іван Кирилович Пивовар.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, із села на фронт пішли 242 жителі. На початку липня 1941 р. фашистські війська ввійшли у Розумницю. До 29 грудня цього ж року вони вислали до Німеччини 55 громадян села. Жінок, підлітків, людей похилого віку примушували працювати в господарствах. Разом з тим із села вивозилася сільськогосподарська продукція.
25 грудня 1944 р. радянські війська увійшли в село. Під час Корсунь-Шевченківської битви на території села був організований військовий госпіталь, куди звозили поранених під час цієї військової операції. Померлих від тяжких ран бійців ховали на території села.
35 жителів села були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Серед них – підполковник Микола Полікарпович Микитюк, кандидат історичних наук, підполковник Семен Михайлович Копачевський.
Після війни почалася відбудова народного господарства. Вже в 1946 р. було відновлено посівні площі, відбудовано колгоспні ферми, силами батьків відремонтовано шкільні приміщення 7-річної школи, приведено в належний стан сільські дороги.
У 1952 р. обидва колгоспи на території села були об'єднані в одне господарство – колгосп ім. 13-річчя Жовтня. Головою був обраний Дмитро Мусійович Неграй.
У 1953 р. головою колгоспу став Михайло Пилипович Копачевський. Населення на той час становило 1066 осіб, нараховувалося 384 двори, 448 дітей.

У 1950 р. при МТС була створена станція електропостачання для потреб МТС та проведена часткова електрифікація житлових будинків для працівників МТС. У 1958 р. реорганізовано МТС. Усю техніку переведено до смт Ставище, а в селі залишився філіал.
Керівниками МТС були директор Яків Олександрович Притика, головний агроном Кузьма Минович Головатюк, старший механік Іван Федорович Лужецький, завідувач складу запчастин Федір Йосипович Швець.
На околиці села, біля вільхового гаю, знаходилася копанка. На берегах цього ставочка (Гусятника) люди випасали стада свійських качок та гусей. Наприкінці 1960-х років біля нього було збудовано птахоферму, в якій вирощували качок, гусей, курей. Наприкінці 1970-х років ферма була зруйнована, а на цьому місці лишився лужок, де вирощували зернові культури. З часом цей луг перейшов у громадське користування.
У середині 1960-х – на початку 1970-х років розпочалася масова забудова села. Зведено нові житлові будинки; розпочалося будівництво школи, Будинку культури, ФАПу, магазинів; реконструйовано молочно-товарну ферму, нові приміщення тракторної бригади, авто-гараж, слюсарний цех, майстерню для ремонту сільгосптехніки, кузню при тракторній бригаді; будувався новий комплекс телятників (так звані дільниці).
У 1973 р. колгосп ім. 13-річчя Жовтня разом з колгоспом с. Бесідка об'єднався у колгосп ім. Леніна з центральною садибою в с. Бесідка. В цей час у селі проводився капітальний ремонт сільського Будинку культури, дошкільного закладу, сільської бані, побудовано приміщення адмінбудинку.
У 1987 р. колгоспники с. Розумниця на своїх зборах вирішили утворити власне господарство, відокремлене від бесідівського колгоспу. Таким чином, утворено колгосп ім. 70-річчя Жовтня, головою якого обрано Михайла Олексовича Нагаївського.
У 1990 р. силами правління колгоспу була проведена телефонізація села. Після роз'єднання колгоспів у селі побудовано дороги з асфальтним покриттям, критий тік, реконструйовано тваринницькі приміщення.
У 1995 р. господарство перейменовано в КСП "Розумнянське". З червня 1996 р. головою КСП став Юрій Миколайович Залєвський. 1 жовтня 1997 р. землі КСП "Розумнянське" було реорганізовано в селянське господарство "Ільм-І", керівником якого обрано Ю.М. Залєвського.
Розпочався занепад Розумниці, молодь почала виїжджати із села, розпалося й саме сільське господарство.
У 2006 р. після наступної реорганізації земель створено 10 фермерських господарств: "ОЛКО" (Олександр Миколайович Козлюк), "Агростимул" (Поліна Володимирівна Короленко), "Ніка" (Віктор Михайлович Нагаївський), "Русь" (Микола Григорович Шандрук), "Жнець" (Надія Вікторівна Швець), "Лужецький" (Микола Іванович Лужецький), "Перлина" (Олександр Васильович Пацеля), "Церера Агро-Транс" (Юрій Миколайович Залєвський), ФГ С.П. Коберника, "Савчук" (Андрій Павлович Савчук). Ряд одноосібників займається обробкою сільськогосподарських угідь самостійно.
У 2007 р. розпочато газифікацію Розумниці, яка закінчена у вересні 2007 р. Поставлено 137 стояків. Вкладено коштів 12 тис. грн на один житловий будинок. Проектно-технічна документація для проведення газопроводу по Розумниці виконана за рахунок жителів села і становить 80 тис. грн. Виготовлено 142 проекти.
Завершення підводного газопроводу, установка шафи обліку, установка ГРП, з'єднання із сільським газопроводом проведені бригадою майстрів СПМК № 30 м. Бориспіль (керівник – Л.С. Мирошніченко).
8 травня 2008 р. підведено газ у помешкання ветеранів Великої Вітчизняної війни М.А. Бідюк, П.М. Кушнір, матері загиблого воїна-інтернаціоналіста В.А. Луцької, орденоносеці Г.І. Момот.
У червні 2007 р. фольклорний колектив "Горлиця" місцевого Будинку культури (керівник П.М. Ясінський) удостоєний звання народного фольклорного колективу.
У 2010 р. з ініціативи місцевих рибалок створено громадську організацію "Карась", яка займається окультуренням берегової зони місцевих ставів, розчищається водне плесо.
Село пишається своїми працьовитими й талановитими людьми, які удостоєні урядових нагород.
Орденом Леніна нагороджені голова колгоспу (1952 р.) Дмитро Мусійович Неграй, ланкова бурякової ланки Меланія Архипівна Савчук (перший орденоносець села), свинарка Віра Феокгистівна Копачевська, ланкова бурякової ланки Раїса Дмитрівна Пилявська (Бабієко), комбайнер Адам Максимович Антонюк.
Орденом Трудового Червоного прапора відзначено свинарок Ганну Іванівну Момот та Зіну Петрівну Балан, голову колгоспу (1958 р.) Івана Максимовича Шаповалова, агронома (1958 р.) Івана Михайловича Копачевського, голову колгоспу (1987 р.) та бригадира тракторної бригади (1958 р.) Михайла Олексовича Нагаївського, завідувача свиноферми Володимира Павловича Копачевського, бригадира рільників Миколу Андрійовича Бідюка.
Орден "Знак пошани" отримали свинарка Зіна Петрівна Балан, рахівник Григорій Феодосійович Польчук, коваль Вівсей Федорович Галацан.
Орденом Трудової Слави II-IIІ ступенів нагороджено комбайнера Петра Зіновійовича Антонюка, Великою срібною медаллю ВДНГ СРСР – Зінаїлу Петрівну Балан, двома Великими бронзовими медалями ВДНГ СРСР – Михайла Олексовича Нагаївського, медаллю "За трудову доблесть" – доярку Раїсу Гнатівну Камінську, медаллю "За трудову відзнаку" – тракториста Григорія Івановича Лужецького.
У селі народилися видатні люди, серед них: Анатолій Кузьмич Головатюк – заслужений будівельник України; Петро Васильович Микитюк – доктор ветеринарних наук, професор; Марія Олексіївна Розенбліт – поетеса, пише українською та російською мовою, член української діаспори в Естонії; Петро Іванович Бидюк – доктор технічних наук, професор.
Василь Борисович Булгак – інженер хімік-технолог УНДІ нафтопереробки "МАСМА". Уперше в СРСР розробив пластичні мастила на комплексних літійових милах; у 1979-1980 рр. – мастила ЛКС-2 та ЛКС-текстильна. До творчого доробку В. Булгака відносимо 120 наукових робіт, 18 патентів на різноманітні винаходи.
Вулицю Шевченка в народі називають "Камінщиною". Справа в тому, що Камінські від природи були людьми талановитими. Молодь, як правило, дозвілля проводила на "Камінщині", бо там завжди лунали щира українська пісня і бадьора музика. Коли в церкві співав Оксень Камінський, то, як розповідають старожили, гасли свічки, а дзвони на дзвіниці перегукувалися в такт церковної мелодії. Могутнім басом володів син Оксеня – Петро. Обдарованими людьми були Віктор Камінський та Павло Васильович Камінський – батько відомого в окрузі вчителя математики Костянтина Павловича. У 1940-х роках славився талантом музиканта Леонід Борисович Камінський. Віктор Васильович Камінський, який закінчив Київську консерваторію, став відомим музикантом, працював у Київському театрі оперети. За обміном досвідом із 2000 р. разом з дружиною, теж заслуженою артисткою, О. Камінською, працюють в одному з найкращих оркестрів Хорватії у м. Рієк.
Народні умільці села: Василь Герасимович Даценко – майстер роботи з деревом; Валентина Іванівна Кошова (інвалід дитинства) – майстриня художньої вишивки; Ліза Ільківна Станова – майстриня художньої вишивки.
Нині в Розумниці діють НВК "ЗОШ І-II ступенів – ДНЗ", сільський Будинок культури, сільська бібліотека, ФАП, 2 магазини.
На території села працюють СФГ "Перлина", "Русь".
Матеріали зібрані з розповіді старожилів села Марії Феоктистівни Коломієць, Лідії Тимофіївни Польчук, Ганни Федорівни Співак.

А.І. Швець, І. В. Нагаївська

Сніжки – село, центр сільської ради.
Розташоване за 5 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 12 км. Через село проходить автомагістраль Київ – Одеса.
Площа населеного пункту – 224 га.
Населення – 417 осіб.
Кількість дворів – 270.
День села – 21 листопада.
Геральдика с. Сніжки затверджена рішенням сесії Сніжківської сільської ради від 2005 р.
Село розташоване на двох пологих берегах р. Гнилий Тікич.
Історія Сніжок сягає ще первісної доби. На це твердження є підстави: на території села було знайдено бивень мамонта та гомілку, які нині експонуються в Білоцерківському історико-краєзнавчому музеї. Приблизно за 2-3 км від Сніжок знайдено кам'яну сокиру, добре відшліфовані кам'яні молот і рубило.
Іншим свідченням про існування у цих місцях давнього поселення є знайдені в різні часи польські срібні монети "півтораки", "трояки", "чеки", датовані 1619 р., 1621 р. та іншими роками.
Точного першого місця розташування, походження назви та знаходження села Сніжки ніхто на сьогодні так і не знає, але версій і легенд багато. Згідно з однією із легенд, село розташовувалося на одному із західних витоків р. Гнилий Тікич орієнтовно в районі лісистої місцевості трохи вище Альошиного яру. Це підтверджують і археологічні знахідки. Коло подібного оборонного валу – велика плантація різносортної малини з назвою місцини "Малинник". Обабіч вище по гребню балки проходить один зі старих шляхів, що сполучав міста Біла Церква та Умань і яким, згідно з легендою, проходило в XI ст. кочове плем'я, яке напало і вирізало все поселення, забравши у полон тільки дітей. Ті, кому вдалося втекти, пішли в глиб, нижче по течії Гнилого Тікича, і там, де всі три витоки Гнилого Тікича злилися в одну річку, обжили його та заснували поселення Любомир, що стало міцним форпостом Київського князівства.
У 1240 р. Любомир було зруйновано ордою монголо-татар. За переказами, монголо-татари оточили місто і тримали в облозі протягом трьох місяців, та ніяк не могли його завоювати. Любомир був неприступним і мав чисельні ходи сполучення, які простягалися десятками кілометрів від нього навкруги під землею. Через ці ходи завозилися в місто харчі, вивозилися поранені воїни, поповнювалися сили. І тільки після розповіді зрадника підземні ходи, крім одного, були завалені. Коли після довготривалої облоги монголи увійшли в місто, воно було спустошене. Люди з худобою, тікаючи, пішли останнім підземним ходом. Монголи завалили й останній вихід (він уже і вхід), а через брак кисню в середині тунелю все живе почало задихатися й помирати, стогнучи і ревучи. Цей рев був наскільки сильний, що його було чути на поверхні. На згадку про таку жорстоку масову загибель ця місцевість дістала назву Ревуха. На сьогодні це лісове урочище Ревуха.
Назва села дуже давня. Існує легенда, що заснував Сніжки один із трьох братів – Сніжко. Під час одного з набігів татари спалили село і знищили всіх жителів, які заховались у місцевій церкві. Але один мудрий батько не пустив своїх синів – Тишка, Юрка і Сніжка – у церкву і цим порятував їх життя. Брати на трьох пагорбах у тодішніх лісах заснували три хутори – Тихий Хутір, Юрківку і Сніжки, – які згодом переросли у села.
За переказами старожилів, існує ще одна версія. На початку XVII ст. землі нинішніх Сніжок належали феодалу Сніжку. Сам він жив на іншому наділі, а на ці землі, щоб мати з них доходи, поселив своїх підлеглих. Неподалік малого джерела, з якого бере початок Гнилий Тікич, постало село, що назвалося іменем землевласника, – Сніжки. Пізніше ці землі стали належати графу Браницькому, а назва села так і залишилася.
Але достеменно, звідки пішла ця незвична назва "Сніжки", невідомо. Можливо, тому, що тут найдовше лежить сніг. Його можна зустріти в ярках навіть наприкінці квітня. А можливо, тому, що тут було дуже багато садків, які весною прикрашали все село білим цвітом.
Точного часу, коли було відновлено життя на Сніжецьких пагорбах, встановити неможливо. Але в другій половині XVII ст. французький вчений Гійом де Боплан наніс на карту України два міста – Ставище і Сніжки. Сніжки згадується як містечко, яке було більше на той час за Ставище.
Перші писемні відомості про окремі дати пов'язані з життям села. У "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. видатний історик і етнограф Л. Похилевич згадує про Свято-Михайлівську церкву, збудовану на новому фундаменті з двома верхами в 1730 р. Можливо, поселення з'явилися тут за кілька десятків років раніше, ніж була збудована церква.
Уже в 1776 р. Сніжки належали дворянинові Степанові Баранівському, а навколишній ліс – війтові с. Зарубинці Дем'янові. Втрата незалежності, розбазарювання поміщиками природних багатств викликали в місцевих селян невдоволення. Вони, аби помститися, спустошували ліс, на що Степан Баранівський відреагував швидко: він наказав війтові заборонити вирубку лісу. Той ліс залишився й донині.
Є архівні документи про те, що гайдамаки загону Залізняка, які рухалися на Умань, проходили через Сніжки. Тут точилися грізні сутички з поляками, адже й досі поблизу села з-поміж інших горбів можна вирізнити насипані кургани.
У 1905-1097 рр. у селі налічувалося близько 200 дворів. У 1915 р. при церкві функціонувала школа.
Влітку 1918 р. у Сніжках в урочищі Ревуха розташовувався партизанський загін під керівництвом Петра Івановича Кравченка. До загону входили селяни Сніжок, Винарівки, Юрківки. Після одного з боїв противники радянської влади разом з петлюрівцями оточили хату, де знаходився П.І. Кравченко, і вбили його. На честь відважного командира в селі названа вулиця.
У 1918 р. в Сніжках утворено сільську раду. Головою її був Іван Войнівський, якому довелося ділити між селянами землю, відібрану у панів та церкви. Люди взялися її обробляти. Життя та добробут їх почав покращуватися, почали з'являтися худоба, механізовані засоби виробництва, які значно покращили працю.
У 1920 р. у церковній школі навчалися учні 4-х класів. У 1922 р. її перенесено в хату. У 1923 р. в школі було створено піонерську організацію. У 1925-1927 рр. тут працювали 2, а потім 3 учителі.
У 1929 р. засновано колгосп "Червоний Партизан". Організація колгоспу починалася з розкуркулення заможного класу селян. Відбиралося все: худоба, засоби виробництва. Хати, клуні, хліви розбиралися, з них будували дерев'яні колгоспні ферми. Хазяїв, хто добровільно не хотів вступати до колгоспу і працювати, висилали до Сибіру або ліквідовували зовсім. Серед розкуркулених були сім'ї Тодося Міщанюка, Івана Болдовського, Горобця, Пахнютихи, Іщенків, Куликівських, Цвіркунів та інших.
У 1931 р. в колгоспі з'явився перший трактор "Фордзон".
У 1932-1933 рр. від голодної смерті загинули 800 жителів села, яких було поховано в двох кагатах на місцевому цвинтарі. 24 листопада 2006 р. на цвинтарі встановлено Хрест до Дня вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.
Не обминули Сніжки і репресії: десятьох жителів села було репресовано.
У 1935 р. було зруйновано церкву, а з тих матеріалів побудовано колгоспні будівлі.
У 1937 р. початкова школа була перетворена на семирічку. У 1940 р. відбувся перший випуск учнів 7-го класу.
У часи Великої Вітчизняної війни на території Сніжків діяв партизанський загін. 178 жителів села брали активну участь у боротьбі проти ворога. На фронтах війни 1941-1945 рр. загинули 73 воїни-односельчани. За бойові подвиги в роки війни нагороджені орденами та медалями 83 особи.
Після перемоги змучені, зранені, контужені, покалічені чоловіки, які повернулися з фронтів, відроджували село, піднімали сільське господарство, ростили та виховували дітей. На 1947 р. у Сніжках проживали 1170 жителів.

У 1952 р. біля школи було посаджено парк, а в 1957 р. закладено фундамент нового клубу.
У 1959 р. велика пожежа знищила майже все господарство. У 1960 р. у зв'язку з укрупненням колгоспів воно було приєднано до сусідніх сіл Юрківка та Степок. На цій базі створено колгосп "Дружба".
У період 1960-1980 рр. на території господарства споруджені добротні цегляні будівлі: корівники, телятники тощо. У селі зведено нову школу (1963 р.), клуб (1967 р.), магазини, сільську раду (1984 р.), дитячі ясла (1984 р.). Будувалися дороги, водопроводи, пам'ятник.
У 1976 р. у Сніжках налічувалося 270 господарств.
У 1977 р. проведено буріння артсвердло-вини башти № 1 та зроблено централізоване водопостачання господарства.
У 1984 р. в селі відкрито обеліск Слави.
У 1986-1988 рр. проведено будівництво дороги (буртівка) селом.
У 1989 р. колгосп "Дружба" роз'єднано, а на новій базі утворено КСП "Зоря" під керівництвом Миколи Степановича Вознюка. За короткий час його головування зміцніла, примножилася технічна база, збудовано зерноочисний комплекс, тік, комори, корівник на 200 голів, пилораму. У селі заасфальтовано центральні вулиці, пробурено артсвердло-вину, прокладено централізоване водопостачання, телефонізовано та розпочато газифікацію села; розроблено документацію на будівництво цегляного заводу. Але після звільнення М.С. Вознюка з посади господарство та село почали занепадати. Одне за одним змінювалося керівництво, розпайовувалися земля, майно.
У 1996 р. пройшло розпаювання земель КСП "Зоря". 328 осіб отримали земельні паї.
У 2001 р. КСП "Зоря" реорганізоване в ПСП "Сніжки". У результаті технічну базу господарства знищено. Через безвихідь люди вимушені здавати землі в оренду.
21 листопада 2006 р. у Сніжках відкрито храм архістратига Михаїла, у 2007 р. – встановлено купол на храмі, а також у селі відкрито новий ФАП, започатковано випуск місцевої інформаційної газети "Пролісок", заасфальтовано вул. 40-річчя Перемоги, легалізовано та зареєстровано спілку громадян співвласників майна КСП, розпайовано майно спілки.
У 2008 р. в Сніжках проведено газифікацію ФАПу та чотирьох вулиць.
21 листопада 2009 р. при сільській раді відкрито краєзнавчий музей. У селі прокладено поліетиленовий газопровід та введено в експлуатацію до вул. Ставищенської.
У Сніжках шанують своїх героїв, свої порядки і звичаї. Селяни пишаються видатними земляками: це професор Галина Аркадіївна Гринюк; ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Сергій Микитович та Ніна Михайлівна Іщенки, Микола Миколайович Рекун, Микола Олександрович Кононюк; воїни-афганці Володимир Байда, Олег Савельев, Василь Федчук, Ігор Михайлівський, Сергій Здебський, Володимир Деруга, Борис Цимбал; орденоносець Семен Лукич Паюк; матері, які народили і виховали п'ять і більше дітей, Г.М. Федчук, О.Т. Лобецька, Г.М. Куца, З.I. Нападовська, Г.Ф. Чамова, К.Й. Котова, Г.П. Сініцька, Н.С. Бойко, Н.У. Жабуровська, С.Г. Чуприна, О.Ф. Цимбал.
Ганна Іонівна Брик – єдина жінка в районі, яка має багато трудових нагород, у т.ч. два ордени Леніна. Її слава линула далеко за межі рідного села та району. Ганна Іонівна працювала на молочнотоварній фермі місцевого колгоспу, неодноразово була учасником ВДНГ.
Чудові умільці є в Сніжках: це майстер плетіння з лози та соломи Василь Микитович Іщенко; майстри столярних виробів Віктор Мефодійович Перегон, майстер меблевих виробів Сергій Сергійович Іщенко; будівельник Петро Іванович Михайлівський; майстрині вишивки Катерина Василівна Чернюк, Олена Костівна Поліщук, Тетяна Микитівна Цимбал.
Нині в Сніжках діють Сніжківське НВО "ЗОШ І-II ступенів – дитячий садок", ФАП, Будинок культури, бібліотека, 2 музеї, сільська рада, відділення зв'язку, 3 магазини, 7 кафе. На території ради здійснює свою господарську діяльність з обробітку землі ТОВ "Інтерагроінвест", 3 селянсько-фермерських господарства. 1400 га землі вкриті лісом і перебувають у постійному користуванні Ставищенського лісництва. Функціонує цех з переробки деревини, 10 ставків знаходяться в оренді.
Місцевість приваблювала та приваблює до себе людей. Юхимів яр покривається навесні терновим цвітом, а в Бриковому яру зацвітає кульбаба, на Лисій горі – ромашки, а на Самарів ставок прилітають лебеді.
Є у селі куточок Липи, – власне, від липи залишилася тільки назва. Як розповідають старожили, колись у цій місцевості відпочивали заможні люди. Скрізь було прибрано, доріжки посипані піском, пороблені столики і лави. А над у сим цим обладнанням височіла декоративна липа, вирощена ботаніком зі Ставища – Анджієвським.
На території села бере витоки р. Гнилий Тікач. Але поки джерело перетвориться у тихоплинну річку, його води поять широкий яр, що називають Жолобок.
У напрямку Юрківки розкинувся Широкий беріг. Він дійсно широкий, сягає понад два гектари. На південь від Широкого берега тягнеться яр, який дістав назву Ставки. В цьому яру справді було колись шість ставків. У 1939 р. після сильних злив, які розмили греблю, вони зникли, а з 2005 р. люди (орендарі) відновлюють їх життєдіяльність.
По вершині Ставків тягнеться дорога, якою під час війни німці вперше заїхали в Сніжки. Звіряючи якісь позначки, нанесені на карті, вони запитали місцевих жителів: "Це Кобзарева левада? А де Кимацька криниця?".
Ліворуч перед Сніжками постає краєвид Кимакового яру. Назва яру пішла від колишнього його господаря Кимака. Ближче до села – Юхимів яр, з якого можна потрапити до Кобзаревої левади. Славилася вона раніше своїми садами, баштанами.
Неподалік Кобзаревої левади розкинувся Пиндиків яр, головним багатством якого була глина, яку широко використовували для свого ремесла не тільки місцеві гончарі, а й майстри з навколишніх околиць. Перед війною в яру була збудована піч, у якій люди випалювали черепицю, черепки.
Відділена річкою від центру села Лиса гора. Назва, схоже, пов'язана з тим, що тут найраніше розтає сніг і з'являється різнотрав'я, яке під дією жарких безжалісних сонячних променів раніше висихає. От і стає гора лисою.
Кимакову криницю під Лисою горою старожили пам'ятають ще з дореволюційного часу. Названа вона на честь Кимаків, які жили тоді на Лисій горі і викопали криницю. Раніше люди, щоб дістатися Ставища, йшли найкоротшим шляхом через Сніжки і звертали до Кимакової криниці. Тут вони відпочивали та, набравши у пляшки води, прямували далі. Коли в селі з'явився артезіанський водогін з розгалуженою мережею водопроводів, потреба в криниці нібито й відпала, бо воду з неї для потреб господарства качали за допомогою кінної водокачки, а потім електрострумом. Але після тривалого занепаду громадськість вже береться її впорядкувати. Адже час від часу, коли трапляються перебої з електропостачанням, люди змушені знову йти до Кимакової криниці.
На виході із села в напрямку Ставища – тихе плесо Самарового ставка, який омиває урочище Ревуха. Названий він на честь свого колишнього господаря. Водяний млин, споруджений на ставку, обслуговував сніжчан і жителів навколишніх сіл. Зруйнований він був після Жовтневої революції. А ставок з міцною насипною широкою дамбою став непоганим місцем для відпочинку. В ньому водиться різна риба, в зарослях – дика водоплавна птиця.

С.С. Іщенко, О.М. Деруга

Станіславчик – село, центр сільської ради.
Розташоване за 15 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 30 км.
Площа населеного пункту – 371,5 га.
Населення – 727 осіб.
Кількість дворів – 383.
Станіславчик розташований при злитті річок Гейсишка і Красючка. На полях навколо села ще й нині є кілька старовинних могил. Деякі з них з цікавості були розкопані військовими, які проходили селом. У цих могилах, за словами селян, було знайдено людські кістки і різну зброю турецької роботи.
Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. про виникнення села дає довідку, що село Станіславчик місцеві селяни називали також Братчиковою Греблею. Таку назву село одержало тому, що на початку XVIII ст. тут поселився і заснував хутір невідомий прибулець на ім'я Братчик. Він був почесним парафіянином Ставищенської церкви і побудував на р. Красючка греблю. Другу назву (Станіславчик) присвоєно шляхтичем Станіславом (прізвище невідоме), який поселився тут пізніше від Братчика на протилежному березі Красючки.
У Братчиковій Греблі жили переважно селяни-власники, а в Станіславчику – шляхта. При збільшенні кількості населення обидва хутори з'єдналися в одне село.
Кожна вулиця села має свою історію виникнення і своєрідну назву. На одній вулиці проживало багато сімей Кобзарів – так і назвали вулицю – Кобзарівка. Аналогічно була названа й вулиця Дідиківщина.
Під час скресання снігів та льодів річка виходила з берегів й оточувала одну частину села водою, тому і назву вулиця отримала – Острів.
Є в Станіславчику вулиця Вовнянка. Раніше на ній у кожному дворі люди тримали овець, стригли їх і пряли вовну, з якої виготовляли свити й валянки.
У 1770 р. в селі на кошти парафіян і пожертвувань дворянки Катерини Журавської збудована церква в ім'я Різдва Святої Богородиці. У 1841-1851 рр. церква розширена при священикові Павлі Левицькому. У 1937 р. її зруйновано, а на тому місці нині стоїть Будинок культури.
У північній частині села в 1818 р. збудована ґуральня, в 1842 р. перебудована з добудовою кам'яних будинків. У другій половині XIX ст. тут знаходився великий фільварок графів Браницьких, були вітряк і 4 олійниці.
За відомостями 1897 р., в селі було 164 селянських двори, жителів – 1553 особи (759 чоловіків, 794 жінки), землі – 2063 десятини. Багатий селянин Кулик мав близько 300 десятин землі.
Спільними зусиллями жителів села та земства в 1914 р. розпочалося будівництво школи. Перша світова та громадянська війни не дали можливості завершити будівництво, проте воно продовжилося вже від зразу після їх закінчення. 1 вересня 1927 р. діти 1-4 класів розпочали навчання в просторих класних кімнатах. Через два роки школа була реорганізована в семирічку, а в 1935 р. – у десятирічку.
Першим органом радянської влади був ревком, створений у 1918 р., голова – Федір Кирилович Даниленко. У 1918 р. почали наділяти селян-бідняків землею, яку відбирали у заможних селян, зокрема в Кулика, а також у церкви. При розподілі землі велику роль відіграв сільський комнезам (Г.К. Поліщук, М.І. Погорілий), він також багато робив для виконання планів продрозверстки.
На початку 1920-х років розпочалося кооперування селян. Першою його формою стала споживча кооперація. На внески селян-пайовиків організовано продаж селянам предметів першої необхідності. Поряд з ним існувала і приватна торгівля у вигляді простого обміну промислових товарів на зерно (Г.П. Янкель, І.О. Ясінський, Л.І. Пісний). НЕП поступово було ліквідовано.
Першим головою сільської ради був Юхим Ївтухович Погорілий, а секретарем – Андрій Іларіонович Шекера.
У 1928-1929 рр. в Станіславчику створено ТСОЗ, у який об'єдналися 19 господарств селян-бідняків. Головою товариства був Г.К. Лясківський. У 1929 р. ТСОЗ реорганізовано в сільськогосподарську артіль "Нове життя".
У 1930 р. у селі утворилися два колгоспи – ім. Комінтерну та ім. Шевченка. Для обслуговування господарств було утворено МТС, де поряд з трактористами-чоловіками працювали і дівчата – Явдоха Самійлівна Гуртовенко та Любов Ферапонтіївна Бурлака.
У 1932-1933 рр. село охопив голод. У Станіславчику померли понад 360 жителів.
Уже в 1934 р. колгоспники одержали достатню кількість хліба. У Станіславчику продовжували діяти три колгоспи. Всі вони мали багатогалузеве господарство: ферми великої рогатої худоби, конеферми, свиноферми, вівцеферми. Зросли врожаї зернових і технічних культур.
Провідною культурою в селі поряд із зерновими культурами були цукрові буряки. Під час розвитку руху п'ятисотенниць ланка, очолювана Фросиною Федорівною Гейко, з колгоспу "Нове життя" одержала з кожного гектара по 470 ц цукрових буряків. За це вона була нагороджена медаллю "За трудову доблесть". Нагороду вручив Голова Президії Верховної Ради СРСР М.І. Калінін у Кремлі.
Зі Станіславчика під час сталінських репресій у ГУЛАГ потрапили Талимон Кравчук, Микола Кравчук, Терешко Кравчук, Терешко Погорілий. Наприкінці 1950-х років всі вони були посмертно реабілітовані.
У липні 1941 р. в Станіславчик вступили фашистські окупанти. З 1942 р. гітлерівці від-правляли людей на примусові роботи до Німеччини. І хоча люди навмисне нівечили тіло, розтирали шкіру та, отримавши медичні довідки про заразні хвороби, рятувалися від каторги, все ж таки близько 200 мешканцям села, в основному дівчатам, не вдалося уникнути вивезення.
Одразу ж після вступу німецько-фашистських військ на територію району розпочав активну боротьбу проти окупантів вчитель Станіславчицької середньої школи Петро Федорович Бульба, який саморобним радіоприймачем приймав зведення Радінформбюро, а потім ці зведення у вигляді листівок розповсюджував серед населення сіл району. В цьому йому допомагала вчителька Катерина Йосипівна Лиса. Влітку Петро Федорович був схоплений під час розповсюдження листівок, закатований і розстріляний.
Станіславчик було визволено 4 січня 1944 р. військами 2-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу І.С. Конєва.
Після визволення Станіславчик потрапив у зону дій Корсунь-Шевченківської битви. Село було заповнене радянськими військами. У школі розташовувалися 5155-й і 5161-й хірургічні польові пересувні госпіталі, які в неймовірно тяжких умовах рятували життя радянських воїнів.
З фронтових доріг не повернулися 144 односельчанина. 189 осіб нагороджені орденами та медалями.
Вчителі школи – Петро Федорович Бульба, Іван Дмитрович Гулий, Григорій Дем'янович Мартинюк, Петро Петрович Погорілий, Олекса Нестерович Поліщук – також віддали своє життя за свободу і незалежність Батьківщини.
Стали відомі імена 72 воїнів, які загинули в боях за визволення села. У селі встановлено пам'ятник воїнам-визволителям Станіславчика.
У травні 1951 р. із сільського кладовища в центр села були перенесені останки воїнів, захоронених у 1944 р. Ці воїни померли в госпіталях, що діяли у приміщенні школи. Була утворена Братська могила, на якій у цьому ж 1951 р. встановлено пам'ятник. У 1966 р. обабіч п'єдесталу було добудовано бетонно-цегляну основу, на якій встановлено дві плити з чорного граніту з викарбуваними на них прізвищами односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1972 р. над могилами зроблено два великих надгробки. У 1974 р. між надгробками вмонтовано велику п'ятикутну зірку, в якій на свята запалюється вогонь. У 1990 р. пам'ятник реставровано, фігуру воїна покрито міддю.