Ставищенський район утворено 7 березня 1923 р.
Він розташований у південно-західній частині Київщини в межах Придніпровської височини правобережного лісостепу України.
Межує: на півдні і південному сході – із Жашківським районом Черкаської області; на південному заході – з Тетіївським, на півночі – з Білоцерківським, на північному заході – з Володарським, на північному сході – з Таращанським районами Київської області.
Відстань від смт Ставище до м. Київ – 126 км.
Територія району – 67,4 тис. га (2,2 % від території області), в т. ч. сільськогосподарські угіддя – 56,1 тис. га.
Населення району налічує 26 288 осіб (станом на 01.01.2011 р.), з них 8575 осіб мешкають у селищі, 17 713 – у селах.
Район перетинають шляхи: державного значення Київ – Одеса, обласного значення – в напрямку Тетіїва, Володарки.
До складу району входять 22 сільські та одна селищна рада, що об'єднують 30 населених пунктів.
З півночі на південь територію району пересікають малі річки Торч і Тарган, із заходу на схід – Гнилий Тікич.
У заказниках і гідрологічних парках, які є на території району, ростуть дерева і рослини, які занесені до Червоної Книги України. Місцевість здебільшого рівнинна, грунти переважно чорноземні і каштанові. Із корисних копалин на території району є запаси піску, торфу, глини, придатної для виробництва керамічної цегли та використання в гончарстві. У с. Торчиця є джерело мінеральної столової води.
Ставищенщина має давню історію. Про це свідчать знахідки знарядь праці періоду неоліту (6-4 тис. до н.е.), а численні кургани, курганні групи розповідають про культуру та життєдіяльність у давньоруські часи.
За часів Київської Русі поряд із слов'янами тут проживали племена тюрків, берендеїв, чорних клобуків, які охороняли південні рубежі Київської держави.
У літописах ІХ-ХІІІ ст. згадується найдавніші поселення району, на території яких знаходяться сучасні села Торчиця, Винарівка, Стрижавка.
На початку XVI ст. на землях, які належали польському королеві Сигізмунду І (1507-1548), існувало м. Любомир. Із грамот польського короля відомо, що місто було пограбоване кримськими татарами (можливо Менглі-Гіреєм у 1482 р.) і довгий час залишалося безлюдним. Згодом місто почали заселяти і відтоді воно дістало сучасне найменування.
Перша письмова згадка про існування селища Ставище датується початком XVII ст. У 1635 р. Ставище згадується вже як містечко, яке мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Ставищани брали активну участь у визвольних війнах 1648-1659 рр. під проводом Богдана Хмельницького, котрий неодноразово бував у місті. Після Переяславської ради 1654 р. Ставище у складі Російської імперії стало сотенним містом Білоцерківського полку. Улітку 1665 р. місто було захоплене військом Речі Посполитої під проводом С. Чернецького.
На початку XVII ст. мешканці Ставища брали участь у відновленні полкового устрою Правобережної України під проводом Семена Палія та Самійла Самуся, в гайдамацькому русі 1750-х років на чолі з М. Теслею, у повстанні 1768 р., відомому під назвою "Коліївщина", під керівництвом Максима Залізняка, Івана Ґонти та Якова Швачки.
Козаки із Ставища під проводом Г. Кондратьєва стали засновниками м. Суми.
Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії ставищенський край ввійшов до Таращанського повіту Київської губернії. Малоземелля спричинило до селянських виступів, які особливого розмаху набули в роки Кримської війни під час Київської козаччини 1855 р.
На ставищенській землі відбулися активні селянські виступи проти свавілля Браницьких у першому десятилітті XX ст., масова мобілізація на фронти Першої світової війни 1914-1916 рр., бурхливі події громадянської війни, коли за період 1918-1920 рр. влада змінювалася чотири рази, акції непокори проти свавілля поміщиків та російського царизму в цілому.
У 1920 р. в Ставищі остаточно встановлено радянську владу.
Згубно позначилася на економічному становищі жителів Ставищенщини масова колективізація 1927-1932 рр. та Голодомор 1932-1933 рр., який забрав життя майже 20 % мешканців району. Великих збитків завдали району розкуркулення та репресії 1937-1938 рр.
Трагедією для жителів ставищенської землі стала Велика Вітчизняна війна. Понад 5 тис. мешканців Ставищенщини з перших днів війни пішли на фронт, 3939 осіб не повернулися з війни. У роки війни на території району діяв партизанський загін ім. Чкалова. Ставищенщина виховала чотирьох Героїв Радянського Союзу, які були удостоєні цього високого звання за участь у Великій Вітчизняній війні: Олександра Паланського, Галину Джунківську, Олексія Фесенка, Юрія Головатого.
У січні 1944 р. на території району була сформована 6-та танкова Армія, яка невдовзі отримала звання "Гвардійська". Командувачем Армії було призначено генерал-лейтенанта, Героя Радянського Союзу Андрія Григоровича Кравченка, ім'я якого носить одна із вулиць райцентру.
З перших днів визволення ставищенської землі жителі з величезним ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства, надаючи при цьому допомогу Радянській армії. У 1944 р. робітники, службовці та селяни району перерахували на потреби армії 2 млн 662 тис. крб., аналогічне перерахування було і в 1945 р.
Напередодні нового 1945 року, перед першою річницею визволення від фашистських загарбників Ставищенського району, юнаки-допризовники прийняли рішення зібрати серед допризовників кошти на будівництво військового літака. Літак був побудований на одному з авіазаводів і переданий військам Першого Українського фронту, які визволяли ставищенський край.
У 1944 р. почали випускати продукцію маслозавод, промартіль "Нове життя", ряд цехів харчокомбінату. Велика робота була здійснена щодо відбудови та налагодження роботи МТС. Перший післявоєнний врожай було зібрано вчасно та без втрат, хоча більшість робіт довелося виконувати вручну. Трудівники за короткий проміжок часу підняли з руїн та відновили роботу всіх колгоспів району, їх у 1947 р. налічувалось 54. Запрацювала освітня система, галузь культури та медицини району. 13 березня 1954 р. виїхала перша група молоді на освоєння нових цілинних земель.

У 60-х роках район було ліквідовано, але знову відроджено.
У 1986 р. і в подальших роках багато ставищан були мобілізовані на ліквідацію аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
На території району працює 6 промислових підприємств. Виробництвом сільськогосподарської продукції займаються 84 фермерських господарства, 6 приватних підприємств, 7 господарських товариств, 2 інші суб'єкти господарювання, 333 одноосібники та 12,5 тис. присадибних господарств.
Основний вид діяльності сільськогосподарських підприємств – це вирощування зернових і технічних культур, у т. ч. цукрових буряків, а також картоплі, овочів, кормових культур, садівництво. Розвивається тваринницька галузь.
У районі налічується 112 малих підприємств, на яких працює 721 особа. З року в рік змінюється напрям розвитку малого підприємництва, розширяється перелік видів діяльності суб'єктів господарювання малого та середнього бізнесу, зокрема в галузі сільського господарства, транспорту та зв'язку.
Соціально-культурна сфера району – це 23 загальноосвітні навчальні заклади, 23 будинки культури і клуби, 26 бібліотек, дитяча школа мистецтв, народний краєзнавчий музей. Сферу охорони здоров'я складають: центральна районна лікарня та районна поліклініка в Ставищі, тубвідділення, 6 амбулаторій загальної практики сімейної медицини, 19 ФАПів.
На території Ставищенського району знаходяться заповідники "Дубина", парк садово-паркового мистецтва обласного значення, гідрологічний заказник місцевого значення "Ціцілія", урочище "Ревуха" – заповідник місцевого значення, Стрижавський ботанічний заказник, гідрологічний заказник "Витоки Гнилого Тікича".
У районі налічується 5 пам'ятників архітектури, з них: будівля Центру дитячої та юнацької творчості і краєзнавчого музею, будівля Ставищенської районної лікарні, Церква Різдва Богородиці (с. Антонівка), будівля Розкішнянської ЗОШ.
Вісімдесят років у Ставищенському районі видається районна газета, яка нині має назву "Сільські обрії".
Відомі люди району:
Герої-чорнобильці: Микола Мельник – льотчик, Герой Радянського Союзу; Георгій Нагаївський – полковник пожежної служби, кавалер ордена інституту Святого Мартіна – найвищої нагороди Італії.
Герої Соціалістичної Праці: Григорій Голембівський, Іван Кизима, Михайло Томашук, Петро Шило.
Діячі науки, культури, мистецтва, літератури і політики: етнограф Порфирій Демуцький, поет Юзеф-Богдан Залеський, поет Микола Біденко, художник Марко Гейко, оперна співачка Ольга Мариніна, співак Петро Ординський, міністр закордонних справ України (1990-1994, 2000-2003) Анатолій Зленко, віце-прем'єр-міністр України (2010) Володимир Сівкович, хірург Віктор Карпенко, кінорежисер Станіслав Клименко.
Спортсмени: один з найбільших шахових талантів світу Юхим Боголюбов, чемпіон Європи та кількаразовий чемпіон СРСР з академічної греблі Юрій Коломієць, дворазова чемпіонка світу з академічної греблі Ніна Преображенська.

Ставище – селище міського типу, районний центр.
Розташоване за 136 км від обласного центру м. Київ. Найближча залізнична станція – Жашків, за 17 км. За 6 км від селища проходить автомагістраль Київ-Одеса.
Площа населеного пункту – 1179 га.
Населення – 7,8 тис. осіб.
Герб смт Ставище затверджений рішенням Ставищенської селищної ради від 27 лютого 2004 р. № 193-10-ІУ.
Ставище має давню історію. Про це свідчать знахідки знаряддя праці періоду неоліту (6-4 тис. до н.е.). А численні кургани, курганні групи розповідають про культуру і життєдіяльність у давньоруські часи.
За часів Київської Русі тут проживали поряд зі слов'янами племена тюрків, берендеїв, чорних клобуків, які охороняли південні кордони Київської держави.
У літописах ІХ-ХIII ст. згадуються найдавніші поселення району, на території яких знаходилися сучасні села Торчиця, Винарівка, Стрижака.
На початку XVI ст. на землях, які належали польському королю Сигізмунду І, існувало місто Любомир. Є припущення, що саме в цій місцевості приблизно у 1355-1356 рр. між литовським князем Любартом та ординським ханом було укладено угоду про мир. Звідти і пішла назва. Із грамот польського короля відомо, що місто було пограбоване кримськими татарами і довгий час залишалося безлюдним. Згодом його почали заселяти, і відтоді місто дістало сучасну назву.
Ставище розташоване на березі р. Гнилий Тікич, поблизу його витоків. Поселення здавна славилося великою кількістю ставів, або ставищ, яких на 20 верств було 100, тому і назва містечка – Ставище. В Україні "став", "стависько", "ставище" означає не тільки невеликі загачуванні озера, а й місця, де вони раніше знаходилися.
У переліку володінь Ружинського початку XVII ст. зазначено і село Ставище. Це перша писемна згадка про його існування. У люстрації Київського воєводства 1622 р. Ставище згадується в числі одного із сіл магната Ходкевича, які через повне зубожіння населення внаслідок татарських набігів та розміщення тут на постій коронного війська були на деякий час звільнені від усіх податків. На 1635 р. Ставище згадується вже як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Йому було надано магдебурзьке право, за яким, зокрема, ремісники об'єднувалися в цехи.
У добу козацтва ставищани брали участь у Визвольній війні 1648-1657 рр. Діяли гайдамацькі загони на чолі із Семеном Палієм.
У 1649-1650 рр., під час підготовки до Молдавських походів, Ставище стало одним із пунктів, де Богдан Хмельницький збирав військо й обози. У січні 1651 р. гетьман, за свідченням літописця, розмістив козацькі полки біля Бугу, а сам розташувався у Ставищі.
У 1653 р. сюди прибуло російське посольство для зустрічі з гетьманом. У своїх записах члени посольства свідчать, що Ставище оточував частокіл, в якому були 2 проїжджі вежі та 2 глухі непроїжджі вежі з ворітьми. До першого укріплення приєднувалося друге, що також мало частокіл з проїжджою і глухою вежами. В укріпленні стояли в ряд велика мідна і дві залізні пищалі. Для потреб оборони зберігалися 40 пудів свинцю і 50 пудів пороху. В місті налічувалися 6 церков.
Після Переяславської Ради населення Ставища присягнуло на вірність союзу з Російською державою, а містечко стало сотенним містом Білоцерківського полку.
Взимку 1655 р. біля Ставища відбулася велика битва між військом Богдана Хмельницького та польсько-татарським військом. У ході цього бою козаки завдали ворогам значних втрат.
У 1664 р. на Подніпров'ї розпочалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників. Центром його стали містечко Лисянка й Ставище. Повстання підтримали запорожці на чолі з Іваном Сірком. Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 р. кинув великі збройні сили.
Селяни Ставища взяли участь у народних повстаннях 1702-1704 рр., очолюваних С. Палієм, С. Самусем, 3. Іскрою, А. Абазином, а також у гайдамацькому русі.
Польський сейм у 1774 р. передав Ставище у володіння коронному гетьману К. Браницькому.
Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 р.) Ставище стало позаштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії. Жителі містечка не мирилися з кріпосництвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких.
Малоземелля, жорстока експлуатація спричиняли селянські виступи. Реформа 1861 р. не поліпшила матеріального становища селян. Вони повністю втратили право на користування угіддями.
На 1900 р. з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 – церкві, 59 – іншим станам. А селяни мали всього 2169 десятин землі.
З кінця XIX ст. у Ставищі почала розвиватися дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX ст. тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 р., де були задіяні 24 робітники, вальцьовий млин з 8 працівниками та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень. Деякі безземельні селяни займалися гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких економіях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній.
Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові вирубки поміщицьких лісів.
Під час революції 1905 р. селяни Ставища неодноразово збиралися на мітинги, вимагали негайного розподілу поміщицької землі.
У роки столипінської реакції зубожіння селянства посилилося. Біднота втрачала землю і перетворювалася на сільських пролетарів.
У ті часи в Ставищі були кам'яна церква, костел, синагога та будинок волосного управління; діяла одна невелика лікарня з трьома лікарями.
Освіта розвивалася дуже повільно. З 1864 р. у Ставищі існувала церковнопарафіяльна школа, з 1886 р. – двокласне сільське училище, а на початку XX ст. – чотирикласне міське училище.
У роки Першої світової війни були мобілізовані сотні ставищенців. Нестача робочих рук і тягла спричинила погіршення обробітку землі, зниження урожайності.
17 жовтня 1917 р. у Ставищі розпочалися аграрні виступи, ініціаторами яких були солдати, що повернулися з фронту. Для придушення селянських заворушень було розміщено військовий загін із 50 солдатів.
Коли стало відомо про перемогу Жовтневої революції, у містечку відбулася демонстрація.
Утвердження радянської влади у Ставищі було загальмоване австро-німецькою окупацією у 1918 р. Ставище стало одним з опорних пунктів повстання проти окупантів та їх націоналістичних прислужників. 24 червня гетьманці були вигнані зі Ставища.
Дуже потерпіло Ставище від окупації білополяків, які на короткий час захопили містечко на початку травня 1920 р. Окупанти розгромили і спалили багато будинків, пограбували магазини і млини. Після вигнання в червні 1920 р. білополяків у Ставищі остаточно встановилася радянська влада. Знову розгорнув діяльність волосний ревком. Велику роботу проводив земвідділ, який особливу увагу приділяв допомозі бідняцьким господарствам. Радянська влада приділяла належну увагу організації охорони здоров'я трудящих. Наприкінці 1920 р. було проведено ремонт Ставищенської лікарні, здійснено ряд заходів щодо боротьби з тифом та іншими епідемічними захворюваннями, налагоджено регулярну роботу медпункту.
1-3 серпня 1920 р. у Ставищі проходив з'їзд учителів Таращанського повіту, який повідомив про початок роботи початкових шкіл. У 1925 р. одна з початкових шкіл була перетворена на трудову семирічну.

7 березня 1923 р. постановою ВУ ЦВК Ставище стало центром Ставищенського району.
У 1927 р. було створено ТСОЗ "Веселка", до якого спочатку ввійшли 14 господарств. На спільні кошти з допомогою держави вони придбали сівалку, жатку, молотарку, трактор "Фордзон". У 1928 р. утворилися ще два ТСОЗи, а наступного року на базі товариств виникла сільськогосподарська артіль "Комунар". У травні 1931 р. в Ставищі створено колгосп ім. Будьонного, селяни навколишніх хуторів об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Ворошилова. Радянська держава надала колгоспам Ставищенського району допомогу на суму 25 тис. крб.
Для обслуговування артілей у 1931 р. було організовано Ставищенську МТС. У 1932 р. вона обслуговувала технікою вже 33 колгоспи, які об'єднували 1244 селянських господарства з площею посіву 22,7 тис. га. МТС мала 65 тракторів, 13 вантажних автомашин.
Одним із перших трактористів Ставищенської МТС був О.С. Смолич. Це йому в 1936 р. вручили новенький "У-2", який потім було встановлено на п'єдесталі біля в'їзду в селище.
З кожним роком зростала промисловість селища. У 1927-1929 рр. стали до ладу хлібозавод і маслозавод, кравецька і шевська артілі, потужний засолювальний пункт. Відкрилося кілька нових цехів з випуску промислових товарів і продуктів харчування.
Голодомор 1932-1933 рр. забрав 19,9 % жителів району. Так, тільки одне село Журавлиха втратило 700 осіб.
У 1935 р. в селі відкрито середню школу.
У 1939 р. засновано автопарк, який обслуговував жителів селища і району.
Справжнім центром культурного життя ставищенців став районний Будинок культури із залом для глядачів на 400 місць.
17 липня 1941 р. селище окупували фашистські загарбники. У серпні 1942 р. на території району почав діяти партизанський загін ім. Чкалова, що налічував 39 бійців. Його очолив Б.Д. Куземний, який загинув смертю героя 7 серпня 1943 р. Командиром загону став І.Д. Карташов. Серед активних партизанів загону були жителі Ставища: В.К. Римар, П.А. Шило, П.І. Зленко, Ф.П. Орел. Гітлерівці жорстоко розправлялися з партизанами.
У Ставищі під час окупації вбито 99 осіб, вивезено на примусові роботи до Німеччини 345 юнаків та дівчат, пограбовано й зруйновано колгоспи, МТС, школу, лікарню.
Ставище було визволено 4 січня 1944 р. військами 38-ї армії 1-го Українського фронту. Під час бою група сержанта І.С. Гаврилова знищила всі вогневі точки противника, чим забезпечила швидке просування військ і визволення селища. Герої Радянського Союзу І.С. Гаврилов та П.Н. Стариков у числі інших воїнів, полеглих у боях за Ставище та навколишні села, поховані в центральному парку селища. На їх могилі встановлено монумент слави.
Ставищенці свято шанують пам'ять про свого односельця, командира танкового взводу, лейтенанта О.С. Паланського, якому 15 січня 1944 р. за героїзм у боях під час форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О.С. Паланський загинув у березні 1945 р. на підступах до Берліна.
Всього на фронтах війни полягли 296 жителів селища. Понад 320 ставищенців нагороджено бойовими орденами та медалями.
З перших же днів визволення селяни взялися за відбудову народного господарства. Уже в 1944 р. почали випускати продукцію маслозавод, промартіль "Нове життя", ряд цехів харчокомбінату. Велика робота була здійснена з відбудови і налагодження роботи МТС. У квітні 1945 р. Державний комітет оборони надіслав подяку допризовникам селища, які внесли кошти на будівництво літака "Допризовник-ставищенець".
Вживалися заходи для забезпечення колгоспів посівматеріалом, сільськогосподарськими машинами, спеціалістами. При Ставищенській МТС у 1944 р. було підготовлено 97 трактористів.
Перший післявоєнний урожай було зібрано своєчасно і без втрат, хоча більшість робіт доводилося виконувати вручну.
"Міжколгоспбуд" Ставища, що відкрився у 1956 р., мав цегельний завод, цех залізобетонних виробів, столярний цех. При заготівельній конторі Ставищенської райспоживспілки працював консервний цех, який виробляв різноманітні овочеві консерви. У селищі також діяли райхарчокомбінат, побутовий комбінат та інші підприємства.
У старовинному парку Ставища було розташовано обласний дитячий санаторій "Дружба".
Ставище стало значним освітнім та культурним центром району. Тут працювали початкова, восьмирічна, середня, вечірня і заочна школи. Відкрито музичну школу, Будинок піонерів, дитячий комбінат. При Будинку культури із залом для глядачів на 600 місць створено хорову капелу, гурток декламаторів, естрадний оркестр. У Ставищі було побудовано широкоекранний кінотеатр, дві районні бібліотеки – для дітей і дорослих.
У 1967 р. футбольна команда селища здобула перше місце в області та завоювала приз обласної ради добровільного спортивного товариства "Колгоспник".
Ставищенська селищна рада, яку багато років очолював В.Ф. Поліщук, велику увагу приділяла благоустрою селища. У серпні 1969 р. виконком Київської обласної ради визнав Ставище переможцем обласного конкурсу-огляду на кращий благоустрій і зовнішнє оформлення міст, селищ і сіл. Улюбленим місцем відпочинку ставищенців став центральний парк. Тут було розміщено спортивні майданчики і культурно-побутові павільйони, прокладені нові алеї, квітники.
У 1979-1980 рр. у Ставищі велося інтенсивне будівництво адміністративного, житлово-комунального секторів. Введення каналізаційного колектора дало змогу зводити багатоповерхові будинки. У 1980-1990-х роках селище повністю газифіковане.
Жителі Ставища пишаються своїми односельцями: це Максим Антонович Славінський – політичний діяч, вчений історик, юрист, літературознавець, публіцист; Тадей Розеславович Рильський – український громадський діяч, батько Максима Рильського; Ольга Семенівна Мариніна (Конотопська) – українська оперна співачка, солістка Київського й інших театрів опери та балету; Анатолій Максимович Зленко – у 1967-1973 рр. обіймав посаду аташе, другий секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР, у 1973-1979 рр. – співробітник секретаріату ЮНЕСКО, екс-міністр закордонних справ України.
На території сучасного Ставищенського району знаходяться гідрологічний заказник місцевого значення "Ціцілія", заповідник місцевого значення урочище "Ревиха", Ставищенський парк садово-паркового мистецтва обласного значення, Стрижавський ботанічний заказник, гідрологічний заказник "Витоки Гнилого Тікича". Серед корисних копалин – торф, будівельні матеріали, рябі глини.
Пріоритетна галузь народного господарства – сільське господарство.
Пам'ятки архітектури: будівлі Центру дитячої творчості та Районного краєзнавчого музею (перша половина XIX ст. ), Ставищенської районної лікарні (колишній палац графа Браницького, 1911 р.).
14 жовтня 2009 р. у Ставищі відбулося відкриття пам'ятного знака козацтву ставищенського краю.
Нині у селищі працюють ВАТ "Ставищенський маслозавод", ВАТ "Ставище-продтовари", ВАТ "АТП-13246", ВАТ "Ставищенське РТП", ВАТ "Ставище-Райагрохім", будівельні організації КАСП "Мрія".

О. В. Тертичний

Антонівка – село, центр сільської ради.
Розташоване за 10 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 35 км.
Площа населеного пункту – 285 га.
Населення – 502 особи.
Кількість дворів – 278.
День села – 28 серпня.
Антонівка – старовинне село на лівому березі р. Тікич. Пагорби, на яких воно розташоване, розділені шістьма ярами – від Брилівки до Ставищенських Хуторів. "Від Цхіня до Марціня", – жартували раніше антонівчани. Такі прізвиська мали чоловіки у крайніх хатах з обох боків Антонівки.
Кожен яр має свою назву. Чумний яр названо так тому, що в 1771 р. під час чуми жителі переселяли всіх хворих у цей яр, в якому останнім за певними правилами безпеки давали їсти, а померлих хоронили.
Голубський яр знаходився між Хуторами й Антонівкою.
Яр Крамарка ввійшов у пам'ять мешканців села тим, що в ньому раніше текла річка, а люди, що жили поблизу, займалися гончарством.
Далі – Сектимний яр, Гажів яр, які носять свою назву від прізвищ людей, що їх обжили.
Бульбів яр – від прізвиська Бульба, яке мав, за переказами, недобрий, жорстокий чоловік, що у часи репресій набув собі лиху славу.
У яру Заяча Рудка водилися зайці.
Від Антонівки до Ясенівки тягнеться яр Степ, у ньому (пригадують старожили) до війни ще навіть дрохви водилися.
На правому березі Гнилого Тікича ростуть два антонівських ліси. Ліс Великий, насаджений ще за часів Браницького, раніше служив сховком і пристановищем циганам. Багато тут було землянок, темних криївок. Ліс Малий насадили у 20-х роках минулого століття на місці, де раніше був кар'єр.
Антонівка виникла в другій половині XVII ст., про що свідчать архівні документи.
Село назване на честь Антонія Стефанського. Про це розповідає Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р.: "Антоновка, село на левой стороне р. Гнилой Тикич, в 5-ти верстах от Ставищ и в таком же расстоянии от села Журавлиха. Бывший староста Белоцерковский Мнишек в половине прошлого века разрешил находившемуся у него на службе Антонию Стефанскому осаждать на этом месте людей, приходивших сюда из разных мест на службу или льготу. По имени этого Антония село и получило название. Стефаний владел Антоновкой на правах арендаторного владельца до 1790 г., в коем умер".
У 1777 р. Антонієм Стефанським у селі побудована церква в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці. Ця дерев'яна архітектурна споруда діє і понині. Тричі проводилася її реставрація. Перша – у 1903 р., але після подій 1917 р. вона знову зазнала нищівних руйнацій: повністю зруйновано дзвіницю, скинуто, переплавлено 9 дзвонів, із дерева дзвіниці зробили міст через Тікич. До 50-х років простояла дерев'яна споруда церкви всього лише на трьох великих камінцях, яких не змогли витягнути із фундаменту. Пізніше фундамент знову підмостили, а в 2002 р. за клопотанням місцевих жителів проведена третя реставрація. До 230-річчя храму в 2007 р. поруч з церквою збудовано нову дзвіницю.
У 1905-1907 рр. відбувалися неодноразові заворушення селян Антонівки.
За героїзм, проявлений на фронтах у роки Великої Вітчизняної війни, 81 жителя села відзначено урядовими нагородами.
В Антонівці діють НВО І-II ступенів, Будинок культури, бібліотека, медична амбулаторія.

Р.М. Коваль

Бесідка – село, центр сільської ради.
Розташоване за 12 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 15 км.
Площа населеного пункту – 553,2 га.
Населення – 1215 осіб.
Храмове свято – 21 листопада.
Село Бесідка розташоване на рівнині в лісостеповій смузі, поблизу водороздільного підвищення Гнилого і Гірського Тікичів. Потічки при верхів'ї р. Красотка з'єднуються – і в селі утворюють ставки. Село багате на листяні та фруктові види дерев. На полях вирощують зернові, бобові та технічні культури, картоплю.
За переказами, колись за сучасним селом був ліс, сліди якого залишалися до 1958 р. Біля лісу проходила дорога із Білої Церкви на Умань. У сиву давнину там стояв козацький курінь, в якому козаки проводили бесіди. В бесідах козаки складали плани нападу на поляків і татар. Від цього й пішла назва "Беседовка", або Бесідка.
Ці бесіди проходили дуже давно, ще до Коліївщини. В той час поселення належало до Білоцерківського староства, а потім –- до Красилівського ключа графа Олександра Браницького. Жителів обох статей було 2232 особи: православних – 2217 осіб, католиків – 15 осіб. Поселення було знамените фруктовими садами.
У пам'яті бесідчан збереглися мікротопоніми, що дають можливість зазирнути в минуле.
Огруд – це колишні поля пана Тимофіна. Там знаходився панський маєток і ріс величезний фруктовий сад. Там же росли безліч лікарських трав, малина та ожина понад ровом. У роки громадянської війни маєток було зруйновано. Від садка залишилося декілька стареньких яблунь.
Верхяр (Багва) – дуже давно тут проходила дорога, яку називали Тасьма, нею чумаки їздили в Крим по сіль. Верхяр був найвищим схилом у цій горбистій місцевості.
Сокоринкою бесідчани називають місце біля сільського цвинтаря, де росли два великих столітніх осокори. Біля них була криниця і стояв хрест. У засушливі роки сюди приходили люди просити у Бога дощу. Замість старих дерев, знищених у 1975 р. смерчем, нині посаджено три молодих осокори – трійцю, щоб назва місцевості не зникла.
Перша писемна згадка про село зустрічається в церковній книзі місцевої церкви. Відомо, що в ХVIII ст. у селі вже була дерев'яна церква з такою ж дзвіницею, побудована в ім'я архістратига Михаїла – покровителя міста Києва і всіх тих, хто займається промислами. Невідомо, коли вона була збудована, але старожили розповідають, що в 1923 р. відзначалося 200-річчя з дня її побудови.
Під час Коліївщини у 1768 р. при церкві був священик Ніколай Туганський. Церква мала 36 га землі.
Жителі села брали участь у повстанні, яке ввійшло в історію як Коліївщина.
У XIX ст. Бесідку було розташовано на поміщицькій економії пана Тимофіна, який мав 600 га землі. Селяни мали по півдесятини землі, заможні селяни – до 10 десятин. Жителі села займалися землеробством.
У 1900 р. у селі почала працювати початкова церковнопарафіяльна школа, яка була розташована на місці, де нині знаходиться медпункт.
На той час у селі було 390 дворів, жителів обох статей – 3782 особи, із них чоловіків – 1870 осіб, жінок – 1912 осіб. Землі було 2451 десятина, з якої церква мала 36 десятин, решта належала удільному відомству і віддавалася в оренду селянам. Землеробство проводилося за трипільною системою.
Деякі селяни не мали ні землі, ні худоби, тому вони відправлялися на заробітки в Херсонську, Таврійську, Катеринославську, Ставропольську, Бессарабську губернії.
Коли розпочалася Перша світова війна, чоловіки пішли воювати. Податки збільшувалися, а неспроможні їх сплатити селяни часто нападали на пана Тимофіна. Той змушений був викликати з Таращі військо для втихомирення бунтівників. Про перемогу Жовтневої революції жителі Бесідки дізналися з листів, присланих із фронту.
У 1928 р. в селі створено сільську раду. Організаторами були Тимофан Панасович Осадчий, Іван Юхимович Надобенко. їх підтримували Артем Коваль, Артем Клименко, Григор Олійник, Карпо Чуприна та інші.
Коли в селі з'явилися німці, проти них повстало все село. Створено було партизанський рух. З партизанів відомі імена Степана Совича, Карпа Осадчого, Вакума Осадчого. Після перемоги вони допомагали зміцнювати радянську владу на селі.
У 1921 р. утворено комнезами, членами якого були Карпо Демидович Чуприна, Артем Клименко, Артем Коваль, Григор Олійник, Михайло Осадчий, Максим Морозенко, Софія Довгошия, Катерина Позирайло, Тетяна Степовенко.
У 1922 р. в Бесідці створена комсомольська організація. Першими комсомольцями були Василь Махаринський, Олександр Корх, Прохір Коваль, Галина Гарнага. Вони брали участь у розкуркулюванні, організовували навчання неписьменних, залучали молодь на курси трактористів. Допомогу комсомольцям надавали уповноважений зі Ставищ Віктор Трохимович Тищенко та голова сільської ради Іван Охимович Надобенко.
Колективізація проходила з умовах боротьби із заможними селянами, які організовували напади на комсомольців та активістів.
У 1928 р. 30 дворів об'єдналися в артіль "Нове життя". В 1929 р. на території села виникли колгоспи "Зірка", "Перше травня", "7 з'їзд".
У 1931 р. колективізація була завершена, а в селі створено 5 колгоспів.
За архівними даними, у часи Голодомору 1932-1933 рр. померло від голоду 3500 жителів Бесідки, відомі прізвища лише 190 осіб. У селі встановлено пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 рр.
У 1933 р. була запачаткована семирічна школа. Додаткове приміщення для школи було на місці сучасної колгоспної комори.
У цей час почався стрімкий зріст механізації всіх робіт у колгоспі, що сприяло підвищенню продуктивності праці, зниженню собівартості сільськогосподарської продукції. Життя людей стало набагато кращим.
У роки Великої Вітчизняної війни 400 жителів села воювали на фронтах, з них за бойові заслуги нагороджено 70 осіб.
Бесідка була в окупації з 20 липня 1941 р. по липень 1943 р.
Після визволення села в ньому розташовувалися штаб та командний пункт 6-ї танкової армії. У приміщенні сільської церкви знаходився лазарет для поранених. Померлих від ран ховали одразу біля церковних воріт.

На початку 50-х років церкву було зруйновано. Але залишився надмогильний пам'ятник на могилі священика, зроблений з граніту у вигляді дерева як символу родинного життя.
Після війни село почало відроджуватися. З'явилася перша бібліотека. Засновником її була сільська рада, що виділила мізерні на той час кошти для закупівлі книг. Першим бібліотекарем стала Явдокія Мельник.
У 1954 р. колгосп "Нове життя" перейменовано в колгосп ім. Фрунзе. Головою господарства обрано Івана Сергійовича Корнієнка – фронтовика, нагородженого орденами Червоної Зірки, Бойового Червоного прапора, медаллю "За відвагу" та ін. У роки свого керування колгоспом Іван Сергійович організував у селі будівництво дамб, щоб створити ставки для розведення риби, відвів ціле поле під баштан для вирощування кавунів.
З 1956 р. Бесідківська школа отримала статус середньої. У 1959 р. збудовано нове приміщення школи.
10 грудня 1958 р. обидва колгоспи об'єдналися в один – ім. Фрунзе. Головою став Петро Терентійович Сапсай.
У тому ж році у новозбудований Будинок культури була переміщена бібліотека. Книжковий фонд на той час становив близько 100 книг. Бібліотекарем була Ніна Кирилівна Коломієць. У 1965 р. бібліотеку з книжковим фондом 1500 книг прийняла Зінаїда Микитівна Даценко. Нині книжковий фонд бібліотеки становить 12 325 примірників.
У 1974 р. було об'єднано колгосп с. Розумниця та с. Бесідка в один – ім. Леніна. У цей період приріст валового виробництва хліба зріс на 18 %, валового виробництва молока – на 43 %. Широкого розмаху набули механізація та автоматизація виробництва тваринництва. Сума капіталовкладень досягла 4 млн 373 тис. карбованців.
У селі побудовано клуб, магазини, лазні, житлові будинки, спортивний комплекс. Прокладено дороги з твердим покриттям.
Широко було розгорнуто індивідуальне житлове будівництво, в селі з'явилися газові установки, легкові автомобілі та мотоцикли. Піднявся культурний рівень життя селян.
У 1976 р. в селі побудовано двоповерхову школу на 560 місць. Школа почала навчання за кабінетною системою. Спочатку вона опалювалася від центральної котельні, а в 1996 р. до неї проведено газ.
У 1986 р. жителі Бесідки брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС: це Сергій Миколайович Коваль, Микола Володимирович Коломієць, Василь Іванович Скиба, Василь Іванович Драч, Микола Васильович Надобенко, Віктор Васильович Плахотнюк, Григорій Миколайович Чуприна, Микола Федорович Музиченко, Микола Йосипович Морозенко, Анатолій Микитович Мартинюк, Олександр Володимирович Коношенко, Віктор Степанович Король, Петро Степанович Шпак, Олександр Дем'янович Кандур, Віктор Степанович Кандур.
У 2000 р. школа отримала статус НВО.
У Бесідці народилися люди, які прославляють рідне село і за його межами, серед них – Петро Володимирович Родіонов, український радянський фармаколог, заслужений діяч науки УРСР (1962 р.); Іван Іванович Ляшко, математик, заслужений діяч науки України.
Тут проживають 8 чоловіків, що воювали в Афганістані: Валентин Анатолійович Скиба, Володимир Петрович Слушний, Анатолій Павлович Мерзлий, Ігор Володимирович Новосельський, Валерій Миколайович Морозенко, Сергій Миколайович Коваль, Василь Васильович Совенко, Віталій Володимирович Олійник.
У селі 21 багатодітна сім'я.
Нині головою сільської ради працює Василь Васильович Мусієнко (з 1998 р.).
На території села в особистих підсобних господарствах громадян нараховується 315 га землі, 428 голів великої рогатої худоби, 638 голів свиней, 25 голів кіз, 70 голів коней, легкових автомобілів – 106, мотоциклів – 123, вантажних автомобілів – 11, тракторів – 14.
У Бесідці діють ЗОШ I-III ступенів, Будинок культури, бібліотека, медична амбулаторія; працюють швейна фабрика "Альтанка", офіс ТО В "Інтерагросервіс", кооператив СОК "Лідер", 3 магазини.

В. В. Мусієнко

Брилівка – село, центр сільської ради.
Розташоване за 12 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Рокитне, за 70 км.
Площа населеного пункту – 395,8 га.
Населення – 736 осіб.
Кількість дворів – 319.
День села – 9 жовтня.
Згадки про село у народі збереглися ще з часів Золотої Орди. Тоді й постав на високих лівих пагорбах Тікича один із оборонних князівських форпостів. Сліди старовинного городища – залишки печер на лівому березі Тікича – збереглися донині. В тих печерах поселенці ховалися від набігів ворога, що спустошував полянські села.
В історичних документах село спочатку зустрічається під назвою Брилівка, а пізніше – Буркатівка, оскільки власником села став шляхтич Буркат. Коли в 1793 р. Правобережна Україна ввійшла до складу Росії і Буркат із сім'єю виїхав у Польщу, село знову стало Брилівкою.
Вважається, що назва села пов'язана з давнім ремеслом, яким займалися жителі. Із соломи вони плели великі і малі коші для зберігання всякого збіжжя, зерна, борошна. Але на всю округу славились умінням плести брилі – літній головний чоловічий убір.
Історики припускають, що на межі XVI-VII ст. у Брилівці було збудовано чи відбудовано замок. За описом Л. Похилевича: "При селе есть древнее замковище на правой стороне Гнилого Тикича, при впадании в оный ручья Красиловки. Замок был обведен в полукруг до реки валами, еще и доселе заметными, и палисадом. По преданию, его устроил в XVII в. казацкий старшина Боняк, имевший особую примету на щеке – мышь (родимое пятно) и шесть пальцев на правой руке. Не могши себя защитить от неприятеля, он сам сжег этот замок".
У ті часи на території села були озеро Попружне, яке нині перетворилось у заливний луг, та ліс на лівому пагорбі. Є запаси торфу, глини, піску.
Деякі вулиці села мають свою історію. Вулиця Минівка названа за ім'ям шанованого колись у селі чоловіка Мини Марущака, що прожив на білому світі 103 роки і залишив про себе світлу пам'ять як працелюбна та порядна людина.
Вулиця Петрівська, одна з головних вулиць села, утворилася в 1926 р. Тоді багатодітним сім'ям наділяли колишню панську землю під забудову. Нову вулицю назвали на честь всеукраїнського старости Г.І. Петровського.
На брилівському полі, де колись був Попів хутір, є Попова криниця. Вода в ній цілюща – крижана, чиста-чиста, мов кришталь, не замерзає навіть у тріскучі морози.
Під час колективізації в колгосп добровільно вступали лише бідні люди. Заможніші ж не хотіли, але їх все одно змушували, забирали худобу. Деякі люди зовсім виїжджали.
Під час Голодомору 1932-1933 рр., з розповіді Ганни Климівни Сокур, у людей відбирали їх урожай. Люди бідували, нічого було їсти, вони пухли, падали з голоду як "мухи". Петро Юхимович Дертун сам звозив мертвих людей у кагати.
Людей, які померли в часи Голодомору 1932-1933 рр., поминають у церкві.
У роки Великої Вітчизняної війни 516 односельчан брали участь у боях проти німецько-фашистських окупантів. З них відзначено урядовими нагородами 118 осіб.
Після визволення села від фашистських окупантів почала активно працювати школа, відкривалися клуби і бібліотеки, село поступово відбудовувалося. Вечорами дівчата й хлопці збиралися в одній із хат на вечорниці.
На той час у Брилівці працював колгосп "Праця Леніна", організований у березні 1930 р. Основною культурою із зернових була озима пшениця, з технічних – цукрові буряки, в тваринництві – м'ясо-молочний напрям.
Велику шефську допомогу надавали київські організації "Київміськбуд" № 1 та завод "Укркабель".
За високі показники в сільськогосподарському виробництві 9 передовиків колгоспу відзначено орденами та медалями. Голова господарства Сергій Маркович Нещенко нагороджений орденом Леніна за одержання високого врожаю озимої пшениці в 1965 р.
На той час у селі побудовано дитячі ясла на 150 місць, медпункт, пологовий будинок, сільську бібліотеку з книжковим фондом 6348 примірників. Працювали поштове відділення, ощадна каса.
На сьогодні в Брилівці діють Брилівське НВО "ЗОШ І-II ступенів – ДНЗ", сільська бібліотека, Будинок культури, медпункт, поштове відділення, 2 магазини. У церкві Івана Богослова проводить службу о. Валерій.
У селі є великий стадіон, де молодь у вихідні грає у футбол, волейбол. Біля ставу є садок площею 10 га.

В. М. Чкана

Василиха – село, центр сільської ради. Розташоване за 20 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 30 км.
Площа населеного пункту – 242 га. Населення - 562 особи. Кількість дворів – 290. Дата заснування села невідома. З часу заснування воно свою назву не змінювало.
За однією з легенд, назву селу дало подружжя Василь і Василина. Жили вони на слободі. По смерті чоловіка повз садибу Василини місцеві жителі та мешканці сусідніх сіл ходили на ярмарок у с. Янишівка (нині с. Іванівка). А перед тим вирішували, кудою саме йти. І більшість сходилася на тому, що кращого і коротшого шляху, як повз садибу Василини, немає.
Інша версія, менш поширена, говорить про те, що дружину Василя люди між собою прозвали Василиха як похідне від імені чоловіка. Назва прижилася, з часом змінився наголос, і стало село називатися Василиха.
Місцеві жителі знаходили на території села цікаві предмети: кам'яний молот, старовинні монети, кам'яні ядра, роги оленя, польські печатки з міді, ручні жорна, кресала, останки зброї і боєприпасів громадянської, Великої Вітчизняної воєн та інше. Більшість експонатів зберігається в районному краєзнавчому музеї.
У 1958 р. в піщаному кар'єрі тракторист викопав глиняного глечика зі старовинними монетами, стародавніми цінностями. Частина скарбу зберігається в краєзнавчому музеї м. Біла Церква.
На сільських полях знаходяться 5 курганів- могил, 4 з яких розорюються.
З переказів відомо, що на перехресті доріг сіл Василиха – Багатирка і Володарка – Кривець стояла корчма. Шлях на Володарку, далі на Сквиру – Житомир називали Караванським шляхом. За легендами, ним із Криму чумаки возили сіль і зупинялися в корчмі поїсти і відпочити. На місці корчми і до сьогодні знаходять стародавні монети.
По шляху на Володарку є Царева могила-пагорб (курган). Збереглася легенда про неї. В сиву давнину шляхом їхав цар зі свитою. Відпочивши, на кургані закопали Євангеліє, срібну чашу, культові предмети.
На території села є 6 ставів: Німецький, Бродовий, Громадський, Чабанський, Загородній, Безодній.
Став, який робили громадою, а тому в ньому дозволяли селянам ловити рибу, мочити коноплі, прати білизну, купатися, називається Громадський. Бродовий став був панським. Мали на нього право тільки пан та його рідня. А за городами був Загородній став. На Німецькому ставу свого часу жив німець, який його загатив і збудував водяний млин. Безоднею нарекли старожили місце, де в давнину було болото, трясовина, а на горбочку прорвалося джерело. Люди боялися, що воно затопить село, а тому взяли та й загатили його. На тому місці залишився рости очерет, а ще невідомо, хто й коли там викопав криницю.
Перша писемна згадка про Василиху подана в книзі Л. Похилевича "Сказання о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р.: "В 1741 г. в приходе Торчицкой церкви числилось 70 дворов в Торчице, 10 – в с. Василиха и 6 – в Скибинцах на Таргане. Село Василиха в 5 верстах от с. Торчицы при ручье, впадающем в р. Торчица. Жителей обоего пола 734, земли 1717 десятин.
В прошлом веке село принадлежало к именням князей Вишнивецких. В начале текущего века – к вотчинам Войцеха Валевского, дочь коего Жозефина замужем за Иваном Гижицким получила в приданое Василиху и Сухой Яр (латинского исповедания). Живет с мужем в местечке Молочках Житомирского уезда, где имеет 1200 ревизионных душ мужского пола, а также в Винницком уезде более 600 ревизионных душ.
Сын Казимир родился в 1840 г.
Церковь во имя Архидиакона Стефана деревянная, 7-го класса. Земли имеет 56 десятин. Построена в 1749 г. по разрешению, данному из Радомышлянской Кансистории".
Село в далекому минулому було одним з невеликих населених пунктів. Історик В.С. Літевський у журналі "По суше и по морю", виданому в друкарні В. Шварца, вказує: "Василиха (владельческая). Основание села относится к периоду 1786 г. К тому времени здесь было 14 дымарей".
До 1917 р. частина земель належала поміщиці Олександрі Шашкевич, які вона здавала в оренду Степану Краснопольському, частину – церкві, а також селянам. У селі діяла православна церква, працювали школа грамоти, вітряк, водяний млин, дві кузні.
Від господарів, які мали ці землі, пішли назви: Савчукове поле, Попове поле, Лейбова гора, Бойкові гори. Панська земля була обкопана глибоким ровом. Нині це місце називається Степом.
За два роки до Першої світової війни місцеві чоловіки спалили панські господарські будівлі й ферми. Через ці події дехто із селян емігрував за кордон до США.
Під час революційних подій та громадянської війни багато жителів Василихи були червоними партизанами, брали активну участь у бойових діях проти німців і різних воєнізованих угруповань.
У грудні 1917 р. були створені невеликі колективи, більшість яких складали одно¬осібники. Після 1918 р. кожна сім'я виживала за рахунок землі та домашнього господарства.
У 1923 р. утворився комсомольський осередок, секретарем обрали Олександра Митрофановича Винарського.
З введенням (1922 р.) НЕПу в селі почали активно розвиватися сільськогосподарське виробництво, комерція, прямий товарооборот.
З Америки Іван Мілінський привіз перший трактор "Фудзон", парову машину. Гнат Шир побудував магазин. У 1924-1929 рр. працювала цегельня (міні-цегельний завод) на лівій стороні Громадського ставу.
Після війни в районі Новоселиці цеглу випалювали в печах рижієвою соломою.
Наприкінці 1920-х років з початком колективізації в селі почали створюватися ТСОЗи, які пізніше називали сільгоспартілями, згодом – колгоспи.
Колгосп у 1929 р. починав утворюватися на обійсті Дениса Івановича Литвинка, пізніше господарство було перенесене на інше місце. Хто не вступав до колгоспу, були розкуркулені та вислані. Частина селян, щоб уникнути репресій, із сім'ями виїжджала із села аж на Далекий Схід, у Владивосток.
У 1929 р. колгосп ім. В.І. Чапаєва очолював Гнат Григорович Кучер.
У 1930-1932 рр. на лугово-пасовищних землях посадили дві ділянки дубового лісу.
У 1932 р. почався голод, від якого померло близько 800 жителів. Встановлено імена 445 осіб. На сільському цвинтарі в пам'ять про жертви Голодомору поставлено два хрести.
У 1935 р. розбили колгоспний сад: яблуні зимових, осінніх і літніх сортів, груш (зимова Мічуріна), два ряди винограду. Сад обсадили білою акацією та черешнями. Закладав сад і чотири десятиліття очолював його Григор Кирилович Ярошенко. В саду ж працювала садо-городня бригада з вирощування овочів.
Крім обробітку землі, в довоєнному колгоспі розводили та доглядали коней, у т.ч. для Червоної армії. Називали їх "фондові".

Перед війною в господарстві були свої буряківниці-п'ятисотенниці. Землі колгоспу оброблялися тракторами МТС та робочою худобою – волами, кіньми. Одні з перших трактористів, які закінчили курси, – Іван Антипович Філончук, Галина Іванівна Філончук, Олександра Іванівна Назарчук.
Першими вчителями до війни були уродженці Василихи Петро Максимович Федорей, Григорій Іванович Назарчук та Пилип Денисович Литвинко.
До 1970 р. дитсадок у селі розташовувався в хаті розкуркуленого селянина Петра Сніцаря; у будинку дяка до 1967 р. розміщувалася контора сільськогосподарської артілі; сільський клуб – у будинку священика, школа – у панському будинку.
На початку війни перед приходом фашистів худобу переганяли за Дніпро.
Василиха була окупована 17 липня 1941 р. Частина людей була вивезена гітлерівцями до Німеччини на каторжні роботи. У селі містилася поліцейська дільниця.
У роки Великої Вітчизняної війни із села мобілізовано 215 чоловіків. 101 односельчанин загинув смертю хоробрих. Про бойові шляхи та мужність ветеранів Василихи свідчать ордени: Червоної Зірки, Слави II, III ступенів, Великої Вітчизняної війни; медалі "За отвагу", "За боевые заслуги", "За воинскую доблесть", "За оборону Києва", "За оборону Москви", "За оборону Сталінграда", "За визволення Варшави", "За визволення Белграда", "За взяття Будапешта", "За взяття Кенігсберга", "За взяття Берліна", "За визволення Праги", "За перемогу над Японією".
На честь воїнів-земляків встановлено два пам'ятники: на сільському цвинтарі (1965 р.) і в центрі села (1985 р.) – та пам'ятник на могилі лейтенанта І.В. Наумова (після війни).
На 65-річчя Перемоги в селі проживали три ветерани Великої Вітчизняної війни.
Після звільнення села в січні 1944 р. почала працювати семирічна школа, відновлюватися сільськогосподарська артіль ім. Шевченка.
Косили хліб косами або ж жали серпами. Обмолочені снопи розвозили по хатах. По закінченні збирального сезону молотили молотаркою, яку приводив у дію трактор. Зерно звозили на тік, віяли вручну віялками і відправляли підводами в заготзерно у м. Жашків.
У перші повоєнні роки облік роботи проводився на трудодні, за їх кількість і нараховувалася оплата грішми та натурою (пшеницею, житом, кукурудзою, просом).
У колгоспі вирощували горох. З рижію та соняшнику в сільській олійні "били" олію, зерно на борошно грубого помолу мололи в сільському млині на березі Громадського ставка.
У повоєнні роки на полях працювали в основному на оранці трактори марок НАТІ, ХТЗ, С-80, Універсал.
У 1956 р. в селі з'явилася радіопровідна мережа. У 1957-1959 рр. завершено електрифікацію, проведено телефон у колгоспі, сільській раді; у 1988 р. завершено повну телефонізацію, встановлено АТС на 50 номерів.
Перший телевізор у селі з'явився у старому клубі в 1959 р.
У 1950-х роках колгосп ім. Шевченка (голова Іван Васильович Мейта) почав активно розвивати сільськогосподарське виробництво. Буряки та інші просапні культури в колгоспі обробляли в основному сапами вручну. Буряки збирали вручну, пізніше з'явилися автомашини.
Активно розвивалося тваринництво: велика рогата худоба, свині, коні, вівці, кури, качки, ставкове рибництво, бджільництво.
У 1950-х роках колгоспники були активними учасниками ВДНГ: возили коней, свиней, рибу, мед, фрукти, овочі.
Тоді ж у сільгоспартілі з'явилися і перші вантажівки полуторки, ЗІС-5, Студебекер. Після 1955 р. автопарк колгоспу збільшився.
У роки колективного господарства село розвивалося, зміцнювалися матеріальна база і соціально-культурна сфера. У 1956 р. побудовано ФАП, в якому працювали Ганна Аврамівна Мейта, Ніна Андріївна Томашук, Зоя Григорівна Кулик (Бойко); у 1959 р. – сільську лазню; у 1964 р. – центральну шосейну дорогу з твердим покриттям (1,3 км), перші сотні метрів водогону селом.
У 1965 р. споруджено пам'ятник воїнам на сільському цвинтарі. У 1966 р. звели будинок у садку, з яблук виготовляли яблучне вино, зберігали в підвалі. У 1967 р. спорудили приміщення ремонтної майстерні тракторної бригади; у 1966-1967 рр. – сучасний новий сільський Будинок культури з великою котельнею; у 1970 р. – нове приміщення дитсадка, розбито сільський парк; у 1975 р. – побудовано новий магазин.
Колгосп забезпечував дитсадок і школу продуктами харчування, утримував соціальну сферу, навчав кадри різним професіям та забезпечував роботою жителів села.
У березні 1975 р. у зв'язку з укрупненням колгосп ім. Шевченка став відділком колгоспу "Росія" с. Гостра Могила. З об'єднанням колгоспів перестали розвиватися і матеріальна база сільгоспвиробництва, і село.
У 1983 р. розвалено недіючу, але збережену православну дерев'яну церкву із дзвіницею 1749 р. побудови. У 1984 р. на місці православного храму споруджено пам'ятник полеглим у роки Великої Вітчизняної війни воїнам-односельчанам (відкрито 9 травня 1985 р.). У 1986-1987 рр. для переселенців із 30-кілометрової зони відчуження в селі побудовано 60 садиб, лазню, магазин, дві свердловини з водонапірними башнями, водогони, асфальтно-бетонні дороги, вулиці.
5 грудня 1987 р. господарство від'єдналося від колгоспу "Росія" й утворився відокремлений колгосп ім. Т.Г. Шевченка. У господарстві по 1991 р. успішно вели господарську діяльність підрозділи:
– у рослинництві: тракторна бригада (40 одиниць тракторів, самохідних машин), рільнича бригада, овочева бригада;
– у тваринництві: молочно-товарна ферма, свиноферма, вівцеферма (3500 голів), конеферма (більше 100 голів);
– у бджільництві – 245 бджолосімей;
– у рибництві – 22 га водного дзеркала.
У 1992 р. відкрито православний храм в пристосованому приміщенні старого магазину.
У 1992-1994 рр. в колгоспі побудовано автогараж, металевий ангар, приміщення зернотоку, адмінбудинок; господарство проклало селом 6 км асфальтних доріг.
У 1992 р. розпочато будівництво нової школи на 242 учні (з 1996 р. це об'єкт незавершеного будівництва).
У період 1994-2002 рр. проведено газифікацію Василихи.
З початком ринкових відносин село почало занепадати.
1 березня 2000 р. розпочалося реформування колгоспного виробництва. Землі розпаювали, майно використовували нові господарі без оплати. Почався занепад села. За 10 років знищено тваринництво, ліквідували пасіку. У селі масове безробіття, безгрошів'я, демографічна криза.
Село пишається своїми видатними земляками, серед них:
Михайло Арсенович Томашук – у Велику Вітчизняну війну літав у складі 108-го авіаційного полку. Талановитий керівник, працював на багатьох керівних посадах, зокрема директором Озірянського цукрокомбінату, першим секретарем Білоцерківського РК КПУ, завідувачем відділу екології і охорони природи Київського обкому КПУ. Нагороджений багатьма державними нагородами: Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці, орденом Леніна та іншими бойовими і трудовими відзнаками;
Станіслав Никифорович Кулик – генерал-майор, пішов у відставку заступником командира ПКО Москви. Нагороджений орденами Червоної Зірки, "За воєнні заслуги", медалями, лауреатськими знаками, дипломами;
Олексій Іванович Мирончук та Любов Наумівна Пустовіт мають по два ордени Слави II-III ступенів.
Найдовше колгосп очолював П.Х. Гордзей, а сільську раду – П.Д. Нестерук – 19 років.
У першій половині XX ст. у Василисі проживали багатодітні родини Мілінських, Ширів, Сніцарів, Назарчуків, Пустовітів, Матвієнків, Ярошенків, Філончуків, Бруньків, Оберемчуків та ін.
Нині у селі діють Василиське НВО І-II ступенів, ДНЗ "Барвінок", Будинок культури, бібліотека, крайовий музей, ФАП, працюють магазин, відділення поштового зв'язку та відділення Ощадбанку.

М.І. Мирончук, В. І. Назарчук, В.П. Нестерук

Винарівка – село, центр сільської ради.
Розташоване за 8 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 18 км. За 0,5 км – автомагістраль Київ – Одеса.
Площа населеного пункту – 280,6 га.
Населення – 750 осіб.
Кількість дворів – 288.
За 0,5 км від села виявлено сліди давнього поселення кремінного періоду – палеоліту, що відноситься до 5-4 тис. до нашої ери. Про це свідчать знайдені знаряддя праці тієї доби: крем'яний серп, відшліфовані кам'яні сокири, рубило, молот та зернотерка.
Під час спорудження ставу в 1937 р. виявлено грубо оброблений посуд з ромбоподібними монетами. Знайдено давнє поховання в домовині з випаленої глини. Це свідчить про те, що в давнину тут існувало поселення, яке, можливо, зруйнували монголо-татари в ХIII-ХІV ст.
Вперше в історичних документах про село згадується в 1864 р. – у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" Л. Похилевича.
Спочатку це був хутір Виноварка в лісі біля річки, яка вже висохла. Засновником його був Паланський, який тут мав виноградник і виготовляв виноградне вино. Можливо, назва села походить від слів "вино" і "варити".
Про походження топоніма Винарівка від слова "вино" свідчить і назва балки на околиці села Виногрудка, в якій жив чоловік на прізвище Грудко, що також займався виробництвом вина. Від злиття слів "вино" і "Грудко" і походить назва Виногрудка.
У 1768 р. жителі села брали участь у повстанні Коліївщина.
За часів панування графів Браницьких на місці сучасного села був ліс. Першими засновниками Винарівки стали вихідці з х. Гута, що лежав тоді між с. Сніжки та виселком Парнею (нині Прогарі). Назва Гута походить від склозаводу, який там був. Браницький перегнав деяких непокірних селян з Гути у ліс, через що вони одержали прізвище
Перегон. Сьогодні з таким прізвищем у селі мешкає багато людей.
У травні 1905 р. у Винарівці відбувся страйк селян, які працювали в поміщицькому маєтку.
У 1918 р. поблизу села точилися жорстокі бої проти німецьких окупантів. У квітні цього ж року жителі Винарівки та сусідніх сіл утворили бойовий загін, який брав активну участь у боротьбі проти завойовників.
У 1920 р. у Винарівці встановлено радянську владу і створено сільську раду. На початку 1920-х років утворено комнезам, який розділив землі поміщиків між селянами.
У 1929 р. на території села організовано колгосп. Колективізація проходила разом з розкуркулюванням. Дехто із жителів Винарівки був репресований.
17 липня 1941 р. Винарівку зайняли німецько-фашистські війська. Поблизу села діяв партизанський загін під командуванням Івана Дементійовича Карташова, в якому були і жителі села.
У боях за визволення Батьківщини від окупантів загинули 115 осіб з Винарівки. За мужність та героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, 93 особи нагороджені орденами і медалями.
Після війни селяни відновлювали зруйноване господарство. У радянські часи на території Винарівки містилася центральна садиба колгоспу "Прапор комунізму". Виробничий напрям господарства – вирощування зернових культур і м'ясо-молочне тваринництво. Розвинуті птахівництво, садівництво, городництво.
За високі виробничі показники 32 передовики виробництва нагороджені орденами та медалями.
У 1980-х роках село розбудовувалося. На той час у Винарівці діяли восьмирічна школа, Будинок культури, бібліотека, ФАП, магазини.
Після аграрної реформи 1990-х років землі колгоспу розпайовані між працівниками та віддані в оренду. Дехто із селян обробляв свої земельні паї одноосібно.
Нині землі у Винарівці орендує СВК "Світанок". Виробничий напрям господарства – вирощування зернових і технічних культур та м'ясо-молочне тваринництво. Жителі села займаються птахівництвом, садівництвом, городництвом.
Видатними земляками Винарівки є письменник Микола Опанасович Міщенко, поет Василь Якимович Пономаренко, льотчик Валентин Вікторович Кулаківський.
За сумлінну працю у господарстві в різні роки нагороджені: доярки Анастасія Омелянівна Гриценко (ордени Леніна, "Знак пошани", Трудового Червоного прапора), Марія Кирилівна Ткаченко (ордени "Знак пошани". Трудового Червоного прапора); механізатори Олексій Кирилович Плясецький (ордени "Знак пошани", Трудового Червоного прапора), Віктор Юзефович Березовський (ордени Трудового Червоного прапора. Трудової Слави III ступеня, медаль "За трудову відзнаку").
У селі проживають славні родини Кулаківських, Ткаченків, Гриценків.
Нині у Винарівці діють Будинок культури, медпункт, бібліотека, пошта, магазин, НВО I-ІІ ступенів, ДНЗ "Колосок".
На території села багато ставів, де водиться риба. Селом протікає р. Тарганка – притока р. Тарган. Річка бере свій початок у місцині, яку люди називають Топилом. Колись тут у яру били джерела, а неподалік була левада, засаджена фруктовими деревами, яку назвали Матвієвою. Багато тут є копанок із прохолодною джерельною водою.
Біля села росте ліс, який називають Копійчаків хутірець. У свій час тут був прекрасний сад, проте в часи колективізації його вирубали і засадили місцину грабами.
Вишківське – село, входить до складу Винарівської сільської ради.
Розташоване за 5 км від с. Винарівка.
Площа населеного пункту – 68 га.
Населення – 64 особи.
Кількість дворів – 47.

М.Г. Бовдурацький

Гейсиха – село, центр сільської ради.
Розташоване за 10 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 40 км.
Площа населеного пункту – 340 га.
Населення – 1040 осіб.
Кількість дворів – 487.
День села – 8 листопада.
Геральдика с. Гейсиха затверджена рішенням 10-ї сесії Гейсиської ради від 27 квітня 2007 р.
Гейсиху засновано на межі ХVII-ХVIII ст. На південний захід від лісу тече р. Руда, а на схід у бік Гейсихи знаходиться болотиста долина Руда, в якій тече р. Мала Гейсишка. Вчені-краєзнавці кажуть, що під цією долиною є підземне озеро, з якого й точиться вода. Вода між купинами застоюється, іржавіє, тому в давнину люди й назвали цю місцевість Рудою.
Колись уздовж русла Гейсишки було 14 ставків, нині їх залишилося шість: Більшовик, Левада, Каштани, Курятник, Середній, Третій. У полях неподалік села не так давно ще стояли чималі озера з холодною прозорою водою: з півдня – Свистаневе, а з південного сходу – Попове.
Через село здавна лежав Чумацький шлях від Ставища до Богуслава. Пролягав він через заболочені спуски і підйоми, круті яри, зокрема Ковалиху та Голубиний яр. Тож чумаки, везучи з Криму сіль, часто погейкували на волів: "Гей, сиві! Гей, на сухе!", – тобто: "Швидше, скоро сухо". Щоб вибратися з болотистих баюр, доводилося в один віз впрягати кілька пар волів. Отак і виникла від слів "гей" та "суха" назва Гейсиха.
Про походження села існує ще один переказ, також пов'язаний із чумаками. В ньому йдеться про те, що в центрі села здавна і аж до 1960-х років була криниця, з якої витягали воду сохою (журавлем). Чумаки, підходячи до села, примовляли волам: "Гей, соха!". Це означало, що скоро соха (криниця) і воли нап'ються води. Про це записав і Л. Похилевич у "Сказаннях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р.
Вважається, що першими поселенцями в цих краях були втікачі від польських панів. їх приваблювали чудова низинна місцевість, багаті та родючі чорноземи.
Як і в кожному селі, у Гейсисі є сучасні назви вулиць, але люди частіше використовують у розмовах неофіційні назви кутків, що походять з давнини: Устимівський, Кушнірівський, Воронівка, Косарівщина, Поліщуківка, Дігтярівка, Крикунівка, Хмілівщина, Пасєківка, Мундірівка, Гулівка.
У добу Хмельниччини поблизу Гейсихи був великий дубовий ліс, в якому під час Коліївщини повстанці часто зупинялися і в примітних місцях, "на ярах", закопували в землю здобуті у панів та євреїв скарби. А зваблива чутка спонукала нащадків у XIX та XX ст. ті скарби шукати.
До Жовтневої революції село належало поміщику Герашіневському. В 1905 р. у селі відбувалися заворушення селян у поміщицьких маєтках.
великими збитками пройшли перші десятиріччя XX ст. Життя багатьох селян забрали Перша світова та громадянська війни, у 1930-х роках – Голодомор та репресії. Загальна кількість померлих від Голодомору 1932-1933 рр. – приблизно 500 осіб, встановлено прізвища лише 70. У Гейсихі встановлено пам'ятний хрест померлим від голоду.
18 липня 1941 р. село було окуповане фашистськими військами. Гітлерівці вивезли із села до 45 тис. т хліба і багато худоби, зруйнували колгоспні будівлі, відправили на примусові роботи до Німеччини 240 юнаків та дівчат.
4 січня 1944 р. село було звільнене від фашистської окупації, почалася розбудова села.
Не повернулися з фронту 125 односельців. За бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 96 осіб удостоєні орденів та медалей.
Після війни у Гейсисі працював колгосп "Авангард", в якому вирощувалися зернові культури і цукрові буряки, розвивалося м'ясо-молочне тваринництво. За успіхи в розвитку колгоспного виробництва у 1960-ті роки були нагороджені орденами та медалями 11 передовиків, у т.ч. П.Г. Боковенко – орденом Леніна. Загалом за період 1945-2010 рр. 45 мешканців Гейсихи отримали високі нагороди.
Видатні земляки Гейсихи: Микола Миколайович Віденко – поет, перекладач, лауреат Літературної премії імені Василя Симоненка; Ганна Іванівна Пастушенко – поетеса, за фахом – вчитель української мови та літератури; В'ячеслав Філімонович Білецький – заслужений працівник сільського господарства України; Сергій Карпович Грищук – заслужений працівник культури України; Дмитро Архипович Чмирук – заслужений тренер України; Микола Михайлович Розуменко – заслужений тренер України; Григорій Боковенко – працював в Чернигівському, Харьківському, Вінницькому театрах, пізніше – головним адміністратором і провідним актором УМДТ в м. Київ.
Нині у селі діють ЗОШ I-III ступенів, ДНЗ, Будинок культури, бібліотека, магазини, адмінбудинок – офіс сільськогосподарської фірми "Гейсиське", амбулаторія сімейної медицини.
При в'їзді в Гейсиху стоїть на пагорбі столітній вітряк, відреставрований руками сільських умільців, поруч – обеліск воїну-афганцю В. Федоренку.
У селі є найстаріша криниця, обкладена каменем-бутом, яку називають Бенедевою. Зробив її більше ста років тому на вигоні зайшлий солдат, а матеріалом не поскупився заможний гейсищанин Бенедь. Вітряк і криниця – символи хліба й води, символи невмирущості роду.

В. І. Костенко

Гостра Могила – село, центр сільської ради.
Розташоване за 18 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Біла Церква, за 40 км. За 0,5 км від села – автомагістраль Київ – Одеса.
Площа населеного пункту – 388 га.
Населення – 806 осіб.
Кількість дворів – 505.
...........По автостраді з Києва на південь
...........Ставище є, Гостра Могила є ...
..................................Платон Воронько
Село Гостра Могила було засноване в 1532 р.
Через село протікає р. Тарган, яка впадає в р. Рось.
Гостра Могила – дуже давня назва. Перша писемна згадка про село датується кінцем XVI ст. На полях, де сьогодні розташоване село, часто відбувалися великі битви українських військ із загарбниками: татаро-турецькими та польськими військами. Після битв тіла загиблих воїнів хоронили в братських могилах, над якими козаки-побратими шапками насипали великі горби – кургани. Пізніше навколо них утворилося велике кладовище.
Найвищий насип-курган служив орієнтиром для чумаків, які їздили в далеку дорогу – в Крим по сіль. Вони прямували на "гостру могилу", яку було видно здалека. Звідси й пішла назва села – Гостра Могила. А сам курган, хоча й понижчав, але й досі стоїть у селі поблизу дороги, нагадуючи людям про минуле.
Першими поселенцями тут були корчмарі, які на перехресті шляхів, що вели в Крим, заснували корчму – тимчасове пристановище для чумаків. Старожили ще пам'ятають ту корчму, а назва дороги "перехресна" збереглася донині.
У 1648 р. жителі села брали участь у визвольній війні українського народу проти польських завойовників.
Київський краєзнавець Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. пише: "От села Любчи ручьем Тарганом отделяется деревня, называемая Острой Могилой, получившая это название от формы высокой могилы, с незапамятных времен обращенной под сельское приходское кладбище. Предание говорит, что в окрестностях Любчи, изобилующих роскошными пастбищами, были прежде выпасываемы казацкие лошади и что могила насыпана для наблюдения за ними; но это не вероятно. На землях сел Любчи и Острой Могилы, после битв на полях Белоцерковских в 1651 г., стояли обозом войска польские и малоросские под предводительством Хмельницкого; множеством насыпей и могил обозначаются эти места. На правой стороне Таргана, или в Острой Могиле, жителей обоего пола числится 782, причисляемых к Ставищскому ключу графов Браницких. Ручьем Тарганом отделяется Белоцерковщина от частных владений".
Не пройшли осторонь Гострої Могили події початку XX ст. Перша світова й громадянська війни, колективізація, яка призвела до Голодомору і репресій, забрали життя багатьох жителів сіл Гостромогильської сільської ради.
Два роки село знаходилося під окупацією німецько-фашистського війська. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах війни, 139 жителів села нагороджені орденами та медалями.
У повоєнні часи селяни піднімали господарство, відбудовували село.
До 1 липня 1952 р. працівники районної контори зв'язку завершили телефонізацію сіл Гостра Могила і Любча.
У 1960-ті роки в Гострій Могилі містилася центральна садиба колгоспу "Росія". Вирощували переважно зернові культури й цукрові буряки. Розвинуто було м'ясо-молочне тваринництво, садівництво, городництво.
За сумлінну працю 7 передовиків колгоспного виробництва нагороджені орденами та медалями.
У період 1960-1970-х років село розбудовувалося. У господарстві побудовано нові ферми, великий тракторний стан. У селі з'явилися нові будинки, у 1961 р. зведено Будинок культури, в 1968-1969 рр. побудовано нову школу.
Наприкінці 1980-х років розпочалася газифікація села.
У 1990-х роках колгосп "Росія" реорганізовано в КСП "Росія". У 2001 р. пройшла реорганізація КСП у ТОВ "Гостромогильне", землі й майно господарства розпайовані між працівниками і пенсіонерами. Розвиток села призупинився.
Видатні земляки: Леонід Мусійович Черкаський – заслужений діяч культури України; Алла Федорівна Чечельницька – заслужений працівник освіти України.
Любча – село, входить до складу Гостромогильської сільської ради.
Розташоване за 1 км від с. Гостра Могила.
Площа населеного пункту – 247 га.
Населення – 333 особи.
Кількість дворів – 303.
Село Любча розташоване на лівому березі р. Тарган.
Історик Л. Похилевич у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" за 1864 р. вказує: "Любча, село при р. Таргане, между Ставищами и Езерной, в 12-ти верстах от каждого из зтих мест. Жителей обоего пола 850, из коих 15 латинствующих. По преданию, лет за 300 на этом месте, еще тогда лесистом, поселился человек по имени Любчик, прибывший издалека и устроивший в высокой могиле для себя избу и занимавшийся грабительством".
Згодом поблизу нього стали поселятися інші жителі. У середині XIX ст. в Любчі вже мешкали 80 осіб.
Перший поміщик, про якого залишились у жителів згадки, був Собачкевич, попередник поміщика Піонтковського, що збудував церкву в 1752 р. Останній продав Любчу Дембовському, а цей через кілька років – Войнаровському, по смерті якого маєток перейшов до його доньки, по чоловіку Монтрезорової. Оскільки її чоловік Ксаверій брав участь у польській революції 1833 р., маєток мав великі борги.
З того ж джерела Л. Похилевича дізнаємося: "Церковь в Любче во имя Иоанна Богослова, деревянная, 4-го класса; построена 1752 г. До построения этой церкви еще при помещике Собачкевиче была построена священником Василием Похилевичем каплица, в которой совершал Богослужение и был первым священником села Любчи зять его Иоанн Дашкевич. До того же времени Любча с Острой Могилой причислялись к Богатырской церкви. В 1796 г. при священнике Филиппе Дашкевиче построена нынешняя колокольня. В церкви, ныне уже очень обветшавшей, среди алтаря погребены рядом строитель ее – помещик Пионтковский и первый священник – Иоанн Дашкевич".
На сьогодні на території Гостромогильської сільської ради діють 2 Будинки культури, 2 бібліотеки, 2 ФАПи, аптека, відділення зв'язку, 5 магазинів.
Землі орендують ТОВ "Інтерагроінвест", ТОВ "Гарант". Близько 60 селян обробляють свої паї самостійно.
Нині в селах майже всі дороги заасфальтовані та мають тверде покриття; на 95 % проведено газифікацію.

О.О. Шандрук

Журавлиха – село, центр сільської ради.
Розташоване за 12 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція за 60 км.
Площа населеного пункту – 493,3 га.
Населення – 1106 осіб.
Кількість дворів – 704.
День села – 21 вересня.
Журавлиха належить до категорії сіл, розташованих на берегах р. Ціцілія, яка впадає в р. Гнилий Тікич.
Місцевість, де розкинулася Журавлиха, була заселена здавна. Про це свідчить знайдене на території села скіфське поховання, в якому виявили останки чоловіка, жінки та дитини. Археологи стверджують, що вік поховання – 5 тисяч років.
Про давню заселеність місцевості свідчать і могили, яких, за описами, було 12. Нині їх розорали, чітко видно тільки дві.
За давніми переказами, село Журавлиха виникло в XV ст. на правому березі болотистої р. Ціцілія, яка мала багато заплав і трясовин, де водилося багато журавлів. Звідси й назва населеного пункту.
Під Ясенівкою і Плоським та на прилеглих журавлиських полях у заплаві р. Ціцілія до 1905 р. був великий став. Тут руками жителів села була насипана гребля і побудований водяний млин, який обслуговував мешканців навколишніх сіл. Під час подій 1905 р. млин було спалено, залишилися лише дубові палі та земляний насип. До Великої Вітчизняної війни через став важко було перейти: він заріс осокою та чагарниками, повсюдно виступала іржава вода. Двічі тут проводилася меліорація. Вода стікла в канали, а на місці ставу залишилися луки та купини з осоки. Зникли водоплавні та болотяні птахи.
Озеро – таку назву має невелика долина, розташована в центрі села. Ця природна водойма була тут ще не так давно. Тепер все висохло. В озері під майже триметровим шаром мулу в колишніх заплавах під час фашистської окупації та в 50-ті роки добували торф.
На схід від села були Попів хутір і Попів дубовий ліс. Свого часу дерева тут повирізали, а землю використовували для вирощування городини. На західній околиці також був ліс. Нині залишилася лише назва Лісок.
Після того, як не стало водяного млина на ставу, журавляни взялися за будівництво вітряків, яких було 13. На околиці села залишився лише один – з поламаними крилами.
У книзі Л. Похилевича "Список населенных местностей Киевской губернии" за 1864 р. є такі дані про село: "Село Журавлиха (удільне). В ньому 533 двори, жителів обох статей – 1946. Головне заняття – хліборобство. Віддаль від повітового міста Тараща до села – 20 верст, від найближчих: залізничної станції – 38 верст, пароплавної – 65 верст, поштово-телеграфної і поштової (земської) – 12 верст. Село належало Удільному відомству. Господарством у маєтку завідував орендатор Йосип Іванович Шидловський. У селі були православна церква, школа грамоти, 7 вітряків, 2 кузні та 1 трактор".
Активну роботу в селі проводила церква. Вона була збудована ротмістром польських військ Свстафієм Словінським у 1763 р. Проте в 1962 р. церква згоріла.
Весною 1905 р. повсталі селяни спалили поміщицьку економію. Активними учасниками цих подій були Дем'ян Січкар, Онисько Шинкаренко, Антип Яценко, Остап Ломака, Тихін Загоруйко. Для втихомирення повстанців з міста Тараща прибув взвод кавалерії.
У 1918-1920 рр. на Журавлиху неодноразово здійснювалися напади петлюрівців, гетьманців та білополяків.
У 1929 р. створено перший колгосп "Червона зірка".
У роки Голодомору 1932-1933 рр. померло близько 800 осіб. У селі зведено хрест жертвам Голодомору.
У серпні 1941 р. Журавлиха була окупована німецько-фашистськими військами. Поблизу села в лісах діяли партизанські загони, які відіграли важливу роль у визволенні села від загарбників.
7 січня 1944 р. Журавлиха була звільнена від нападників. За період окупації багато селян примусово вивезено на роботи до Німеччини. Частина їх в Журавлиху не повернулася, загинула в неволі.
У боротьбі проти фашистської навали брали участь у лавах Червоної армії 424 жителі села, 170 з них загинули. В центрі села збудовано пам'ятник загиблим солдатам.
У повоєнні роки жінки, люди похилого віку, інваліди відбудовували зруйноване господарство. З часом у селі збудовано нову школу, дитячий садок, амбулаторію. Будинок культури, адмінбудівлю, магазин, тваринницькі приміщення.
У радянські часи на території Журавлихи працював колгосп "Праця Леніна", пізніше перейменований у "Червона зірка". У 2000-х роках колгосп реорганізовано у ТОВ "Журавлівське", яке діє і сьогодні.
Видатні земляки:
Василь Мусійович Іщук – з відзнакою закінчив Військово-повітряну академію ім. Ю.О. Гагаріна в Москві, підполковник, працював викладачем Калінінградського військового училища. Він є автором 16 наукових праць, 14 раціоналізаторських пропозицій;
Антон Антонович Москалюк – закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, факультет географії, працював старшим редактором видавництва "Радянська школа";
Сергій Маркович Нещенко – заслужений працівник сільського господарства України;
Григорій Силович Корнієнко – поет, журналіст;
Віктор Петрович Холодівський – заслуже¬ний працівник сільського господарства України.
Серед славних родин – подружжя Івана Микитовича та Ганни Корніївни Москалюків, яке виростило восьмеро дітей. Ганна Корніївна нагороджена двома медалями Материнства й двома медалями Материнської слави II та III ступенів.
Нині у селі діють амбулаторія загальної практики сімейної медицини, ЗОШ I-III ступенів, дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, працюють магазини.
На території Журавлихи знаходиться ТОВ "Журавлиське" (керівник Віктор Петрович Холодівський). Виробничий напрям товариства – зерновий, молочне тваринництво. ПП "Мрія" займається виробництвом цегли. Підтримують економіку села ТОВ "Вікслава", СФГ "Земля-сад", СТ "Журавка".
При в'їзді в село стоїть сучасний символічний знак – жінка тримає в руках журавля, що зривається в політ. Він – як невмируща згадка про минувшину і поклик до висоти у думках та ділах.

О.М. Михальченко