Після закінчення війни в Станіславчику почали відбудовуватися колгоспи, хоча було дуже важко: в селі залишилися жінки, літні люди та інваліди війни. У 1947 р. почалося відродження села. У 1951 р. відбулося укрупнення колгоспів, на їх базі створено колгосп ім. Калініна. За цей період господарство досягло високих економічних показників, розвивалася соціальна сфера села, проводилося будівництво школи, магазину, Будинку культури, адмін-будинку. Керівництво дбало про виробництво, отримання високих врожаїв зернових культур та цукрових буряків, застосовуючи інтенсивні науково обґрунтовані технології. Отримавши високі врожаї, одержували прибутки. Велика увага приділялася, насамперед, розвитку тваринництва та вирощуванню свиней великої білої породи англійського походження. Разом набувало розвитку птахівництво (вирощування курей несучок та качок). Завдяки утриманню тваринництва господарство забезпечувало поля органічними добривами, що сприяло високим врожаям сільськогосподарських культур. З 1974 р. по 1986 р. колгосп ім. Калініна був об'єднаний із колгоспом "Авангард" (сусіднє село Гейсиха) та став називатися "Авангард". Головами господарства у різні роки були Ілля Маркович Віденко, Анатолій Іванович Німчук та Петро Якович Клименко. У 1994 р. колгосп ім. Калініна реорганізовано в КСП ім. Калініна. Головою обрано Сергія Івановича Бурлаку. У 2000 р. КСП ім. Калініна реорганізовано в ТОВ "Злагода", керівник – Василь Федорович Гуртовенко. Багато жителів села нагороджені трудовими урядовими нагородами, серед них: знатна доярка Текля Юхимівна Гуртовенко – орденом Леніна; комбайнер Іван Васильович Грузінський – орденами Жовтневої революції та Леніна; головний агроном Василь Іванович Погорілий – орденом Трудового Червоного прапора; ланкова Галина Олексіївна Гуртовенко, комбайнер Іван Фокович Бурлака, завідувач МТФ Степан Антонович Шестопал, доярка Ніла Андріївна Кедис – орденом "Знак пошани". Удостоєні ордена Трудової Слави III ступеня Василь Антонович Гулий – водій, Василь Ількович Гуртовенко – бригадир тракторного парку, Катерина Миколаївна Суха – доярка, Василь Романович Кобзар – водій. Медалями "За трудову доблесть" відзначені Володимир Хомович Гейко – комбайнер, Степан Костянтинович Гейко – комбайнер, Степан Якович Гулий – тракторист. Нагороджені медаллю "За трудову відзнаку" Володимир Іванович Гулий – комбайнер, Ніна Онуфріївна Руденко – ланкова, Захар Юхимович Даниленко – начальник ПСО, Іван Костьович Ткачук – водій, Василь Микитович Даниленко – тракторист. Брали активну участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС водії Микола Степанович Гулий, Михайло Іванович Даниленко та Іван Іванович Даниленко і тракторист Анатолій Михайлович Мальчик. У Станіславчику проживають воїни-афганці Юрій Іванович Погорілий, Віталій Вікторович Краснов, Ігор Володимирович Заліпський, Анатолій Іванович Савіцький, Сергій Сергійович Діхтяр, Василь Павлович Левченко, Микола Леонідович Война, Василь Васильович Мартич. Проходив строкову службу в Чехословаччині Анатолій Платонович Хміль. Видатні земляки: Юхим Данилович Боголюбов – один з найвидатніших шахістів світу першої половини XX ст.; Марко Степанович Гейко – художник, графік, скульптор, член Національної спілки художників України. Нині в Станіславчику діють ФАП, відділення поштового зв'язку, відділення Ощадбанку, сільська бібліотека, Станіславчицьке НВО "ЗОШ I-III ступенів – ДНЗ", Будинок культури, Станіславчицька сільська рада, 4 магазини, 3 фермерських господарства, відділення ТОВ "Інтерагроінвест", працює млин. За кошти господарства, держави та жителів Станіславчика проведено газифікацію села, прокладено асфальтні дороги. Для селян створено регулярний автобусний зв'язок. Місцеві керівники приділяють сьогодні велику увагу охороні природи. У Станіславчику протікає невеличка р. Красючка завглибшки 1 м, завширшки 1,5 м; є один заглиблений ставок площею водного дзеркала 31,65 га. Посеред села закладено парк для відпочинку селян площею 5,2 га.
Стрижавка – село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 35 км. Площа населеного пункту – 402 га. Населення – 560 осіб. Кількість дворів – 270. Село розташоване на лівому березі невеликої р. Торч – притоки р. Рось. Свідченням існування стоянки первісних людей, яка знаходилася на полі, що межує з х. Молочний П'ятигірської сільської ради Тетіївського району, є виорані кам'яні сокири. За характером обробки каменю, просвердленим кісткою отвором для держаків на ретельно відшліфованій поверхні можна з певністю говорити, що це була стоянка часів неоліту або нового кам'яного віку. За археологічною хронологією, це 40-30 тис. років до н.е. Стрижавка вперше згадується в історичній літературі в XIII ст. Під час монголо-татарських набігів село було зруйноване, але з часом відродилося. За переказами, назва села походить від прізвища двох братів Стрижаків. Але більш правдивою здається версія, за якою нібито сюди на початку XVII ст. приїхав козак на ім'я Стриж та оселився на південній околиці села в балці, порослій лісками. У ті часи густий ліс був хорошим місцем для проживання, приховуючи житло від "людоловів", які шукали біглих селян. Жителі Стрижавки брали участь у Національно-визвольній війні 1648-1654 рр. та Коліївщині, про яке є писемне підтвердження. Нині місцеві мешканці під час обробітку присадибних ділянок знаходять козацькі люльки та інші речі тих далеких часів. У селі Чумаковий став – Чумаками називали в селі одну сім'ю, що проживала на березі ставка. У результаті столипінської реформи біля села утворилося кілька хуторів: Шевченківський, Веселий Хутір, Слухайщина. До Жовтневої революції Стрижавка була центром волості Таращанського повіту. У виписці зі списку населених пунктів Київської губернії за 1900 р., виданої за розпорядженням Київського губернатора, дається характеристика села: кількість дворів – 348, жителів – 2034 особи, чоловіків – 1004 особи, жінок – 1030 осіб, всього землі – 1058 десятин, поміщицької – 15 десятин. До Стрижавської волості входили 5 сіл: Плютинці, Торчиця, Сухий Яр, Тихий Хутір, Ясенівка. До Жовтневої революції 1917 р. Стрижавка була спадковим володінням панів Ліпковських. Після жовтневих подій Ліпковські втекли до Польщі, передбачливо закопавши коштовності, які не можна було вивезти. Через деякий час пан повернувся, попросив в одного селянина заступ, відкопав схованку, щедро розрахувався із селянином за послугу. Панський маєток було розібрано місцевими жителями. І донині старі груші та горіхи ростуть у центрі села і плодоносять. У маєтку пана стояв паровий млин, який служив місцевим жителям до 1950-х років. Ще один водяний млин, збудований Ліпковськими, стояв на греблі Вовчого ставка і працював у роки радянської влади. У селі Стрижавка був невеличкий цегельний завод. Випалювання цегли проводилося соломою, але якість продукції була високою. На кожній цеглині стояло клеймо "ВЛ" – Владислав Ліпковський. І сьогодні в селі є два будинки, збудовані з цієї цегли. На полі, на південь від села, стояла панська економія. На південь від села є невеликий ліс, який називається Арсенівщина – від прізвища Арсенюк. З цим лісом пов'язані події 1918 р., які розгорнулися в селі. 15-17 лютого 1918 р. німецькі війська окупували Таращанський повіт. Почалися екзекуції, реквізиції селянського майна, худоби, особливо у Стрижавці, Янишівці (нині Іванівка). Один із каральних загонів, штаб якого знаходився на території кінного заводу графа Браницького в Янишівці, вчинив розправу в селі за те, що був вбитий німецький солдат. Карателі забрали прямо з панської економії, де в цей час працювали люди, 17 жителів села і розстріляли їх у лісі. їхня братська могила знаходиться на сільському кладовищі. Учні школи свято бережуть пам'ять про безневинно полеглих жителів села, постійно доглядають за їх могилою, вшановують пам'ять хвилиною мовчання. У відповідь на цю розправу в селі на початку червня 1918 р. розпочалося повстання, яке було підтримано жителями П'ятигір, Ставища. Командував партизанським загоном житель села Сенифін Горобець. У цей час розпочалося повстання і в Таращі, штурмом була взята міська в'язниця і розгромлений майже весь загін німців, який був у місті. Звістка про це прийшла до Стрижавки, і загін пішов на з'єднання з таращанцями. В лісах під Таращею розрізнені загони об'єдналися в полк, який дістав назву Таращанський. Старожили пам'ятають окремі прізвища односельчан, які воювали в Таращанському полку. Серед них кавалерист Василь Семенович Фещенко. Згадкою про ті часи є знайдений у селі школярами в одному з напівзавалених льохів кулемет "Гочкіс". Сьогодні він займає своє місце в експозиції районного краєзнавчого музею. У 1929 р. в Стрижавці утворено колгосп. Під час колективізації розкуркулено 5 сімей. За підрахунками, які були проведені жителями Стрижавки старшого віку, за період Голодомору 1932-1933 рр. у селі померла 581 особа. Жертви Голодомору поховані на місцевому кладовищі у братській могилі, де встановлено дерев'яний хрест, обгороджено. За свідченнями жительки Стрижавки Любові Григорівни Файденко, 1928 р.н., "по селу ходили активісти Павло Борщевський, Ганна Стрільчук, представник з району Чихній. Вони шукали по хатах зерно, інші продукти. Людей вивозили на північ сім'ями. Деякі сім'ї виживали за рахунок старших дітей. Ті ходили працювати у сусіднє село Одайполе, де був створений радгосп. Там працівникам видавали макуху з рижію, по 250 г борошна, трохи цукру. Виживали люди, які тримали невелике господарство, а особливо корову, а також які працювали на колгоспній фермі. На провесні їли рослинну їжу, бруньки липи, стебла очерету. Хто лишився живий з дітей, ходили в ясла, школу. Там трохи варили макуху і так годували дітей". Володимир Никифорович Кащук, 1927 р.н., згадує: "На той період головою сільської ради був Ніколаєнко, головою колгоспу – Корх. Пам'ятаю активістів, які забирали продукти в людей: це Ганна Платонівна Стрільчук, Павло Кіндратович Борщевський. Люди виїжджали на заробітки: Марина і Антося з Одайполя поїхали в Грозний на заробітки, привезли продукти – то вижила вся сім'я. Сім'я Тодося Потаповича Федуна (його мати, дружина, восьмеро дітей) вижили всі, бо мали в господарстві корову. Де нині розташований склад з міндобривом, там росла картопля. То ми весною 1933 р. ходили збирали гнилу картоплю, і мати з крохмалю та середини стебел соняшника пекла оладки. А як розпустилися бруньки липи, підсушували і розтирали, пекли млинці. Люди помирали, хоронили їх у братських могилах на кладовищі без трун. Марійки "індички" сестру вивезли живу на кладовище, побачили, що ворушиться, – забрали назад, але однак через декілька днів вона померла. В Ілька Арламовича були дитячі ясла. Там варили макуху для людей". Під час Великої Вітчизняної війни на око¬лицях села діяв партизанський загін під ко-мандуванням Барашкова. На захист Батьківщини пішли 179 жителів села, загинуло 86 односельців. Урядовими нагородами відзначено 99 осіб. В пам'ять про загиблих у центрі села стоїть пам'ятник матері (дружині, вдові), чиї сини і чоловіки не повернулися з фронтів. Після війни у Стрижавці містився колгосп "Шлях до комунізму". Напрям господарства – зерново-тваринницький, розвинуті городництво та баштанництво. У 1960-ті роки голову колгоспу О.Є. Горобця нагороджено орденом Жовтневої революції. У 1980-1991 рр. у місцевому колгоспі "Україна" було 34 трактори різних марок і потужностей, 8 зернозбиральних, 3 бурякових комбайни, автопарк складався з 28 різних автомашин. На фермі утримувалося 3,5 тис. голів великої рогатої худоби (молодняк, нетелі та корови). Село пишається своїм односельцем Сергієм Івановичем Здіоруком – завідувачем відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень, заслуженим діячем науки і техніки України. Недалеко від дороги, що веде на Тетіїв, у невеликій улоговині б'є джерело, яке досі називають Зубковою криницею. За переказами, тут одноосібно жив дід Зубок, який і викопав цю криницю. У ній кришталево чиста вода. У 1982 р. цю криницю було відремонтовано, почищено. І понині джерельною водою користуються люди. У селах, як у ті далекі часи, так і сьогодні, є люди, які копають криниці, серед них – відомий Кузьма Зубарчук. На прохання громади за селом біля дороги П'ятигори він викопав криницю, біля якої було поставлено кам'яний хрест, у селі його називали "Фігура". Нині немає вже тієї криниці, "Фігури". У районі подібний хрест зберігся лише в с. Красилівка. Нині у Стрижавці діють дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, ЗОШ I-ІII ступенів, медпункт, поштове відділення, відділення Ощадбанку, млин, два магазини.
Веселе – село, входить до складу Стрижавської сільської ради. Розташоване за 2 км від с. Стрижавка. Площа населеного пункту – 28,5 га. Населення – 0 осіб. Кількість дворів – 0
Село Сухий Яр до складу Сухоярівської сільської ради входять села Григорівська Слобода, Червоне
Сухий Яр – село, центр сільської ради. Розташоване за 20 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Тетіїв, за 30 км. Площа населеного пункту – 197,1 га. Населення – 481 особа. Кількість дворів – 206. День села – 14 жовтня. Село Сухий Яр розташоване на гористій місцевості, в ярах практично відсутні джерела. За переказами, ще на початку XX ст. тут текли маленькі річки, але з часом вони замулились і зникли. Точна дата виникнення села невідома. Народні перекази стверджують, що воно з'явилось у середині XVII ст. На території та навколо села є багато місць із назвами, які дають певне уявлення про село в ті далекі часи. Місцевість на південний схід від села – це глибокі яри, які використовуються як пасовище. За переказами, в глибоку давнину тут був дикий ліс, в якому люди ховалися від небезпеки. За селом стояла вежа, на ній по черзі вартували жителі. У разі появи татарських чи інших завойовників звучав рожок – жителі кидали всю роботу і ховалися у лісі. Є багато переказів про часи Коліївщини. Найцікавішими залишилися спогади про появу в селі прізвища Гонта. Як їхати зі Ставища на Стрижавку через місток у Сухий Яр, то шосе під прямим кутом повертає праворуч, до криниці. Переказують, що Іван Гонта зі своїми козаками, йдучи на Умань, саме біля цієї криниці зробив привал. Козаки гострили шаблі, напували коней, готували їжу. У той час у сім'ї селянина, що жив на горбі в убогій хатині, народився хлопчик. Його батьки вирішили покликати на хрестини самого Івана Гонту і просити його стати хрещеним батьком. Гонта не відмовився від запрошення і, ставши хрещеним батьком хлопчику, за свої кошти справив хрестини. Обдарував селянина подарунком незвичайним – звелів місцевому священику записати до церковної книги новонародженій дитині прізвище Гонта. Здавна стояла в селі Покровська церква. Це був дерев'яний трикупольний храм. Переказують, що саме уманський сотник Іван Гонта, перебуваючи під час Коліївщини в Сухому Яру, був автором ідеї про спорудження тієї церкви як символу християнської віри на противагу католицизму, що його насаджувала польська шляхта. Церква, освячена в день Покрови Пресвятої Богородиці, яку дуже шанували козаки, вважаючи своєю заступницею, засвідчує про її козацьке походження. Покровська церква простояла 210 років. Декілька десятків років вона була порожньою, пізніше використовувалась як сховище для мінеральних добрив, а в 1983 р. була розібрана й перевезена до Переяслав-Хмельницького історико-краєзнавчого музею, де реставрована. Нині там знаходиться музей. А в 1997 р. у Сухому Яру на тому самому місці зведено нову церкву, яка зберігає архітектурний стиль старої. На південній околиці села є дві улоговини – Велика і Мала Бондарщини. За переказами, колись на гребені між ними стояв "майонток" польського пана Бондаревського – звідси й пішла назва. У роки Великої Вітчизняної війни дорога до Сухого Яру йшла попід лісом. Там партизани зробили засідку і вбили німця. Німецьке командування зібрало людей і наказало вирубати ліс на сто метрів від дороги, тому ліс носить назву Зрубаний.
Григорівська Слобода – село, входить до складу Сухоярівської сільської ради. Розташоване за 4 км від с. Сухий Яр. Площа населеного пункту – 34,7 га. Населення – 7 осіб. Кількість дворів – 12. День села – 14 жовтня. Хутір засновано в 1928 р. на схилі поля, що опускалося до великого берега, посередині якого біг струмок. За переказами, навкруги по полях, балках жили одноосібники, хазяйнували, обробляли землю. Сім'ї були великі, мали по 5-7 дітей. Сини виростали, одружувалися, ставали самостійними хазяїнами. Але землі було обмаль, особливо для молодших синів. У деяких родинах на цьому грунті виникали суперечки, що переростали в конфлікти. У 1928 р. до Київського обласного суду було подано колективну заяву від синів на своїх батьків. Рішенням суду було відведено 40 га землі під забудову і створення нового села. Щоб знову не виникало суперечок, земельні ділянки відводилися за результатами жеребкування. Село було вирішено назвати Григорівською Слободою, за іменем найстаршого жителя Грицюка Григорія. У 1960-х роках Григорівська Слобода потрапила в розряд "неперспективних". Люди перестали будуватися, молодь виїжджала з хутора. На початку 1970-х років у зв'язку з будівництвом водосховища береги поблизу Григорівки заросли очеретом, верболозом, з'явилася водоплавна птиця, зокрема лебеді. Утворилася чудова зона відпочинку. Деякі спорожнілі хати викуплені дачниками.
Червоне – село, входить до складу Сухоярівської сільської ради. Розташоване за 3 км від с. Сухий Яр. Площа населеного пункту – 55,6 га. Населення – 98 осіб. Кількість дворів – 85. День села – на свято Трійці. Своєрідну історію виникнення села Червоне розповіли старожили. Жнива 1939 р. Співають перші півні, сповіщаючи втомленим від попереднього трудового дня господарям про те, що наступає новий день – час збиратися в поле. Одноосібни¬ки з сім'ями, які жили попід лісом, вирушають на жнива. День важкої напруженої праці. Вечір. Повернення додому. Свідомість відмовляється вірити побаченому – хат немає. На їх місці – купи глини, старі солом'яні сніпки, під деревами складено хатнє начиння. Це був результат роботи бригад будівельників, звезених з усього району, згідно з розпорядженням райвиконкому. А зовсім недалеко, за півтора кілометра на полі, майстри забивали кілочки, позначаючи місця майбутніх хат, вулиць. Інші робітники відразу ж закопували причілкові стовпи, закладали наміт, викидали наверх балки і крокви. Зиму 1939-1940 рр., досить холодну, новосели зустрічали в напівзбудованих хатах. Планування села було здійснено чітко вираженими прямокутними кварталами. Так виникло село, яке отримало назву Червоне за традицією радянських часів. Поступово будувалися нові хати. Переселялися люди з Торчиці та Григорівки. У центрі села розбито сад, який плодоносить і сьогодні.
Торчиця – село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 35 км. За 8 км від села – автомагістраль Київ – Одеса. Площа населеного пункту – 384 га. Населення – 670 осіб. Кількість дворів – 320. Село Торчиця з усіх боків, за винятком вузького, приблизно трьохсотметрового рівнинного проходу в напрямку Ставищ, оточене глибокими ярами, які колись були порослі лісами. Нині ці ліси зовсім винищені, про них лишилися згадки в назвах ярів – Дубина, Касьянів лісок та інші. Біля села протікає невелика р. Торч, яка впадає в р. Рось. На протилежному березі Торчі лежить невелике с. Плютенці, яке колись було самостійним, а нині об'єднане з Торчицею. Є відомості, за якими можна вважати, що на території села та його околиць знаходилися стоянки первісних людей. Доказом цього є знайдене кам'яне рубило ранньокам'яного періоду та кам'яний молоток новокам'яного періоду. Також на території населеного пункту виорано невеликий горщик зі срібними монетами польської та австрійської чеканки 1662-1670 рр., крім того, дрібні мідні монети невідомого часу. Це говорить про те, що Торчиця не стояла осторонь від жвавих торговельних шляхів у XVII ст. Про давнє історичне минуле поселення є дуже багато легенд і переказів, які значною мірою підтверджуються історичними даними. Як свідчать літописи, на місці, де нині розташована Торчиця, колись було давнє м. Торчеськ – столиця племен торків, які прийшли з Азії. Князь Володимир підкорив кочівників і на прохання цих племен поселив їх на окраїнах Київської Русі. Вони заснували цілий ряд городищ, до яких входив і Торчеськ. Торки допомагали русичам боронити південні кордони Київської держави. Торчеськ згадується письменником С. Скляренком у творі "Володимир" (Київ, 1962 р.). Роман розповідає про події 980-986 рр. У хрестоматійних матеріалах згадується, що в 980 р. місто Торчеськ було частково зруйноване і спустошене половцями. Торчеськ часто згадується в літописах Київської Русі аж до зруйнування його ордами Хана Батия в 1239-1240 рр. Пізніше, за часів литовського панування, знову було заселене і відновлене як Торчеськ місто-фортеця вже польсько-литовське, про це свідчать руїни підземних ходів. Населення Торчиці брало активну участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Про м. Торчеськ говориться і в творах Л. Похилевича, й у відомостях Києво-Печерської лаври за 1864 р. Там зазначається, що церква в Торчиці будувалася в 1728-1741 рр. на місці старовинної польської фортеці. Ці ж джерела вказують, що Торчиця до 1813 р. офіційно називалася містечком. На час проведення реформи 1861 р. населення Торчиці нараховувало 1061 особу обох статей, землі було 2530 десятин. У 1896 р. в селі відкрилася початкова школа з чотирирічним терміном навчанням. Заснована була на кошти земства. З початком Першої світової війни багато селян Торчиці були мобілізовані на фронт. У Лютневу і Жовтневу революції 1917 р. селяни підтримали нову владу. Влітку 1918 р. в селі побували німці, які спалили 11 хат. У 1919 р. в Торчиці якийсь час перебували військові загони Махна і Зеленого. Наприкінці 1928 р. в селі організовано колгосп "Переможець". Першим головою артілі був Матвій Уцеха. До колгоспу вступили 30 селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався гострою боротьбою між селянами та представниками влади. Під час Голодомору 1932-1933 рр. у Торчиці померли від голоду 780 осіб. З перших днів війни усе доросле чоловіче населення села вступило до лав Червоної армії. 18 липня 1941 р. Торчиця потрапила в тимчасову окупацію. Лише половину скота вдалося евакуювати. Загарбники вивозили до Німеччини хліб, худобу, на примусові роботи відправляли молодь села. У районі населеного пункту діяв партизанський загін ім. Чкалова (організатор Карташов). Радисткою була мешканка Торчиці М.І. Груздова (про неї згадується у книзі М. Канюки "Місто гасить вогні", 1986 р.). 157 чоловіків з Торчиці загинули на фронтах війни. О.Г. Фесенко за проявлені мужність і героїзм був відзначений найвищою нагородою – йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У центрі села в 1985 р. встановлено пам'ятник воїнам, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Видатні земляки: Кузьма Давидович Губський – заступник міністра Міністерства зв'язку УРСР; Ганна Олексіївна Цимбал – заслужений працівник сільського господарства України; Валерій Анатолійович Гаєр м заслужений працівник сільського господарства України; Олексій Гордійович Фесенко – Герой Радянського Союзу. Нині в селі діють ЗОШ І-ІІІ ступенів, дитячий садок, амбулаторія сімейної медицини, Будинок культури, бібліотека.
В.М. Сорока
К селу Торчица, Торческ отношения не имеет.
Торческ (городище у с. Шарки Киевской обл.), впервые упомянутый летописью под 1093 г. – центр осевших в Поросье выходцев из тюркских племен, состоявших на службе у киевского князя. Во второй половине XII в. в Торческе основывается княжеский стол, держатели которого назначаются из Киева. В этот период город выступает как административный центр всего Поросья; к концу XII в. торческий князь возглавляет оборону южнорусской границы. Последнее упоминание Торческа относится к 1234 г. Пять моливдовулов были обнаружены при случайных обстоятельствах весной 2002 г. на берегу р. Гороховатки с внешней северной стороны северо-восточного укрепления городища, на участке площадью ок. 100 кв. м. Место находки нового, рассматриваемого здесь экземпляра позволяет определить имя владельца печати. Мстислав Изяславич неоднократно упоминался летописью в контексте событий, связанных прямым или косвенным образом с Торческом как административным центром Поросья. Мстислав получил Торческ от киевского князя Ростислава Мстиславича в 1162 г., будучи в это время волынским князем. При этом из летописного упоминания - «Ростислав възвороти все городы Мьстиславу Торьскыи и Белгород, а за Трьполь да ему Канев» – можно заключить, что Торческ входил в число владений Мстислава Изяславича еще до 1161 г., когда летопись упоминает в Торческе двух сыновей Ростислава Мстиславича: Рюрика и Давида (ПСРЛ 2. Стб. 521, 517, 519). Это первая печать Мстислава Мстиславича, достоверно происходящая с территории Южной Руси. Место обнаружения печати, а также летописные свидетельства позволяют соотносить ее с княжением Мстислава в Галиче (1219-1220,1221-1226), откуда он удаляется на торческий стол, или же с самим Торческом, где в 1228 г. князь скончался.
Источник: Одиннадцатая Всероссийская нумизматическая конференция: Санкт-Петербург, 14-18 апреля 2003 г. Санкт-Петербург
Село Юрківка до складу Юрківської сільської ради входить село Торчицький Степок
Юрківка – село, центр сільської ради. Розташоване за 12 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – Жашків, за 12 км. Площа населеного пункту – 170 га. Населення – 450 осіб. Кількість дворів – 290. День села – 21 листопада. За переказами, село Юрківка було засноване в XVI ст. поселенцем Юрком. Легенда розповідає, що під час одного з турецьких набігів жителі сусіднього села заховалися у церкві. Проте один мудрий чоловік не дозволив своїм синам іти в той сховок. Коли ж турки увірвалися в село, то церкву спалили разом з людьми. Живими залишилися лише три брати – Тишко, Юрко і Сніжко. Пізніше хлопці поселилися на трьох віддалених гор¬бах. Тихін заснував Тихий Хутір, Сніжко – село Сніжки, а Юрко поселився біля джерела, де брала початок річка Торч. Місцевість тут була лісиста, тому люди, які згодом поселилися біля Юркового хутора, розкорчовува¬ли ліс і займалися землеробством. Так з'явилося село, яке на честь його засновника було назване Юрківкою. Топоніміка села пов'язана з його історією. Після жовтневих подій 1917 р. люди самовільно (нахабно) стали забирати в пана землю, особливо цей процес був успішним на одній із вулиць. Ця вулиця дістала назву Нахалівка. Вулиця Новоселиця почала забудовуватися у 50-х роках. Молодіжна – це наймолодша вулиця села, яка забудовувалася наприкінці 70-х – на початку 80-х років для молодих сімей та спеціалістів села. Через трасу Київ – Одеса від села є став Тарбесів. Назва його походить від прізвища селянина, який там колись жив і мав свою землю. Після подій 1917-1918 рр. у Юрківці було створено червону комуну, яка розмістилась у цьому лісі. До початку 60-х років там ще були хати комунарів, пізніше їх порозбирали, а люди переселилися у Юрківку та Торчицький Степок. У 1918 р. жителі села брали участь у партизанському загоні під командуванням Петра Івановича Кравченка. У 1925 р. в Юрківці організовано ТСОЗ, яке об'єднувало 12 дрібних селянських господарств. Головою ТСОЗу був на той час Іван Кирилович Білецький. Товариство існувало до початку суцільної колективізації сільського господарства. У листопаді-грудні 1929 р. в село прибув із Києва робітник заводу, комуніст Моргунов. Разом з головою сільської ради Тодоськом Марковичем Ваценком створив актив для роз'яснювання селянам про переваги колективної праці над індивідуальною. У березні 1930 р. в колгосп вступили 40 селянських сімей. Першим головою господарства був Назар Онисьович Ткаченко. Колгосп мав назву "Дружня праця". Чинився й опір проведенню колективізації. Повна колективізація в селі проведена до 1931 р. У 1932-1933 рр. в Юрківці почався голод. Зі спогадів старожила села Варвари Андріївни Стародуб (1918 р.н.), ветфельдшера: "У нас почали писати у колгоспи, агітувати в 1930-1931 рр. Заяви подавали, хто хотів, писались у колгосп в основному бідні люди. Багаті і середняки не хотіли йти у колгосп. На початку 1932 р. сільські активісти і представники з району та області відібрали в усіх зерно, а в кого була корова, то її не брали. Корова допомогла деяким родинам вижити. Я осталась сиротою в 13 років – мати померла при пологах. Сестра померла в голодовку в 1932 р. Люди помирали, залишалися сільські сироти. Цих сиріт і мене в тому числі оприділили в попову хату. Там раніше були дитячі ясла. Потім ще привезли з Києва дітей: Дмитра Середу, Нівінського, Нелі Кубинську та інших. Кормили нас ячмінним кулішом із отіркою. Супи варили з мерзлої картоплі, лободи, листя з липи, а в липні місяці – з молодого зерна пшениці. Лягали спати – хотіли їсти, і вставали – хотіли їсти. В колгоспі працювали з рання і до пізньої ночі. Це було дуже страшно, як в селі дуже масово помирали люди. Звозили їх два чоловіки кіньми, трун ніколи не робили. Скидали в спільну яму. Зараз на тому місці поставлено пам'ятний знак". У роки Великої Вітчизняної війни багато жителів Юрківки вступили в лави Червоної армії. Під час окупації Юрківки завойовники зруйнували господарство колгоспу, знищили тваринницькі приміщення, всі сільськогосподарські машини та інвентар. Грабували населення, знущалися над жителями села, примушували їх працювати на гітлерівську армію. З Юрківки на примусові роботи до Німеччини було вивезено 82 особи. Жителі села чинили опір гітлерівцям, ховали хліб та інші продукти, ухилялись від роботи, тримали зв'язок з партизанським загоном. За заслуги перед Батьківщиною нагороджено 45 жителів села орденами та 180 – медалями. Видатним земляком Юрківки є Галина Іванівна Джунківська (Маркова) – Герой Радянського Союзу. Народилася у 1922 р. в Юрківці. Навчалася у Московському авіаційному інституті. Добровільно пішла в армію. Брала участь у боях штурманом льотної ескадрильї. Зробила багато бойових вильотів. Збила З ворожих літаки (Описано в книзі "Бойові зірки киян"). Раніше юрківська школа носила її ім'я. Пишаються юрківчани і своїм земляком Володимиром Юхимовичем Андрієнком (1937-2003 рр.) – доктором економічних наук, академіком, професором. Все своє життя Володимир Юхимович присвятив статистиці. На сьогодні сільським головою працює Сергій Пантелеймонович Гневуш, колишній голова колгоспу. Завдяки йому в селах Юрківка та Торчицький Степок проведено газ, телефонізовано Торчицький Степок, в Юрківці відкрито церкву. У селі декілька криниць. Хрестова криниця – святе місце для літніх людей. Часто у спеку, коли довго немає дощу, жінки збираються і йдуть до Хрестової криниці, чистять її, святять і сподіваються на милість Бога. Старою дорогою з Юрківки до Жашкова є ще одна криниця, названа Плетеною. Вона справді була обплетена лозою, щоб не забруднювалася. Раніше тут ріс великий сокір, стояла каплиця, яку не минали люди, йдучи у Жашків на базар. Славилася вона своєю незвичайною красою, багатством вишивки, ікон, але була знесена в 30-х роках XX ст. У 50-х роках у центрі села, де нині приміщення адмінбудинку, громада викопала криницю, яку так і назвали – Громадська. І гора біля криниці теж має однойменну назву.
Торчицький Степок – село, входить до складу Юрківської сільської ради. Розташоване за 1 км від с. Юрківка. Площа населеного пункту – 65 га. Населення – 90 осіб. Кількість дворів – 80. День села – 21 листопада. У кінці XVIII ст. поблизу Юрківки було засноване село Торчицький Степок, яке належить до Юрківської сільської ради. Старожили стверджують, що Торчицький Степок заснував виходець із села Торчиці. Ця місцевість була володінням торчицького поміщика. Він висилав із Торчиці непокірних селян у ліс, на край свого володіння. Тут, на лісовій галявині, де протікала річка Торч, і оселилися перші поселенці Торчицького Степка. Назва пішла від села Торчиця, звідки виселилися селяни, а Степок – від галявини. Нині на території Юрківської сільської ради діють ЗОШ I-ІІ ступенів з газовим опаленням, ФАП, бібліотека, працюють поштове відділення, 2 кафе, магазин. Землі сіл Юрківка та Торчицький Степок орендує Василь Васильович Міщенко. Відбудовується молочно-товарна ферма, впорядкована тракторна бригада, де працюють селяни та наймані працівники. Будується комплекс з переробки м'яса і молока.
Ясенівка – село, центр сільської ради. Розташоване за 12 км від районного центру смт Ставище. Найближча залізнична станція – м. Жашків, за 40 км. Площа населеного пункту – 275 га. Населення – 736 осіб. Кількість дворів – 312. День села – 14 жовтня. Перша писемна згадка про Ясенівку зустрічається у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" Л. Похилевича за 1846 р. Він стверджує, що назву Ясенівка село отримало на початку XVIII ст. Дав її православний християнин Тур з Угорщини, що проїжджав через цю місцевість і був вражений великою кількістю ясенів. Попередня назва села – Шукайвода. Оскільки місцевість була бідна на підземні джерела, то чисту воду і доводилося шукати та насаджувати багато дерев, щоб невичерпними були водні запаси. Звідти і пішла назва. У цій місцевості р. Гнилий Тікич живить р. Ціцілія. Між селами Ясенівка та Полковниче в давнину було озеро. Саме тут у XVI-XVIІ ст. козаки билися з турецько-татарськими завойовниками. Турки зазнали поразки. На місці боїв виросли кургани. З часів козацької доби їх було 33, а місцевість названо Туреччиною. На сьогодні кургани розорані. Лише мікротопонім Туреччина нагадує про історичну битву з турками. У "Списку населених міст Київської губернії" зазначалося, що станом на 1 січня 1900 р. у селі налічувалося 276 дворів, 1810 жителів, з них – 900 чоловіків і 910 жінок. Головним заняттям селян було хліборобство. Селяни, крім праці у своєму селі, ходили на заробітки в Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Бессарабську губернії, Кубанську область. У селі налічувалося 1226 десятин землі, з них належало поміщикам 280 десятин, церкві – 42 десятини, селянам – 844 десятини, чиновникам – 60 десятин. У селі були одна православна церква, одна школа грамоти, шість вітряків, дві крупорушки, одна кузня, один хлібний магазин, один пожежний обоз. До Жовтневої революції Ясенівка належала панові Ровінському. Він сам жив у с. Плоске, а тут мав економію. Мирон Грабов'юк і Панась Стірський були старшими від пана над людьми. У 1907 р. Василем Гордійчуком та Костем Дричаком, які були раніше учасниками російсько-японської війни, у селі організовано виступ селян проти поліцаїв, які заставляли селянство працювати на панів. Поліція жорстоко придушила цей виступ. Під час Лютневої революції 1917 р. селяни Ясенівки вийшли на демонстрацію з червоним прапором. Під час революції пан зник, економію знищили, худобу панську порозбирали люди. Після громадянської війни селяни почали ділити землю. Представник з волості разом із ясенівськими активістами Логвином Касяном, Йосипом Рудим, Остапом Демичом наміряли землю. Самсон Ривкатович Демич організував комуну, перший орав трактором землю. Разом з ним у комуні були Демид Острівський та Тодох Задояний. Потім був організований ТСОЗ, куди здавали коней, корів, землю. А вже в 1929 р. ор-ганізували колгосп. Марко Демич записував усю бідноту. Першим головою колгоспу був Демид Острівський, після нього – Антін Васильович Заболотній. Омелян Шинкарук був першим головою сільради, потім прислали чужих, одного з них, Скрипака із с. Петровське, вбили в Ясенівці бандити. Слід зазначити, що колективізація в Ясенівці проводилася поспішними темпами. Іноді активісти-колективізатори вдавалися до насильницьких методів, забирали до колгоспу дрібну птицю, худобу, залишаючи сім'ю з дітьми без склянки молока. Було й так, що руйнували житло селян-середняків, залишаючи їх сім'ї без даху над головою. Такі дії організаторів колгоспу викливали в селян настороженість до самої суті колективізації. Працюючи на колгоспній ниві, ясенівці віддавали всі сили, аби вчасно виростити і зібрати урожай. План хлібозаготівель у 1932-1933 рр. передбачав вилучення із колгоспів усієї кількості зерна, навіть із насіннєвого фонду. Це призвело до масового голоду. Дуже багато людей вимерло. На сьогодні важко встановити точну кількість людей, які померли від голоду в 1933 р. Адже від керівних органів надходили розпорядження для секретарів сільських рад не вказувати на справжню причину смерті людей, а вигадувати інші (наприклад, через похилий вік чи тяжке захворювання – в разі смерті літніх людей і дітей). Люди, які вижили, ще з більшим завзяттям ставилися до хліборобської праці. Перші борозди колгоспного поля проклали свого часу в 1930-ті роки Кирило Йосипович Андросюк, Василь Антонович Лихітко, Марія Оверківна Бондар, Зінаїла Арсенівна Карпович. Самовіддано трудилися члени буряківничої ланки, яку очолювала Мотрона Лазарівна Андросюк. Вони підтримали почин п'ятисотенниць Марини Гнатенко і Марії Демченко, зобов'язавшись у 1936 р. виростити тисячний урожай цукрових буряків з 1 га. Про трудовий героїзм ясенівських буряківників писала таращанська районна газета, датована 1 травня 1936 р. Про трудову звитягу ясенівців писала і газета "Сільські вісті" за 1 травня 1988 р. З розповіді М.О. Бондар: "У Таращі пошили нам нові туфлі, видали червоні косинки. Першого травня з червоним прапором вийшли ми на вулицю з якоюсь одчайдушною вірою в свої сили. В цей же день, в день свята труда, ми підтримали п'ятисотенниць. То вже мали гарно трудитися! По дворах добрива збирали. Води біля нашого поля не було. То ми копанку самі викопали. Пам'ятаю, землю цілу ніч виносили. Дали нам дві конячки, до сівалки два шланги приєднали, в жолобок рідке добриво наливаємо, а як дощ – сухе між рядки підсипаємо. Два листочки – сапаємо, чотири – прориваємо, і все руками, руками. Пізно буряки копали. Ждали, щоб ваги набиралися. Але трактор не давав мені спокою. Таки добилася свого – пішла в Ставище на курси трактористів. Орала, сіяла буряки, просо, пшеницю. Все робила. І вночі робила. Таке було правило: сядеш на трактор о сьомій вечора, то здаєш машину о сьомій ранку. Гриша Заболотній змінював мене. Ми з ним, як почалась війна, приховали трактора в ярку. Деталі повикручували, змастили їх, закопали. Загинув Гриша на війні. А я в 1943 р., після визволення села, повідкопувала деталі, машину склала, працювала трактористкою. У 1955 р. за високі показники послали мене в Москву на виставку. Два тижні нам Москву показували". Сестра Марії, Фросина Оверківна, теж з ланки п'ятисотенниць, розповідає: "Була в нас ланковою Килина Бойко. Як працювали! Ще тільки небо рожевіє, а ми вже у поле йдемо. Звикли отак – ранесенько, не чекаючи, щоб підвезли. Сапи або граблі, їжу – із собою, в руки", – згадує жінка. У довоєнний період село належало до Таращанського району, а з 1937 р. Ясенівка – у складі Ставищенського району. З початком Великої Вітчизняної війни ясенівчани встали на боротьбу проти фашизму. З місцевого колгоспу "Більшовик" голова господарства П.Д. Соловей привів на станцію Прилуки 250 чоловіків, які були направлені на службу у військові частини. У липні 1941 р. фашисти окупували Ясенівку. Ганна Карпівна Заболотна, яка довгі роки до війни і після була ланковою в Ясенівці, згадує: "17 липня 1941 р. в п'ятницю, точно пам'ятаю, німці зайшли в село. Ховалися всі під піччю. А я вийшла на подвір'я. Не вірю, що це не наші. Мову чужу чую і думаю: узбеки то або естонці, наші... Та ні, не наші... Пішли ми з Явдохою Рудою за травою, а в ярку стогін чуємо. Чоловік лежить. Ми до нього – наш! Вжахнулися – така рана в нього на грудях страшна, розривною кулею вцілило. Принесли його ввечері. Покликали Ганю Мейту, медсестру. Прийшла вона, перев'язала солдата. В нього такі синісині очі. Все води просив. Та вже не допитались ми його, звідки він і як звати. Я одяг його попрала, щоб у чистий його поховати. В гімнастерці знайшла обривки листа і конверта. Розібрала слово "Урал" та ще "пишет вам сын Алеша". Так і не дізналася мати, де сина поховано". Меланка Антонівна Касян розповідає: "Коли почалася війна, німці все в людей позабирали, самі пішли далі, а тут оставили старосту і поліцаїв. Вони заставляли людей ходити на роботу, влаштовували облави, ловили хлопців і дівчат, вивозили в Німеччину. Двох комуністів села Петра Говоруна і Саву Гордійчука в 1943 р. заарештували, вивезли і стратили в Білій Церкві. Разом з ними було ще двадцять три чоловіки і одна дівчина – секретар райкому комсомолу зі Ставищ".
147 жителів Ясенівки загинули в боях з німецько-фашистськими загарбниками. За заслуги у Великій Вітчизняній війні 50 жителів села нагороджені орденами та медалями. 47 ясенівчан перебували на примусових роботах у Німеччині, 4 з них загинули там. Ясенівка була визволена з 3 на 4 січня 1944 р. Взвод Героя Радянського Союзу Якова Виноградова пострілами із гармат примусив невеликі групи німців і поліцаїв утекти із села. Доки чоловіки були ще на фронті, жінки, старі, підлітки взялися за відбудову колгоспу. Все доводилося починати з початку. Важко було, але в людей були воля і бажання. Так, возій снопів Мотря Самсонівна Славінська при нормі 16 кіп щодня перевозила 40 кіп. 1945 рік був щедрий на урожай. А в 1947 р. на Україні знову був голод, який відчули і ясенівчани. Глибоко в пам'яті селян закарбуалися карточки на хліб. 1947 рік запам'ятався ще й масовими репресіями: були репресовані та заслані на примусові роботи на Біломорканал Дем'ян Григорович Говорун, подружжя Ольга і Володимир Базелюки, Марко Мацола. 70-річний І. Багатир так і не повернувся додому. Незважаючи на всі труднощі, колгоспники відбудували зруйноване війною господарство. У 1958 р. колгоспи сіл Ясенівка і Полковниче об'єдналися в укрупнене колективне господарство "Арсенал", яке проіснувало до 1989 р. У 1962 р. колгосп "Арсенал" було занесено на обласну Дошку пошани. Серед колгоспників багато удостоєно державних нагород – орденів та медалей. Господарство займало в районі стабільно стійкі позиції з питань розвитку рільництва, тваринництва, соціальної сфери. За повоєнні роки в селі добудовано школу, побудовано Будинок культури, медпункт, адміністративний будинок колгоспу "Арсенал", торговельний комплекс, квартири для вчи-телів. У господарстві з'явилися нові тваринницькі ферми, приміщення тракторної бригади, свинокомплексу. За допомогою колгоспу здійснювалося житлове будівництво на селі. Головами колгоспу до війни в Ясенівці були Д.М. Овстрійський, П.Д. Соловей, О.М. Шинкарук, Д.М. Неграй; у війну після поранення – В.А. Лихітко, по закінченні війни – Гулий, А.М. Гордійчук, Петруненко, П.Д. Соловей, А.Г. Романченко, О.І. Мазуркевич, М.М. Салата, І.П. Соловей, О.В. Мельник. Головами Ясенівської сільської ради були до війни О.М. Шинкарук, А.М. Гордійчук; після війни – П.Д. Славінський, К.Й. Андросюк, АМ. Гордійчук, І.Т. Говорун, Л.М. Мельник, В.А. Філіпчак, А.Т. Сторожук, Д.Т. Насадюк, Л.Д. Кочин, В.В. Мацола. У 2005 р. у центрі Ясенівки була відкрита нова Святопокровська церква, настоятелем якої є М. Поляков. Значну суму на її будівництво вніс колишній житель села Афанасій Дем'янович Мукомел. У 2010 р. в Ясенівці було закінчено газифікацію села, яку розпочато у 2002 р., прокладена дорога по вул. Молодіжній та частини вулиць Першотравневої і Червоноармійської, відремонтовано Будинок культури. Нині в селі працюють філія ТОВ "Інтерагроінвест Ясенівське", СФГ "Наталія", СФГ "Цецілія", СФГ "Ярна"; діють Будинок культури, бібліотека, ФАП, ЗОШ І-II ступенів, відділення зв'язку, ДНЗ "Ромашка".
Чернівецький обласний музей народної архітектури та побуту розмістив зразок опитувальника, рекомендованого для дослідників історії селищ України. Доки ще живі наші столітні діди і бабусі, давайте запишемо їхні розповіді і про наш край.
Добрый вечер. Возможно у кого есть справочник "Административно-территориальное деление Киевщины 1471-1918 годы". Автор-составитель Н. Н. Коренной; от. ред. С. А. Каменева
В каком уезде и губернии записано село Янишовка (сейчас Ивановка Ставищенский район) Таращанского уезда Киевской губернии с даты его образования до 1800 года. Спасибо. Шакула - (с.Вихолки Чернігівська губ.) Пащенко - (сл.Одринка Харківська губ.) Чайковські - (с.Янишівка Київська губ.)
Таращанский уезд был образован в 1800 году, до этого было Белоцерковское староство. Киевская губерния образована в 1708 году, до этого было Киевское воеводство, начиная с 1471 года.
Лучше книгу искать на языке оригинала. Адміністративно-територіальний поділ Київщини 1471-1918 роки. Довідник. Автор-упорядник М. М. Корінний; від. ред. С. А. Каменева, Біла Церква: Видавець Пшонківський О.В., 2012. – 304 с. http://resource.history.org.ua/cgi-bin....0008861 Санкт-Петербург
Дякую, на жаль там цього довідника немає. Шакула - (с.Вихолки Чернігівська губ.) Пащенко - (сл.Одринка Харківська губ.) Чайковські - (с.Янишівка Київська губ.)
Мне надо узнать территориальную принадлежность. Не могу определиться где мне искать, в каком архиве, фонде своих предков Чайковских, которые проживали в Янишовке. Я видела 1799год и далее. Ранее не знаю где искать. Шакула - (с.Вихолки Чернігівська губ.) Пащенко - (сл.Одринка Харківська губ.) Чайковські - (с.Янишівка Київська губ.)
Может я конечно ошибаюсь, но вот: Чойовські (пол. Czojioski, рос. Чойовскій), 1821 Янишівка Т [П. К.]. Правобережний гербiвник, том 1, Шляхта Василькiвского, Таращанського та Звенигородсского повiтiв П. К. — Передшшобна книжка Ставищенського деканату 1820 - 1826 рр. // Фонди Білоцерківського краєзнавчого музею. - КВ17750/ПД 2614. - Рукопис (польська м.). - 108 с.
Если так, то наверное Центральный государственный исторический архив Украины, г. Киев. Фонд 1043 Звенигородско-Уманский римо-католический деканат, г. Умань Киевского воеводства, с 1796г. Киевской губернии Количество описей 1 Количество дел 95 1782-1909гг.
Последующие годы, Вы наверное там же смотрели? Фонд 1043 Опись 1 Дело 91 Метрические выписи о рождении и вероисповедании прихожан Кошеватского и Ставищского костелов Вайновской и Зарембы. На польском яз. 1831-1856гг. 2 л. Фонд 1043 Опись 1 Дело 95 Метрическая книга Ставищанской римо-католической приходской церкви об умерших. 1881-1909гг. 195 л. Дописано карандашом: уточ. фондирован. Ставищ Таращан. у., а не Уманском.
И по принадлежности Янишовки, Вы можете узнать из Жалованной грамоты гр. Ф. К. Браницкому на Белоцерковское староство. Как Вы можете прочитать в грамоте, Янишовка находится в Белоцерковском старостве Киевского воеводства. Я об этом написал выше. Какая ещё может быть территориальная принадлежность? Санкт-Петербург
Добрый день. Спасибо за расширенный ответ. Мои Чайковские православные, смотрела я их в ЦГИАК Украины, Ф 127, опись 1012 1014,1015,1016 - самый ранний год 1795г. Возможно, конечно, что раньше они были римо-католики. Вот дальше застопорилась.
Додано (01.12.2018, 08:48) --------------------------------------------- Центральный государственный исторический архив Украины, г. Киев. Фонд 1043 Звенигородско-Уманский римо-католический деканат, г. Умань Киевского воеводства, с 1796г. Киевской губернии Количество описей 1 Количество дел 95 1782-1909гг.
Это есть у мормонов, у меня не получается найти.
Додано (01.12.2018, 08:59) --------------------------------------------- Вот еще нашла, ваше сообщение Центральный государственный исторический архив Украины, г. Киев.
Метрические книги деканатов Киевской губернии в фонде 178 Луцко-Житомирская римско-католическая духовная консистория
Таращанский деканат с. Ставище Таращанского повета, костёл Св. Троицы Приход: Янишовка