|
Люди, история, времена
|
|
| Viktor | Дата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна: 
Статус:  | Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Субота, 12.11.2022, 19:03 | Повідомлення # 436 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | 
ПЕТРОВ СЕРГЕЙ ЯКОВЛЕВИЧ (Автобиография)
Родился в 1903 году 22 марта в Ставище, Киевской области. Отец был учителем русского языка, умер от туберкулеза в 1905 году. Мать была домохозяйкой. В 1914 году мы переехали в Варваровку Николаевской области. В семье нас было два брата. Я до 1916 года учился в церковно-приходской школе. С 1916 по 1920 год я был отдан на учение – учеником токаря в Мех.Токарную Мастерскую (Гольштейна), где я и жил. В феврале 1920 года вступил в комсомол и в апреле этого же года уехал добровольно, с группой коммунистов и комсомольцев на польский фронт. В РККА я был с 1920 по 1923 года. В августе 1920 года в 50 кавполку 9 кавдивизии я вступил в партию. Окончил Окр.Совпартшколу в Николаеве в 1924 году. Я работал на советской и партийной работе до 1929 г. В 1929 году был мобилизован и как Двадцатипятитысячник направлен во вновь созданный Зерно Совхоз с. Нечаянное, Николаевской области. В 1931 году я уехал в Ленинград, где работал Зав План. Отд. Рай Треста Общепита. Ленинградским Обкомом ВКП(б) был направлен на особый сбор политсовета при Военно-Политической Академии. Окончив сбор в 1932 году, я был зачислен в кадры РККА, где работал политработником до 1938 года. В 1938 г. был оклеветан врагами народа, меня арестовали и исключили из партии. Был под следствием 2 с лишним года, дело было прекращено и меня освободили. Прибыв в конце 1940 года в Николаев, я работал плановиком Коммун Сан Треста до 1941 года, вместе с частью коллектива к/треста я эвакуировался. В 1941 году ушел на фронт, до 1946 года был в 1-м артдивизионе, 852 артполка, 276 «Темрюкской» стрелковой дивизии. Сперва был командиром взвода, там же был принят в партию, как отличившийся в боях с 3-х месячным стажем и с августа 1943 года я был в этом же артдивизионе парторгом дивизиона. После окончания войны был назначен заместителем командира артдивизиона.. С этой должности я и демобилизовался, прибыв в г. Иркутск, где моя семья жила после эвакуации. Там проработал до марта 1947 года начальником финансовым плановиков сектора управления местными торгами, после чего я уехал на работу в Тайшет строе. До 1951 года работал инженером КЭО (плановая группа). После четырехлетнего пребывания на строительстве был выдвинут на выборную работу – Председатель Пострайкома Комбината 505, где проработал до марта 1952 года. После чего я выехал по месту рождения моей семьи – Николаев.
10 мая 1952 года
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 17.11.2022, 07:51 | Повідомлення # 437 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: |  
АВТОБІОГРАФІЯ П. Д. Демуцького
Ми подаємо тут дві редакції автобіографії П. Д. Демуцького. Перша на жаль шановний небіжчик не докінчив її має особливий інтерес, бо П. Д. Демуцький спиняється там на часах свого дитинства, коли формувалася його вдача й зароджувався нахил до тої діяльности, що згодом стала справою цілого життя його. Цей фрагмент публікується з ласки У. Д. Демуцької, вдови небіжчика. Друга автобіографія з реєстром друкованих та готових до друку праць досить стисле curriculum vitae, написане пізніш од першого фрагмента для урядової потреби.
Редакція, публікуючи ці матеріяли, як цінні дані до біографії шановного і відданого своїй праці діяча української музичної етнографії, додержала всіх особливостів стилю небіжчика і змінила тільки правопис оригіналу на академічний.
I.
Родився я 1860 року, 26 лютого в с. Янишівці, Таращанського повіту в сем’ї сільського священика. Ріс і первоначальне учився дома і в своїй сільській церковній школі, котра тоді була на високому по тодішньому стані. Мій отець, котрий сам був наблюдателем церковних шкіл і любив дуже шкільне діло, добирав в своїй школі і додатніх учителів. Опріч грамоти в школі учили і співів і навіть із школярів був заснований хор, котрий виїздив співати і до других сіл співати служби Божі, а часами і на примітивні концерти, де співались і (світські?) пісні. Особливо хор розцвів був, коли на чолі його стали учителі та дячки Радзієвський, Крижановський, Шпаковський. Цікава подробиця: в ту пору в Янишівці пробував Микола Віталієвич Лисенко, котрий був мировим посредником в Кривицькій волості (батько його на ту пору займав посаду предводителя дворянства в Таращі).
На хорові виїзди з великою охотою приставав і я, хотя ж сам не співав. Мало пам’ятаю я з того репертуару. Пригадую тільки, що мій отець, що мав чудового баса, брав участь в виконанню trio: „Гуде вітер вельми в полі“ і в піснях (sic) „А вже ж третій вечір, як дівчину бачив“.
Особливо любив я церковні співи і завжде ходив на вечерню, де мою жажду співу задоволювало виконання мого батька на стихирях на Господи воззвах на гласи. Я тепер страшенно жалію, що я тоді не заучив і не позаписував, але я думав, що то мотиви єсть обще достояніє; тимчасом тепер я уже нігде не можу здобути їх. Сам я не мав ні голосу, ні слуху і участи в співах не приймав, аж поки не поступив в науку в подольську бурсу. Тут у мене показався був і голосок (дискант невисокий) і мене обрано було до братського академічного хору. Я страшенно хтів співати, але боявсь жити помеж школярами в общежитті, да і старший брат мій був проти того, бо знав, що там школярі не дуже усердно учили свою шкільну науку.
Жив я, коли поступив в подольську бурсу, в Київі на квартирі у Левіцької на Почаївській вулиці, що була братським „подворьем“, а рядом був корпус, де жили академічні півчі, і я часто бував на співках. Нотній грамоті я разом зо всіми учився по обіходу і, по правді сказать, нічого не розумів, – но так по слуху потроху научивсь гласам і другим церковним напівам. В „висшому отдѣленіи“ я попав в „училіщну“ церкву дячком, де неукоснітельно і вів своє діло два роки з охотою і любов’ю. На обязанності дяка було звонити і в три звоники, котрі були в домовій церкві при бурсі. Я і досі пам’ятаю ритм, якого там держались в звичайні празники і в черезвичайні, в чому я проявляв своє усердіє.
Минулося, – а колись то було, як найлучший оркестр для нашого нетребовательного музичного нахилу.
В 1876 році я перейшов в Київську семінарію, куди прийшлось держать екзамен. То було перший раз, бо до того часу в семінарію переходили з бурси без екзаменів.
Мої скудні знання і уміння співати на гласи дуже мені помогли на екзамені, де в тому году предсідателем був Харисим (sic) Михайлович Орда – преподаватель священного писанія, і дуже, а дуже перебирав поступавших в семінарію. Я пам’ятаю деякі вопроси, котрі задавались оторопілим учням, наприклад: „яка кровать була в Ога – царя вассанського?“ „Хто перший пустив стрілу при осаді Єрусалима“. „Які богослуженія починаються возгласом „благословенно царство“. „Який хрест був на пишному і багатому храмі Соломона?“ і т. и. Бідні бурсачки ловились в ті хитрі тенета і не один так заплутувався, що мусів приходити в другий раз на іспит. А на його голову знов сипались нові вопроси: яка літургія служиться в велику (страсну) п’ятницю? Коли воскресеніє буває в суботу? На мою долю опріч того випало ще показати, чи я умію співать на гласи.
Профільтровані через такий фільтр, ми вступили в Київську семінарію, де нас застала реформа: отдѣленія низшее, среднее и высшее були перейменовані в перший, другий і т. д. класи. Я пробув тільки чотири класи. За той час я трохи научивсь сольфеджіо, котре нам преподавав учитель Сингаєвський по циферній системі. Його усердіє, охота заохочували і нас, семінарів. Він приносив нам і книжечки, де на нотам (sic) цифрами були написані усілякі хори, пісні, і ми з любов’ю заучували по партитурі різні хорові нумері і volens-nolens призвичаювались до гармонізації. Само собою, що наш надзвичайний учитель приучав нас записувати і мелодію; для того він диктував голос, а ми повинні були цифрами записувати.
Мені здавалось, що я за два-три годи такої гуртової роботи набив ухо і руку до запису мелодій.
Уже в ту пору приїжджаючи додому на канікули, н пробував запісувати пісні, які чув на селі, та особливо мене приваблювали лірницькі мелодії. Правда, давалось то з великим трудом: одно через те, що я не мав пам’яти – уловлювати мелодію, а друге, що сами лірники неохотно допускали запис од них репертуару, котрий вони охраняли ревниво од чужої влади.
Перша, яку мені удалось записать, була мелодія канта Марії Магдаліні. Для чого (sic) мені прийшлось хитрувати і робити запись не на бумазі, а на землі, дряпаючи паличкою цифри, ловлючи мелодію по частинам. Признаюсь, що всі мої записи страдають схематизмом, бо мені не удавалось уловлювати ті неясні проходящі мелізми, котрі не піддавались ні уху, ні записі. Годи мого семінарського життя совпали з тією порою, коли в Київі начало пробуджуватись національне почуття, особливо в звязку з хоровою діяльністю Миколи Віталієвича Лисенка. В його хорі негласно приймали участь кілька півчих семінаристів з чудовими голосами. Виучані (sic) там пісні вони співали в класах на перемінках... Чудові мелодії народніх пісень, і особливо „Туман хвилями лягає“ будив в наших серцях священний трепет і розжеврював огонь святого почуття рідного співу... Правда, то все було прикрито заслоною тодішнього загального запрету української пісні, українського слова. Через ту таємність воно було ще дорожчим.
4 роки семінарського життя промайнули, як їден рік. В ту пору видвинулися Кожаліни, Кошиць, Трехзинський, Секачинський і др., котрі потім попали в Москву в хор Рукавішнікова, а там і в оперу. В самій семінарії позостались безголосі, але щирі співаки, а меж ними і Стриженський Іван, котрий потім за протекцією арт.(истки) Лубковської учив салдат чудовим маршовим пісням. Той самий Стриж.(енський) записав і оддав Лисенку чудові матеріяли, меж иншими: „Чоловіче мій, дружино моя!“ „Тепер моя головонька в горі“, „Гей, як поїхав а пан Лебеденко“, „Ідуть корови та і з дуброви“, котрі він записав в Свидівку і Кам’янці Чигиринського повіту від Бінецької. Записував він дуже легко і я йому заздростив, що він так споро ловив мелодію.
Одночасно я став на вакаційних виїздах додому прислухуватись в селі і занотовувати пісні, котрі мені удавалось слухати на роботах од солісток. Характерні дуети в ту пору я не міг ніяк уловити: то мені далось не скоро, аж тоді, коли я став учитись сам від хора в Охматові. В Янишівці мені пощастило зразу напасти на таку солістку Варку Морозову, від котрої я і записав: „Кувала зузуля“. „Коли-б же я знала, як буду вмирати“, „Ой, не ходи, Барабашу“.
Но найбільше в ту пору мені удалось добувати записей у лірників, меж котрими дуже здатним був сліпець Радько Слюсар із с. Богатирки – сусідньої з Янишівкою.
Неослабна любов до пісні находила піддержку із тих надзвичайних вечірніх вражіннях, які можна було що-вечора пережити, вслухуючись в співи дівчат. Признаюсь, що парубочі гурти і їх співи здавались мені, по своєму пошибу, фабрично-салдатсько-городському жанру і особій оздобі їх зовсім немузичними і неестетичними уханнями, присвистом, вигукуванням... Може через те я і старавсь зібрати і добувати мелодії од жіночого гуртка. Тільки далеко пізніше після переїзду мого на життя в Охматів, коли у мене зорганізувався хор, я став добувати і пісні репертуару хлоп’ячого і мішаного. В ту пору мені удалось записати: „На городі верба рясна“, „По цей бік гора“, „Синє море засинилося“ і др.
Одночасно з записями пісень я розшукував і таких співаків, котрі знали церковні старинні мелодії. Признаюсь, що їх було багато, але трудно було до них добитись і випросити запись; бо на то треба було тратити не один час, а вони усі були люди заняті; окрім того я сам не міг уділяти багато часу, бо завше був звязаний своєю практикою. В самому селі Охматові був дячком Радоліцький Іван, котрий багато знав таких старинних мелодій, але трудно було погодитись з його недружелюбною натурою і можна було записати тільки не тоді, коли він бачив, що од нього записувалось.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 17.11.2022, 07:56 | Повідомлення # 438 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | АВТОБІОГРАФІЯ П. Д. Демуцького (продовження)
В організації записів церковних дуже багато поміг мені Григорій Семенович Бережницький, котрий не тільки умів указати на цікавіші №№ але і сам постачав мені чудові мелодії частю записані, а то і своєї композиції.
При його помощі ми зорганізували(сь?) були в trio (sic), котре і виступало в Янишівській церкві на службі Божій, де ми співали часами і концерти самого таки Бережницького. Думаю, що це то й було зародком того живого діла, котре в Охматові розвилось до великого хорового організму.
З початку моєї праці з своїм народнім півчим гуртком я розучував мелодійні херувімські, дуже півуче св. Боже, різні Господи помилуй, котрі були построєні в терцію проти основного голосу (альта), котрий вів мелодії – путь. Це мені давалось далеко легше ніж звичайне общезнане придворне Господи помилуй в широкім тоні, де терція од совопутнього голосу одстояла далеко і не йшла поруч, т. є. паралельно вверх або вниз. Такий гармонічний уклад, де альт піднімав(ся?) …
II.
ПОРФИР ДАНИЛОВИЧ ДЕМУЦЬКИЙ
Мені уже 66-й рік. Час, коли думка мимохіть зазирає не тільки вперед, а ще більше і частіше назад. Там червоною ниткою через все життя проточується „труд, труд і труд“. Все моє життя труд давав мені рівновагу і всі мої бурхливі потенції втілилися в роботу, котру я находив скрізь, де життя вимагало послужити ближньому – меншому брату... Отож я коротко пригадаю свій вік, не хвалючись, але і не принижуючи себе.
Родився я в 1860-му році 26 лютого в с. Янишівці Таращанського повіту на Київщині. Учився і виховувався в трудящій сем'ї у своїх батьків меж братами і сестрами, котрі взаємне шліфували одно - одного. Було нас чотири брати і чотири сестри. Повиростали, то й пішли всі до Київських шкіл, де ми всі учились з успіхом і, закінчивши середні школи, добрались і до вищих.
Ще будучи студентом, я став брати участь навіть й активну в хоровій праці М. В. Лисенка. Тоді-ж на кошти „Старої Громади“ їздив я до Галичини знайомитись з українським рухом серед тамошніх студентів. Звідтіль, з Карпат, я привіз перші записи коломийок, а туди завіз I-й Quod libet М. Лисенка.
В 1889 році я закінчив університет і поселився на Таращанщині в Охматові, де і одружився з своєю землячкою У. Д. Янєвською. Там я розпочав свою лікарську і науково-художню працю. Заснував лікарський пункт, де находили поміч селяни, почав збирати народні пісні, орнаменти, вишивки, а також організував селянський хор, котрий мені допомагав і збирати пісні, і демонструвати їх на концертах.
Концерти Охматовського хору, котрі одбувались що-року в садибі, де я жив, а також і в других місцях, набирали з кожним годом все більшої популярности. На тих концертах репертуар складався з пісень у примітивній народній гармонізації, а хорова техніка була доведена до органного звучання. Весь матеріял заучувався і виучувався на слух без нот, репродукувався, як бездоганна декламація. Асонанс співаків і авдиторії був надзвичайний, а через те такі концерти, що єднали всіх селянських мешканців, набували з кожним годом все більшої популярности і ціни. Ті концерти розбудили всі наочні сили і скрізь в сусідніх селах стали виникати такі-ж хори і деякі з них дойшли до великого розвитку (так хор в Новій Греблі, Хижні, Красносгавці, подібний в Крачківці, Янишівці), доведені були їхніми диригентами до такої перфекції, що виступали і на концертах прилюдних.
Хор Охматівський існує й тепер: то доказ його життєздатности і музично-соціяльної здібности. Йому уже 33 годи.
В 1917-му році я переїхав до Київа, де і почав приймати участь в хорових працях, то подаючи свої записи пісень, а то приймаючи на себе роботу студіювання своїх пісень з різними хорами, меж иншим хор залізничників, хор студентів Київського Університету (потім ВІНО). З цими хорами я виступав і на концертах, яко диригент. Коли заснувалося Т-во ім. Леонтовича, а при ньому студія імені Стеценка, то я тут уже приймав гарячу участь, подаючи етнографічний матеріял не тільки із своїх записів, але і з записів других авторів: К. В. Квітки, Конощенка, Федоровича, Остапчука і др.
В 23-му році на прикінці, а також в 24, коли хор студії Стеценка готувався під орудою Верховинця до етнографічних концертів, я допомагав організувати і розучити кілька пісень по селянськи. Ті пісні були продемонстровані на концерті в Кооперативному Технікумові в Академії Наук (двічі) і в залях Робітосу. З того часу пісні народнього примітиву набрали в авдиторії надзвичайної пошани, і тепер залюбки слухаються ледве не на кожному концерті.
Такий успіх моєї невпинної і невтомної роботи над примітивом дуже мене задовольняє і я з радістю кажу: feci quid potui.
Дальшу мою роботу я накреслюю в бік гармонізації народніх пісень так, щоб од них віяло селом з його садками, з його ставками, полями, його народніми жартами, танцями, його горем, його радощами.
З 1921-го року я працюю як науковий співробітник У. А. Н.
Коли в Київі стали організовуватись робітничі хори, я став приймати в тій роботі діяльну участь. Ще в 1918 році по моїй ініціятиві і під моїм руководством при типографії бувш. Чоколова, де я був лікарем-куратором робочих, заснувався хоровий гурток, де я і виучував пісні і старався привити ідею масового співу. В 20-му році в 7 типографії я інспірірував робочих до складення (sic) хору і на практиці показував можливість художнього співу хором робочих.
Але найбільше мого вліянія сказалось на репертуарі Агіт-хора, при клубі рабкомхоз, котрому я давав і свої ноти, і свої пояснення, приймаючи участь в їх співанках.
З момента організації хора при студії Робітосу (студія Стеценка), я увесь час допомагав хорові своєю роботою на співанках.
П. Демуцький.
м. Київ.
Паньківська 10, пом. 14.
1925 XI/24.
Джерело: Етнографічний вісник, кн.6, Київ, 1928
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Понеділок, 05.12.2022, 21:37 | Повідомлення # 439 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Газета "Киевлянин" №148 від 30.05.1902
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Вівторок, 06.12.2022, 13:53 | Повідомлення # 440 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | СПЕЦСООБЩЕНИЕ из Киева о состоянии посевов на Украине, по данным на 10 июня 1934 г.
17 июня 1934 г.
№ 50869
Совершенно секретно
Начальнику СПО ОГПУ т. Молчанову
За последнее время в преобладающем большинстве районов всех областей Украины прошли дожди, значительно поправившие озимые и яровые посевы, а также посевы сахарной свеклы и огородных культур.
…
В Ставищанском районе на протяжении всей весны дождей не было. Незначительные дожди прошли 20-21 мая. Ранние яровые посевы в удовлетворительном состоянии. Под угрозой гибели посевы ячменя и овса, которые пожелтели и прекратили дальнейший рост.
Отмечается усиление активности церковников. В с. Антоновка бывший церковный староста Калинчук группирует женщин и ведёт агитацию о посылке делегаций в районные организации с ходатайством об открытии церкви и разрешении проведения массовых молебнов на полях. В с. Ставище 26 мая в церкви состоялся молебен, после которого группа религиозников в числе до 30 человек носила на кладбище освящённую воду, поливая ею гробы и колодцы. …
Решетов
Рассылается:
1) Сталину; 2) Кагановичу; 3) Жданову; 4) Молотову.
Источник: Центральный архив ФСБ России, фонд 3, опись 1, дело 61
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Середа, 07.12.2022, 14:25 | Повідомлення # 441 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Червоний шлях : громадсько-політичний і літературно-науковий журнал, 1927, № 7–8
П.Д. Демуцький (1860-1927)
 
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: П`ятниця, 09.12.2022, 18:09 | Повідомлення # 442 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | С. ТОРЧИЦЯ, таращанського повіту (на Київщині). Обікрадено церкву. Тільки що поліція закінчила слідство з приводу покражі в торчицькій церкві, що сталась вночі 3-го ноября. Цим слідством доведено, що злодії, залізши в церкву, вкрали готовими грошима 69 карб. 83 коп., взяли неопдачений вексель на 15 карб, і свічок на 1-2 карб. Опісля цього вони вийшли з церкви і зникли, ніким не запримічені. Як воно так сталось, що їх не запримітили, з'ясувать ніхто не може. В ту ніч, як трапилась покража, церкву стеріг церковний сторож; з свого боку і сільські нічні сбходчики навідувались до церкви аж два рази. На слідстві кожний з них запевняв, що церкву з'окола вони оглядали пильно, але все було гаразд. Од самої покражі і до нині поліція розшукує злодіїв, але й досі на слід їхній не натрапила. Все слідство в цій справі пішло на перегляд до судової влади.
Джерело: Газета "Рада" №265 від 24.11.1909
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Неділя, 11.12.2022, 19:58 | Повідомлення # 443 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | У селі Бесідці Таращанського повіту за інвентарем 1847 р. було селян: тяглих 27 господ., піших – 219 госп. Всього було у них 2097 десят. 774 сажні ріллі й сіножатей, або на кожного господаря пересічно припадало 8,5 дес. (на 1 тяглого-ж 13 дес. 408 саж. ріллі і 2 дес. 468 с. сіножати; на одного пішого 6 дес. 1404 саж. і 1 дес. 234 с. сіножати). Або у всьому цьому маєтку (Красилівському) за інв. 1852 р. в с. с. Красилівці, Бесідці. Тишівці, Баштечку і Нагірній, що всі брали більшу чи меншу участь в розрухах, було 651 двір селян, землі-ж у них усього 6293 дес. і 5497 сажн. проти 5895 д. 3801 саж. панських, або на один двір пересічно припадає 9,7 землі, або самої ріллі (її було у селян – 4800 д. 128 с., а у поміщика 2949 д. 1329 саж.) – 7,4 дес. Земля вся найкраща чорноземля.
Як бачимо, пересічні наділи в цих селян, що брали найактивнішу участь у заколотах 1855 р., чималі.
Джерело: Сергій Шамрай "Київська Козаччина 1855 р." – Записки історично-філологічного відділу ВУАН, кн. XX, Київ, 1928
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Середа, 14.12.2022, 18:10 | Повідомлення # 444 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | 
Розрухи в Таращанському повіті (перша частина)
У Таращанському повіті, де хвилювання почалося дуже рано, помітніші розрухи були в таких селах: Бесідка, Кирдани, Улашівка, Миколаївка, Лісовичі, Жидівська Гребля, Веселий Кут, Федюківка, Косяківка, Станиславчик, Попружна, Брилівка, Антонівка, Плоське, Ясинівка, Любча, Рутки та м-ко Ставище. Окрім того, трохи згодом у с. с. Кривці, Василисі, Торчиці й Войнарівці. Та мало не всі хвилювання тут, хоч і відзначалися упертістю, не призводили до різких ексцесів. Лиш у самій Бесідці рух мав ширші розміри і призвів до деяких сутичок.
Почавсь він з того, що селяни, за прикладом инших сіл, стали вимагати від священика свого села Л. Тучапського, щоб він записав їх у козаки. Але той, не вважаючи на їх уперті домагання, категорично відмовивсь. Тоді селяни вирішили післати по Слотвинського, що записував у козаки селян с. Федюківки, й їхні післанці справді швидко привели його. Слотвинський і переписав їх усіх в один великий список. Місцевий становий пристав, дізнавшися про це, закликав Слотвинського до себе, але селяни прогнали пі сланців пристава, причому, за донесінням земського справника Палієнка від 17 березня, "потолкали" їх. Після цього селяни відвели Слотвинського назад до Федюківки через сусідні села під почесною вартою з 40 селян, озброєних списами. Селяни сусідніх сіл, бачучи селян Федюківки озброєних списами, думали, що вони вже поробилися козаками й почали хвилюватися.
У самому селі Бесідці частина селян перестала ходити на панщину, а инші, хоч і ходили, але дуже неакуратно. Ці заворушення викликали великий жах між поміщиками. Правдоподібно, вони й повідомили земського справника Палієнка про ці події, і той разом із становим приставом Жолткевичем, поліційними служниками й розсильними, приїхав до села Бесідки. Тут він, як пише в свойому рапорті, заарештував 12 людей з тих, що не з’явилися на панщину, та й повів їх до економії. Та коли вони вже були недалеко економічного двору, раптом з усіх хат повискокували селяни з списами, кинулися на них та відбили заарештованих, причому побили поліцаїв та розсильних. Земський справник спробував був, як він каже, сперечатися, та, що юрба де-далі зростала (с. Бесідка мала понад 1000 ревіз. душ) мусів залишити разом з поліцією село. Цікаво зазначити, що підчас нападу селяни вигукували: "час вже прийшов!", очевидячки, маючи на увазі час волі. Справникові пощастило лиш заарештувати Слотвинського (вже в Федюківці) і, за порадою прот. Пахаловича, він відправив його до Таращі.
Всі спроби справника, включно до організації озброєного загону з двірні поміщика Узембла, приборкати рух у Бесідці не мали успіху, аж поки приїхала комісія.
Ця комісія повела справу досить успішно, і їй пощастило швидко заспокоїти селян в багатьох місцевостях Таращанського (а так само, як згадувано, Канівського) повіту. Значною мірою цьому допоміг арешт Слотвинського, але здебільшого селяни заспокоїлися лиш тимчасово, як вони казали, до "певного часу", щоб при першій нагоді знов піднятися, ще з більшою силою і енергією, як це було, напр., в Канівському повіті.
У самій Бесідці справа стояла так: коли Афанасьєв з Янкуліо приїхали (23 березня) в Бесідку, коло церкви їх зустріло 85 чоловіка селян, що їх було зібрано з розпорядження справника. Коли їм розтлумачено царського наказа, вони заявили, що вони цілком невинуваті, що вони лиш оборонили себе, коли справникові розсильні почали їх бити. Коли-ж справник поїхав, вони поставили варту й наказали їй в разі чого бити в дзвони "на ґвалт", але не озброювалися і зробили це тільки тому, що боялися нападу від справника.
Селяни мали певну підставу боятися. Як ми вже згадували, справник укупі з приставом організував озброєний загін з челяди пана Узембло, розсильних, а також, за Лебединцевим, з козаків поміщика Млодецького, – в загальній кількості до 76 людей. Окрім того, до цього загону приєдналося до 50 чоловіка пішої шляхти, одягненої в білі жупани з зеленими пасами й в сірих смушкових шапках і озброєної палицями й почасти списами. Спинившися на фільварку, справник післав свій загін збирати до себе громаду. У цей день (четвер, після обіду) частина людности Бесідки була на панщині, а частина поїхала на ярмарок в м-ко Жашків. Загін справника, прийшовши в село, наробив там страшного бешкету; він бив вікна, кричав, ламав двері й т. и. В результаті трохи не всі жінки та діти кинулися тікати з села; чоловіки-ж збиралися поволі. Побачивши це, пристав гукнув своїм, що збирали до нього селян, "гони ихъ скорѣе". Тоді розсильні й козаки почали підганяти селян і бити їх; селяни-ж не стерпіли, схопили ломаки та списи й розігнали справників загін. Справник з приставом теж спішно від’їхали, не захтівши вислухати делегацію селян, що ті послали до нього пояснити свої вчинки. Різки, що їх привіз з собою справник для екзекуції, селяни поламали. Команда справника залишила переможцям трофеї: кілька коней, сідел, нагаїв та одну шаблю. Після цього селяни, боючись нового нападу, умовилися збиратися на дзвін і поставили варту.
Так виглядала справа в Бесідці за словами селян (як передає рапорт комісії).
Правда, тутешні селяни склали за допомогою Слотвинського, список козаків та купили в нього копію указа „про волю“, що його вони називали "вивідним листом" (указ 1806 р.), але так робило трохи не кожне село. Опору владі вони-ж зовсім не чинили і цілком спокійно зустріли Афанасьєва та Янкуліо, що приїхали в супроводі лиш двох жандарів, і навіть спокійно дозволили їм заарештувати селянина Шеремія (в його переховувався "наказ", і він гостро відповів Афанасьєву). Коли-ж їм було з’ясовано, що їх вчинки незаконні, прочитано копію указу та пояснено, то селяни почали гірко скаржитися на Слотвинського, що піддурив їх, і швидко, за рапортом комісії, заспокоїлися. З них усіх був заарештований лиш один Шеремій.
Треба ще додати, що ця комісія, навіть за власними її словами, виявила зловживання з боку поміщиків над селянами (як у Бесідці так і по инших селах). Обіцянка завдовольнити вимоги селян також могла відограти певну ролю в тимчасовому заспокоєнню селянства. Та обіцянки ці не було здійснено і селянам доводилося вибирати, чи лишатися й далі безправними кріпаками, яких всі визискують та ошукують, чи, за прикладом инших сіл, шукати далі волю у козацтві.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Середа, 14.12.2022, 18:12 | Повідомлення # 445 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Розрухи в Таращанському повіті (друга частина)
Розпочинаються знову розрухи. Щоб не вертатися тут ще раз до Таращанського повіту, ми, оминаючи момент хронологічний, скажемо зараз-же про них ще кілька слів. Коли приїхала комісія, великі заворушення тут закінчились. Але селяни не заспокоїлися цілковито, про що доносив справник. Правда, гостро вони більш не виступали, але все-ж хвилювалися, записувалися подекуди в козаки і т. и., і тільки тоді цілковито притихли, коли повстання мало не всюди було задушено, і стогін селян під екзекуцією чутно було по всій Київщині.
Селяни с. Бесідки, швидко по тому як поїхали Афанасьєв та Янкуліо, почали жалкувати, що зреклися волі й козацтва (віру в них не знищили слова комісії та побоювання перед нею). Як доносив справник від 30-го березня, селяни почали знов хвилюватися; пропили ніби-то 10 карб., які пожертвував Афанасьєв на церкву, бо то гроші, за їх словами, були заплачені за мир, – щоб вони тихо сиділи, і почали навіть сумніватися, чи то справді була урядова комісія, чи ні. Вони казали: "Бог його знає, чи то справді начальство було; а то може перебравсь якийсь одставний москаль за полковника, а писар за совітника, тай возяться. Як-би начальство, то воно не так-би з нами говорило, а то балакає, Бог зна, що, і цілується з нами!" Такі думки повставали головне завдяки одній групі, так мовити, непримиренчеській, селянства, на чолі якої, за рапортом справника, стояли селяни: Федір Шеремій (щойно звільнений), Кирило Вихлюк, Андрій Олійник та Максим Бондар.
4 квітня земський справник доносив генерал-губернаторові, що в с. Бесідці досі неспокійно. На панщину вийшло тепер лиш 55 душ з 1016. Крім того 18 селян, на чолі з вищезгаданими провідниками, захопили економічний город, кажучи, що це "все колись наше було". Повідомлений про це в. о. губернатора Веселкін писав справникові, що добре було-б заарештувати провідників в Бесідці; коли-ж це важко, бо селяни всі ще не цілком заспокоїлися, то нехай справник поводиться дуже обережно і почекає приїзду його в це село. Після цього деякий час чуток з Бесідки не було. Далі почали надходити заспокійливіші звістки, а саме, що після великодня усі селяни вийшли знов на панщину, окрім згаданої вище групи провідників, що досі не слухають влади, а до того ще й ніби-то пиячать. Але заарештувати їх справник усе-ж не насміливсь, бо, як доносив він 13 квітня генерал-губернаторові, боїться обурення селян. Правда, головного ватажка с. Бесідки, Федора Шеремія, було заарештовано, але це сталося випадково й у иншому повіті. А саме: Федір Шеремій поїхав на ярмарок у Звиногородський повіт і почав там агітувати селян за розрухи; про це донесено звиногородському справникові, і той заарештував його.
Вістки про цей арешт, можна думати, ще більш схвилювали селян с. Бесідки. Принаймні 28 квітня підполковник Макаров, що з Таращанським справником та відділом війська перебував у Бесідці (приїхавши з Канівського пов.), доносив, що селяни цього села, а так само й околичних сіл, збираються напасти на нього, а тому він прохає прислати ще салдатів. Так само в. о. губернатора Веселкін доносив генерал-губернаторові, що, як видно, лагідні засоби тут не допомагають, а тому доведеться уважно дивитися за неслухняними, й зараз-таки суворо їх карати.
30-го квітня підполк. Макаров доносив, що селяни юрбою ходять по селу, але на військо не нападають. Тимчасом в Бесідку послано ще військо: 1-го травня мало прийти військо (піше) з Богуславу, а 2-го – улани з Гуманя. Наближення цих військ примусило селян скоритися. Частину ватажків заарештовано, частина повтікала. їх ловили й так само заарештовували. Менш важливих ватажків й инших селян пересікли. У Бесідці-ж було розташовано військо: 1 рота Білевського полку і 1 рота саперів. Після цього підполк. Макаров з двома ротами вирушив для придушення руху в Ставище.
Окрім Бесідки припадають також на ці часи заворушення, як вже згадувано, і по инших селах; зокрема ми маємо відомості, що вони поновилися в таких місцях: м-ці Ставищі, селі Любчі, Острій Могилі, Жидівській Греблі; в с. Любчі селянин Петльований записував инших селян в козаки. Окрім того, у середині квітня помічені були заворушення знов у с. с. Кривці, Василисі, Торчиці, Войнарівці, де селяни, за допомогою якогось селянина Коло- мійця, також складали списки в козаки.
Щоб остаточно припинити заворушення в Таращанському повіті, були також окрім Бесідки розташовані війська (що були перед тим в Бесідці, а по части прийшли з инших сіл) в околичних селах; а саме в с. Красилівці – 1 ескадрон гусарів, в с. Станиславчику – 1 ескадрон гусарів, в с. Ставищі – 2 дивізіони і 1 рота сапьорів, в с. Ясинівці – 1 ескадрон уланів і в с. Плоському – 1 ескадрон уланів. В усіх селах, де були заворушення, головні ватажки були заарештовані, инші селяни пересічені.
Джерело: Сергій Шамрай "Київська Козаччина 1855 р." – Записки історично-філологічного відділу ВУАН, кн. XX, Київ, 1928
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Неділя, 18.12.2022, 20:43 | Повідомлення # 446 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Павло Лукич Тучапський, народився 15 січня 1869 року у селі Бесідка Таращанського повіту Київської губернії.
Політичний діяч, прихильник Михайла Драгоманова, співзасновник Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії, з 1904 діяч й ідеолог Української Соціал-Демократичної Спілки.
Народився у сім'ї священика православного віросповідання Луки Феодосійовича Тучапського та його дружини Ганни Григорівни.
Навчався в Київському університеті: один рік на медичному факультеті, далі – на історико-філологічному. 1893 року, закінчивши університет, продовжив у ньому навчання на юридичному факультеті, проте через арешти й заслання не закінчив його.
Видавав під псевдонімами брошури присвячені Олександрові Герцену, національному питанню, обґрунтуванню програми РСДРП (м), хрестоматію з історії революційного руху у Росії у 1860-1870-х р., переклади з німецької мови праць Франца Меринга "Нариси з історії німецької соціал-демократії" та "Нова наука про державу".
Один із дев'яти делегатів І з'їзду РСДРП 1898 від Київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу.
У 1907-1921 роках жив і працював в Одесі. Викладав історію та російську й українську мову у середніх школах.
1907 увійшов до складу одеської "Просвіти". У травні 1914 його обрали членом-кореспондентом ОТІС. У 1917 редагував меншовицьку газету "Южный рабочий". У 1918 читав у Народному університеті загальний курс російської історії та історію революційного руху в Росії. Навесні 1919 працював у предметній комісії, що розробляла у соціалістичному дусі нові програми для середніх шкіл Одеси. У 1920 читав доповіді в ОБТ, зокрема, на тему "Національні погляди М. Драгоманова". Певний внесок він зробив у справу упорядкування одеських архівів як член "Комісії з вивчення революційних архівів в Губюрвідділі".
У 1921-1922 працював у Києві на посаді бібліотекаря ВУАН. Помер 4 липня 1922 року в Києві.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Понеділок, 02.01.2023, 12:46 | Повідомлення # 447 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Фотография "Художественная светопись" Л.М. Прицкера м. Ставище, Таращанского уезда
 
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Середа, 18.01.2023, 07:30 | Повідомлення # 448 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Стадо гр. Владислава Браницького в Янишівці.
 
Фото 1902 року.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Вівторок, 21.02.2023, 14:44 | Повідомлення # 449 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | 
Юліуш Каня (Juliusz Kania), псевдонім Юлек Антек (народився 21 лютого 1910 у Ставищах Таращанського повіту Київської губернії – помер 16 жовтня 1942 у Варшаві) – діяч Комуністичної партії Польщі та Польської робочої партії, офіцер Гвардії Людової.
Син агротехніка Міхала та Анни, уродженої Скаржинської. У 1929 році закінчив Технічну залізничну школу в Бжесті та почав працювати в Ломжинському повітовому управлінні шляхів. У 1931-1932 роках служив у юнкерській школі в Цешині, отримавши звання старшого юнкера-стрілка. У Варшаві він подружився зі студентом Вітольдом Трильським і під його впливом вступив до КПП. Працівник технічної частини лівого профспілкового відділу КЦ КПП та молодіжний агітатор. З 1933 року кресляр на заводі «Шкода» – пізніше Державному авіаційному заводі, склав іспит за середню школу. Учасник вересневого походу. На межі 1939/1940 рр. вступив у підпільні комуністичні організації, а на початку 1942 р. вступив до Польської робітничої партії і почав працювати в її ЦТП. Він організував у своїй квартирі друкарню, куди було подано перші кілька друкованих номерів журналу ППР «Trybuna Wolności». Влітку 1942 р. призначений командувачем Гвардії Людової Варшавського округу, вів навчальну та організаційну роботу. 29 вересня 1942 року він і його сестра були заарештовані гестапо і після жорстокого допиту повішені на публічній страті серед 50 жертв. Похований на комунальному цвинтарі Повонзкі. 11 жовтня 1946 року постановою Президії Національної ради національної пам’яті нагороджений орденом «Хрест Грюнвальда» III ст.
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: П`ятниця, 10.03.2023, 08:12 | Повідомлення # 450 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1992
« 11 »
Країна:
Статус: | Художественная фотография М.Е. Борсука м. Ставище
 
Санкт-Петербург
|
| |
| |
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
