П`ятниця, 23.02.2024, 01:14
Нове на сайті Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Оновити Нові повідомлення · Особисті повідомлення Особисті повідомлення() · Відомості про учасників форумуУчасники · Читаємо правила форумуПравила форуму · Знайти на форуміПошук · Підписатися на отримання новинRSS · Тільки для VIP-користувачівПриватний форум ]
Модератор форуму: Viktor, Оксана  
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Люди, история, времена
ViktorДата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.

Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 08.11.2014, 20:51 | Повідомлення # 151
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Журнал Свiтогляд №3, 2009
Світлана Панькова «З родинного древа Грушеских – Оппокових»

Після вінчання прадід Олександра Вікторовича – Петро Якимович Топачевський – був висвячений на священика до Покровської церкви містечка Ставище Таращанського повіту, де прослужив 18 років ([1], оп. 1011, спр. 2812, арк. 174 зв., спр. 2808, арк. 152 зв.). На час прибуття молодого подружжя до Ставища, Покровська церква своєї будівлі не мала. Перший Покровський храм згорів 1806 р. (за іншими даними 1804 р.), і власниця Ставищ, графиня Олександра Василівна Браницька пообіцяла збудувати нову велику кам'яну церкву. Графиня встигла виділити матеріали, найняти архітектора та придбати церковні речі для храму, спорудження якого затягнулося майже на третину століття ([3], c. 228). Тому миряни з Покровської парафії сходилися на службу до єдиної в містечку Успенської церкви, которая на такое число людей весьма тесна, […] отчего бывает в церкви шум и крик, что и слова Божия слышать не можно” ([3], c. 228-229). Власне, весь період перебування на парафії прадіду довелося вести тривалу боротьбу з економією графині О. Браницької за спорудження храму. Благочинним Таращанського повіту на той час був батько Петра, Яким Топачевський, який неодноразово звертався до митрополита в справі завершення будівництва. Не дочекавшись освячення новозбудованого храму, наприкінці 1849 р. ще зовсім молодий о.Петро помирає. Завершення будівництва та освячення Покровської церкви (1852 р.) випало на долю зятя Войдецького Костянтина Васильовича. Після смерті чоловіка з кінця 1849 року Марія Іванівна була призначена проскурницею Успенської церкви у містечку Ставищі, де і прослужила рівно 50 років ([1], оп. 1011, спр. 2841, арк. 408 зв.; спр. 2844, арк. 411 зв.; спр. 2814, арк. 160 зв.; спр. 2840, арк. 416 зв.; спр. 2843, арк. 406 зв.; спр. 3073, арк. 55 зв.; спр. 2939, арк. 414 зв.; спр.
3074, арк. 56 зв.).

Полный текст статьи:
Прикріплення: 2009-3.pdf (158.7 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 09.11.2014, 13:06 | Повідомлення # 152
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
У кожного врятованого єврея був рятівник, а досить частоі не один. Вражає доля мешканки Білої Церкви, 1926 р.н. Влітку 1941 р. разом із сестрою вона виїхала на канікули до рідні в с. Ставище. Звідти евакуюватися не змогла. Зв’язок з батьками, що лишились у Білій Церкві, був утрачений. У грудні 1941 р. розпочалась акція. Ще до виставлення охорони дівчинка залишила будинок, уникнувши смерті. Розпочався довгий, сповнений небезпек шлях до порятунку. Певний час вона переховувалась у мешканки Ставищ, а потім знайшла притулок у Жашкові. Дізнавшись, що у Ставищах врятувалась єврейська дівчина, вона вирішила її розшукати, вважаючи, що це її сестра. Виявилось, що сестра все ж загинула. Поневіряючись, дівчинка потрапила до дитячого будинку с. Плютенці. До цього закладу вона потрапила за участі начальника Ставищенської поліції. Виправдовуючи себе під час слідства, поліцай розповідав, що дівчинка прийшла в поліцію і просила її розстріляти, оскільки їй набридло переховуватись у лісі. Начальник поліції направив дитину до с.Розкішне Ставищенського району, наказавши старості влаштувати її на роботу. Проте дівчинці довелося покинути дитячий будинок, оскільки директор закладу дізналася про національність вихованки. По дорозі до Жашкова її заарештували поліцаї і відправили до Німеччини, звідки вона повернулася в 1945р. Після війни мешкала в Білій Церкві
по вул. Революці.

Источник: http://www.novadoba.org.ua


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 10.11.2014, 12:06 | Повідомлення # 153
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Дещо про дітей воєнних часів
Тетяна Поночовна – дівчинка з Київщини



А в Тетянки початок війни пройшов непоміченим…
Мальовниче село Ставище розташувалось на півдні Київської області. Навколо – безмежні поля. Посередині села – став, за яким розкинувся старий ліс. Таке собі середньостатистичне українське село…
Сім’я Тетянки була багатодітною. Бог нагородив коваля Степана Гнатовича та колгоспницю Марфу Петрівну дев’ятьма дітками, серед яких – вісім жвавих доньок та один син, Григорій. Уся велика родина мешкала в низенькій хатині, що складалась із комори, кухні, значну частину якої займала широка піч, та невеликої кімнати. Кожного року підлогу мастили до свят рідкою глиною з кізяками, білили стіни, і тоді хатина ставала як лялечка. Хоча маленька, зате вкрита бляхою! Двічі довелось Степанові пішки йти аж до Києва, щоб довести: не куркуль, хоч і хата під бляхою!..
Те літо було спекотним, у повітрі пахло стиглим колоссям, дозрілими травами та пилюкою; гілля гнулося від стиглих плодів. А дівчатка запам’ятали, що мешканці села почали невідомо для чого майструвати сховки. От і батько приніс купу дошок, з яких на невеликій відстані від стіни почав майструвати другу. Матір нову стіну побілила, і ніхто б не здогадався, що за нею – потаємна щілина. Зроблений у хаті сховок був доволі малим, тож і на городі довелось викопувати дві ями, які пізніше добре послугували родині.
Діти не розуміли, що життя змінюється. Тільки одного разу через селище пройшло вороже військо. Подейкували, що німці бояться партизанів, які часто приходили з лісу.
А потім у селі з’явились поліцаї. Точніше, це були майже всі знайомі особи, однак чинили вони не по-сусідськи. Поліцаї слідкували, щоб хтось, бува, не посмів заколоти свиню чи вичинити шкіру, змолоти зерно та випекти хліб. Довелось жорна опускати в яму і там тихцем молоти зерно. Тетянка не раз стояла на варті: не дай, Боже, поліцаї почують, тоді горя не оберешся – матір покарають, хліб заберуть, жорна розіб’ють…
Найбільша біда загрожувала дівчатам та парубкам. (Багатенько їх вивезли для служіння рейхові, а відома доля лише декого з них.) Татові з чотирма старшими доньками довелося переховуватись у лісі. Тільки іноді вночі хтось приходив додому, щоб узяти харчі. Узимку жити в лісі стало неможливо, тож утікачі змушені були повернутись. Ховались на городі в копиці або ямі; коли морози міцнішали – у сховку за стіною. Інколи доводилось безвилазно сидіти декілька днів! Одного разу старша сестра мало не задихнулась у ямі: випав сніг, і вхід до ями завалило.
Якось матір із Тетянкою та двома її молодшими сестричками привели в комендатуру й закрили в камері. Вимагали: скажіть, де старші дівчата, – відпустимо. Чи могла матір погодитись на таке?! Відпустили їх лише під вечір наступного дня...
Що тільки не робили поліцаї, щоб знайти молодь для відправки в Німеччину! І погрожували, і з’являлись несподівано, і обдурювали: оголосили, що всіх, хто вийде на роботу на користь нової влади, вивозити не будуть. Серед тих, хто повірив, була й старша сестра Олянка (Уляна). Набридло їй ховатись, тож вийшла вона на роботи по облаштуванню доріг. Там її і затримали.
Групи з 20–30 осіб для відправки до Німеччини набирали регулярно. Усіх затриманих закривали на другому поверсі колишньої школи. Там чекала й Олянка своєї долі. Якось уночі один із поліцаїв (виявився-таки людиною!) до вікна поставив довгу дошку: «Утікайте!» Побоялась дівчина: високо… Матір уже пекла хліб, замішаний на сльозах, щоб востаннє дати дитині. Та сталося диво: відпустили затриманих (як виявилося, до наступного разу, бо не набрали потрібної кількості). Тепер уже не вірили порожнім обіцянкам…
Окупаційний режим на Київщині тривав два роки. Часто згадує Тетяна тривожні події того часу. Якось залишилась удома із старшою сестрою. Сестра місила хліб, аж раптом хтось загрюкав у вікно! Сестра з переляку вмить опинилась на горищі, а мала Тетянка заклякла перед вікном. «Відчини, а то стрілятиму!» – поліцай в обличчя малої наставив зброю. Але сестри, по зблідлому обличчі якої котилися сльози, було шкода до болю. «Не відчиню!..» Маленька дівчинка виявилась стійкішою – ні з чим пішли поліцаї.
А життя брало своє. Втомилася ховатись молодь. Декілька разів збирались у хатині на околиці села. І наче вища сила охороняла їх там. Так, одного зимового вечора раптом голосно та тужливо відізвалися самі собою струни гітари. Тільки встигла молодь поховатись, як нагрянули «гості»! А навесні несподівано випала віконна рама. Знак також виявився рятівним застереженням…
Восени 43-го до Ставищ увійшли радянські війська. Військовий штаб розташувався через дві хати; а в кімнаті Поночовних були розквартировані солдати. Уже не треба було ховатись – зі своїх сховок повиходили дівчата і парубки. Хто міг, той приєднався до війська, яке гнало ворога назад, у його лігво.
Перемога до Ставищ прийшла так само несподівано, як і війна. Уранці, як завжди, діти попрямували до школи. Їх зустріли радісними поглядами керівники школи: уроків не буде – Перемога! Потім пройшов урочистий мітинг, і до пізньої ночі в центральному парку тривало святкування.
Багато ще випробувань пережила родина; тяжкими були повоєнні роки, нелегкою та безрадісною була праця в колгоспі. Дівчаткам навіть не видавали на руки документів (їм, наче кріпакам, заборонено було залишати колгосп та продовжувати навчання!). Лист, написаний Тетяною до Микити Хрущова, усе змінив. Тож четверо дітей (Любов, Марія, Олександра та Григорій) стали вчителями; Тетяна і Надія все життя працювали медичними сестрами; Євгенія та Наталія обрали для себе робітничі професії, а Уляна працювала агрономом.
Життя часто буває непередбачуваним. Життєві шляхи Германа Кешишева та Тетяни Поночовної перетнулись, і ось уже більш ніж півстоліття вони разом зустрічають нові весни…
Чергова весна бере своє. Як і багато років тому, набухають і тріскаються бруньки, кожен світанок починається пташиним співом, а в повітрі пахне землею і новим життям. Кожного ранку до школи із дзвінким сміхом прямують учні – наша зміна. І кожен раз, дивлячись у їх безтурботні очі, відчуваєш, що на тобі лежить відповідальність за їх майбутнє. Як оберегти дітей від найстрашнішого – від війни?..
Роки забирають у вічність тих, хто пізнав, що таке війна. Час стирає молодість, красу, додає сивини та зморшок. Та не може він стерти з пам’яті миттєвості, обпалені вогнем війни. У кожного роду є свої свята. І своя пам’ять…

Журнал «Пані Вчителька»


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 11.11.2014, 22:34 | Повідомлення # 154
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Нариси воєнно-політичної історії України, Острог, 2014



Рудько Сергій «Українське військо у вогні революції 1917–1921 років»

26 грудня 1919 р. сталася найтрагічніша подія за весь час походу. Під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Протягом 21-25 грудня армія УНР мала зосередитися в районі Тетієва-П’ятигір-Животова й Лукашівки на Таращанщині, а в цей час з півночі по шляху Біла Церква-Ставище-Жашків-Умань почала зближатися добровольча кіннота силою кількох кінних полків, між якими був і відомий «Вовчанський відділ». Для уникнення з ними зустрічі 26 грудня командарм віддав наказ розташуватись на схід від великого Білоцерківсько-Уманського шляху по присілках та хуторах (Тихий хутір і район Високе-Жашків). Цей наказ виконали всі групи, за винятком 3-ї дивізії, яка почала просуватися в зазначений район замість 6-ї години лише опівдні. Колона, ледве відійшовши на кілометр від Животова, була розгромлена білогвардійською кіннотою. Вціліли тільки авангардна кінна сотня 9-го стрілецького полку, ар’єргардна кінна сотня 8-го Чорноморського полку, козаки й старшини, що були на конях, зокрема начальник дивізії В.Трутенко, полковники М.Крат і Г.Чижевський. З решток Залізної дивізії за наказом М.Омеляновича-Павленка був сформований 3-й Окремий кінний полк із збереженням бойових назв і традицій Залізної дивізії (командир – Г.Стефанів, заступники командира – О.Вишнівський і Г.Чижевський). Оскільки Г.Стефанів був хворий, то полк прийняв полковник Г.Чижевський.
Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим – Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.
Відтинок фронту добровольців на ділянці Козятин-Біла Церква-Сквира розпався. Деморалізовані частини добровольців окремими відділами відходили в безладі різними шляхами. Головний напрямок ворога – Сквирка-Христинівка, Біла Церква – Умань. У цьому районі жителі с. Шкарівка й Кожанки повстали проти добровольців і захопили їх обоз. Більшовики йшли по п’ятах за добровольцями, головним чином по залізницях. Отаман Волох оперував в районі Липовця. Чорні Запорожці повідомили, що вночі 24 грудня до м. Ставище увійшли ворожа піхота, кіннота і артилерія, прямуючи на Красилівку.
Прикріплення: 8692021.jpg (58.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 07.01.2015, 13:15 | Повідомлення # 155
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Коломийченко Михаил Сидорович - украинский хирург, профессор. Родился 19 ноября 1892 года в г. Шпола Киевской губернии, в крестьянской семье.
В 1919 году Михаил Коломийченко окончил медицинский факультет Киевского университета
В 1920-1935 годах работал в Киевском медицинском институте, в 1936-1955 годах заведовал кафедрой хирургии Киевского института усовершенствования врачей.
Участник Великой Отечественной войны.
С 1950 года – главный хирург Украины.
С 1955 года – заведующий кафедрой общей хирургии Киевского медицинского института.
Михаил Коломийченко – автор более 130 научных работ, в том числе 5 монографий.
Научное направление – хирургия пищевода, желудка, поджелудочной железы, неотложная помощь, в частности патологии пищевода.
Награжден двумя орденами Ленина, двумя орденами Трудового Красного Знамени, орденами Отечественной войны I и II степеней, Октябрьской Революции, «Знак Почета», медалями.
Умер 30 мая 1973 года в Киеве, похоронен на Байковом кладбище.
24 апреля 2003 года в Киеве на фасаде дома по улице Рейтарской, 17, где в 1919-1973 годах жил Михаил Коломийченко, была установлена гранитная мемориальная доска.



В центре внимания главного хирурга - вопросы повышения квалификации хирургов периферии. Специализация, научно-практических конференции, пленумы, областные съезды хирургов проводились систематически, способствуя повышению их теоретических и практических знаний. Особое значение приобрела деятельность профессора М.С. Коломийченко в укреплении роли районного хирурга. «Ранний диагноз, быстрая доставка больного и неотложная операция обеспечивают успех». Смертность среди хирургических больных с 1947 по 1956 уменьшилась в три раза.

Фотография из бразильской газеты «Популярная пресса» – Рио-де-Жанейро, 30 сентября 1951 - №807



Под фотографией написано: Профессор Коломийченко (в центре) прибыл только что самолетом в больницу Ставищенского района. После осмотра пациентов, выступил с докладом для врачей и вспомогательных сотрудников больницы.
Прикріплення: 6593496.jpg (56.5 Kb) · 0274392.jpg (472.4 Kb) · 5726302.jpg (109.3 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 21.02.2015, 21:44 | Повідомлення # 156
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Когда Еврейская история имеет имя, лицо, рассказ
Цилия Агуф (Tsylia Aguf), Киев, Украина



My grandmother on my mother's side, Tatiana Pekar, nee Taibn, was born to a wealthy Jewish family in Stavishche, Kiev province, in 1880. The Jewish community numbered almost 4,000 Jews. There were several - synagogues and Jewish schools in town. Jews were mainly craftsmen and merchants.

Моя бабушка по маминой линии, Татьяна Пекар, ныне Тайбн, родилась в состоятельной еврейской семье в Ставище, Киевской губернии, в 1880 году еврейская община насчитывала почти 4000 евреев. Были свои синагоги и еврейские школы в городе. Евреи были в основном ремесленники и торговцы.

Полный текст (на английском): http://www.centropa.org/biography/tsylia-aguf
Прикріплення: 0804708.jpg (448.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 23.02.2015, 01:20 | Повідомлення # 157
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Ярослав Леон Ивашкевич – польский писатель, поэт, драматург, переводчик. Родился 20 февраля 1894 года в деревне Кальник под Киевом, в Российской империи. Он учился в елисаветградской и киевской гимназиях, затем на юридическом факультете Киевского университета. Одновременно он обучался в Киевской консерватории, увлекался музыковедением. Литературный дебют Ярослава Ивашкевича состоялся лишь в 1915 году, когда его стихотворение «Лилит» было напечатано в киевском еженедельном журнале «Перо». В октябре 1918 года Ивашкевич переехал в Варшаву, где стал активным участником авангардистских литературных групп «Под пикадором» и позднее «Скамандр» (польск. Skamander). Председатель Союза польских писателей (1959-1980). Лауреат Международной Ленинской премии «За укрепление мира между народами» (1970). Умер 2 марта 1980 года в Варшаве.
Был учителем в имении Браницких в Ставище в 1914-1915 гг. – работал учителем сына Витольда Ганицкого, администратора семьи Браницких. Подробнее об этом написано в книге Marek Radziwon - Iwaszkiewicz. Pisarz po katastrofie.



Стихотворение Ярослава Ивашкевича «Melancholia»
Otwórzcie się za wrótnią cytrynowe zorze -
Może sobie jak zechcę taką cudność ziszczę -
Kraj młodości: u wzgórza wielki staw położę,
A na górze młyn stary, ceglany: Stawiszcze.

Jarosław Iwaszkiewicz «Dionizje», Warszawa, 1922

Прикріплення: 6979748.jpg (58.0 Kb) · 4494333.jpg (113.5 Kb) · 3653983.jpg (129.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.03.2015, 17:06 | Повідомлення # 158
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Макс Айт (1836-1906гг.), немецкий инженер, писатель и путешественник, родился в городе Кирххайм-унтер-Текк, Вюртемберг, Германия.
Выпускник политехникума в Штутгарте, работник зарубежного представительства английской фирмы «Джон Фаулера», для которой разработал модель самодвижущегося парового плуга. С 1863 года с испытательным заданием от фирмы в Лидсе инженер проехал ряд стран – от Америки и Северной Африки до России, которой продавал дорожные тягловые локомотивы для армии.

Паровой плуг: Економія Браницьких с. Вишківське Ставищенської волості 17.06.1917



Владислав Браницкий приобрёл плуг на паровом ходу. Так как паровой плуг поставлялся в разобранном виде, то в 1874 году Макс Айт прибыл в Ставище для его сборки и наладки, где пробыл с сентября 1874 года по май 1875 года. Об этом можно узнать из путевого дневника, опубликованного в книге «Im Strom unserer Zeit», 3 тома, 1904-1905гг.



Разделы из путевого дневника:
83. Ставище, 24 сентября 1874 года.
84. Вышковское (хутор от Ставище), 18 октября 1874 года.
85. Ставище, 25 октября 1874 года.
90. Ставище (под Киевом), 23 мая 1875 года.
Из дневника: «Целый дворец, с десяток слуг, неизвестное количество босых горничных, очень образованный шеф-повар и погреб, чей Бордо не имеет себе равных среди любого другого известного мне – все имеется в моём распоряжении, не говоря уже о лошадях, собаках и даже не говоря о всех видах диких животных».

В Германии за достижение в сельском хозяйстве учреждена медаль Макса Айта:



В городах Германии около двухсот улиц, площадей и школ носит имя Макса Айта.

В 1876 году, Макс Айт поехал в Самару собирать очередные паровые плуги. На видео можно узнать больше информации о жизни Макса Айта, а так же на восьмой минуте увидеть видео парового плуга.
http://samsud.ru/video/serial-samarskie-sudby/ait-maks.html

Читать разделы из путевого дневника (на немецком):
Прикріплення: 4310755.jpg (408.8 Kb) · Max_Eyth.pdf (152.8 Kb) · 3307211.jpg (470.4 Kb) · 6926812.jpg (222.1 Kb) · 7606315.jpg (323.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 14.04.2015, 11:31 | Повідомлення # 159
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Гейко Марко (1956-2009) родился в с. Станиславчик Ставищенского района Киевской области 4 июня 1956 года.



1985 – закончил Киевский государственный художественный институт
1988 – лауреат премии Марии Башкирцевой
1989 – член Союза художников Украины

Коллекции работ:
В Украине: в Харьковском, Сумском, Луганском музеях. Градобанк галерея.
Частные коллекции: Украина, США, Германия, Польша.

Выставки:



Источник: https://newgallery.com.ua

Строгая драгоценность

— Как вы стали художником?
— Я родился в селе, а там ограниченные возможности для творчества. Навыки рисования приобрести, найти акварели, краски – не могло быть и речи. Село и люди… Коровы… Были подспудные желания выразить себя, скорее связанные с поэзией. Литература меня увлекала. Классе в 9-м я, правда, пробовал копировать портрет Шевченко – нравилось, что он такой серьезный. Уже в армии ощутил, что художник – мое предназначение. Перед этим я в первый раз приехал в Киев, поступать в пединститут. И решил – зайду-ка в Музей русского искусства. Зашел, попал в зал Врубеля – и все, конец, понял, что мне ничего не надо, кроме искусства.
7 марта, 2003

Источник: Дмитрий Десятерик, газета «День», №43, 2003

"ЧЕТЫРЕ СОСТОЯНИЯ ГОРЫ"

Художник не пишет трактатов, не играет цитатами, он просто создает живописный мир-так, как чувствует. Как никто иной. Он пишет нервами, и от его картин, даже самых небольших, бьет током. Его кредо: "Движение к Свету". Но движется он, преобразуя внутреннее напряжение в стройную структуру.

Полный текст: http://soviart.com.ua/

Прикріплення: 4557211.jpg (18.9 Kb) · 0616520.jpg (164.5 Kb) · 9953491.jpg (92.6 Kb) · 9754561.jpg (295.6 Kb) · 8041902.jpg (188.1 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 03.05.2015, 18:22 | Повідомлення # 160
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД (документы и материалы), том 2. 1923-1929, Москва, 2000



Информационная сводка № 12 информотдела ОГПУ о кампании по перевыборам сельсоветов на 4 апреля 1927 г.

Выступления за организацию крестсоюзов

Белоцерковский округ. 15 марта (Украина). Пятигорский район. В с. Торчица существует кулацкая группировка, во главе которой стоит местный учитель. Эта группировка ведет среди крестьян данного села и окружающих сел агитацию за крестсоюзы. По мнению членов группировки «крестсоюз нужен селянству для защиты своих интересов, для установления цен на хлеб» и т.д. Группа эта собирается на квартире учителя, где и ведет обсуждение вопросов, связанных с организацией крестсоюзов.

ЦА ФСБ РФ. Ф. 2. Оп. 5. Д. 390. Л. 110—116. Заверенная копия.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: П`ятниця, 15.05.2015, 08:37 | Повідомлення # 161
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Савинов Михаил Иванович (1903-1978)

Родился в деревне Юркино Зубцовского уезда Тверской губернии.
Руководящий сотрудник органов государственной безопасности, комиссар государственной безопасности (24.11.1944), генерал-майор (9.71945). Окончил Коммунистический университет Западной области (1933). В 1915–21 пастух, затем рабочий. В сент. 1925 поступил в РККА, командир отделения. В сент. 1927 вступил в ВКП(б).
С 1927 г. заведующий избой-читальней, с мая 1929 г. председатель правления Сельскохозяйственного кредитного товарищества села Ульяново, с мая 1929 г. инспектор районо. С августа 1933 г. парторг совхоза «Пролетарий» (село Богатырка Ставищенского района Киевской области), с марта 1934 г. секретарь парткома Ставищенской МТС, с января 1935 г. заместитель директора Ставищенской МТС по политчасти.
С августа 1937 г. 1-й секретарь Ставищенского райкома КП(б) Украины. Когда начилась чистка НКВД от ежовских кадров, Савинов в числе других партработников был направлен в НКВД на «усиление» и 01.02.1939 г. назначен сразу наркомом внутренних дел Мордовской АССР.
С 26.02.1941 г. нарком государственной безопасности, с 31.07.1941 г. вновь нарком внутренних дел Мордовской АССР. С 05.09.1941 г. нарком внутренних дел Якутской АССР.
21.10.1946 г. назначен начальник Управления МВД по Закарпатской области. Один из главных организаторов операций против украинских повстанцев (ОУН-УПА), также возглавил мероприятия по арестам «пособников» и «националистов» на Западной Украине.
22.03.1949 г. переведен на пост начальника отдела по борьбе с бандитизмом Управления МВД по Запорожской области. С мая 1950 г. начальник Отдела Управления МВД по Сталинской области. В октябре 1953 г. уволен в отставку.
Умер в марте 1978 – Донецк.

Источник: http://az-libr.ru/


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 20.05.2015, 16:28 | Повідомлення # 162
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Ф. Я. Савченко «Заборона Українства 1876 р.», Харків, Київ, 1930



Ціла записка ставить своєю метою подати відповідним установам матеріял „виявів українофільскої інтриги у Львові і в Києві". Перша частина Записки 1874 р. присвячує дві друкованих сторінки характеристиці цієї боротьби і власним міркуванням про ролю в цьому Поляків і тенденційно приписує Полякам видання українського журналу „Правда" для утворення ні(ж нової політичної унії „галицьких Русинів з Поляками", прикриваючись „старою українофільською мантією".
Висвітливши досить об'єктивно консервативну программу „вполне антипольського" журналу „Слово" та його редактора Площанського, зазначивши, що „Слово" може існувати лише завдяки „значительным субсидиям от славянских благотворительных комитетов, существующих в России", „Записка" робить спробу виявити також і менш відомі фінансові джерела „Правди", а саме: „некоторую субсидию со стороны галицийского сейма (1000 гульденов) и гораздо значительнейшую от украинофилов обоих берегов Днепра, в числе которых называют молодого графа Владислава Браницкого, проживающего в м. Ставищах Киевской губ."


Санкт-Петербург
 
l_sergiy_mДата: Четвер, 28.05.2015, 14:06 | Повідомлення # 163
Лейтенант
Група: VIP-користувач
Повідомлень: 68
« 2 »
Країна: Україна
Статус: :-(
Петро Іванович Кравченко, командир партизанського загону у Сніжках:
Влітку 1918 р. біля села Сніжки в урочищі Ревуха з’явився партизанський загін під командою Петра Івановича Кравченка. Кравченко був родом з села Сніжки й після повернення з фронту 1917 року працював управляючим юрківської економії поміщиці Ю. В. Браницької, що знаходилась між Сніжками та Юрківкою у місцевості під  назвою Огруд. До загону входили селяни зі Сніжок, Винарівки, Юрківки та інших сіл.
8 червня 1918 р. загін приєднався до інших невеликих партизанських  загонів, що концентрувалися у селах Стрижавка та Сухий Яр. Після бою з німцями та гетьманцями  в селі Янишівка (тепер Іванівка) повстанці в кінці дня рушили в бік  села Юрківки, де зупинилися в Огруді на території економії Браницьких. Сюди в той же час прибув таращанський загін чисельністю близько 300 чоловік на чолі з Федором Гребенком, який перед цим об’єднався з загоном Петра Тонковида, а також загін з села Красилівка. На мітингу при світлі смолоскипів командиром з’єднання повстанських загонів було обрано Ф. Гребенка.
Загін колишнього прапорщика Петра Кравченка виділили в окрему військову одиницю. Після об’єднання повстанських загонів у с. Юрківка  партизанське зєднання  налічувало півтори тисячі чоловік.  Відпочити в юрківській економії  повстанцям так і не довелося. Після цього повстанці  пізнього вечора 11 червня 1918 р. рушили на Ставище.29 грудня 1918 року (за старим стилем) у м. Біла Церква  проти Директорії виступила українська військова частина, керована П. І. Кравченком,  який відмовився виконувати наказ командира  полкуармії УНР виступити проти Першої дивізії Червоної армії, яка наступала на Київ.  Спорядивши загін, він повів його на Ставище.
Одночасно з Білої Церкви  вирушили три роти і одна кінна сотня армії УНР, очолювані  колишнім сніжківським офіцером Артемом Березою. Цьому загону
було дано завдання, розгромити загін Кравченка. 1 січня 1919 р., звільнивши Сніжки,  загін Кравченка вирушив до Юрківки. 5 січня загін Кравченка зупинився у панській економії біля Юрківки, в місці віддаленому від села і зручному для оборони. Однак Кравченко не виявив рішучої командирської волі і дозволив частині партизанів, які були родом з навколишніх сіл, піти додому для святкування Різдва, частина також пішла самовільно.  Сам Кравченко на цей час повернувся додому, до Сніжок. Житель Сніжок Архип Дзюбич дав згоду німцям та гетьманцям вистежити Кравченка  та донести їм за плату про його перебування у селі. Коли Кравченко прийшов на святкування Куті додому, вони з дружиною вечеряли не вдома, а в своєї тещі через дорогу від своєї хати, там же він залишився ночувати,  а дружина пішла додому. Німецькі поліцаї разом з гетьманцем Довгалюком оточили хату, де знаходився Кравченко близько третьої години ночі. У вікно постукали, в хаті у цей час всі спали.  Тоді почали бити у двері і вимагати у господині відчинити. Почалася перестрілка, сили були нерівні, патрони  у Кравченка скінчились, німці та гетьманці стріляли по тілу Кравченка, який вже був мертвий та схилився над столом.
До загону Кравченка входили жителі Сніжок Олександр Пащенко та Петро Красівський, вони залишилися в живих і згодом брали активну участь у встановленні радянської влади у селі.
У 1929 р. у Сніжках було утворено колгосп, який на честь партизанського загону було названо«Червоний партизан». На честь П. І. Кравченка
названо вулицю, на якій він проживав.

Джерела:
1.Бондаренко О. Г.,Бондаренко І. Г.  Повернення із забуття –
К.: Укр. Пріоритет, 2011, 480 с.;

2. Село Сніжки - Режим доступу: https://yadi.sk/i/TCGqBP6xguW4W


  
Прикріплення: 0656217.jpg (223.4 Kb) · 0212904.jpg (215.5 Kb) · 5422439.jpg (270.7 Kb)


Сніжки - Київ

Повідомлення відредагував l_sergiy_m - Четвер, 28.05.2015, 14:13
 
ViktorДата: Вівторок, 09.06.2015, 15:23 | Повідомлення # 164
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратор
Повідомлень: 2005
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Демницький Хрисанф Петрович

Хрисанф Демницький був у душі не стільки лікар, скільки збирач народної пісні…
На своему віку Демнидький немало вже зібрав, записав пісень на Дрижипільщині. Своє життя він цьому присвятив, свою лікарську практику в Розумниці до цього пристосував. Особливо водив він компанію їз літніми бабами, часто ставив їм чарку і тоді тих пісень сипалося, як із мішка...
Сам Хрисанф Демницький не переймався ніколи запалом тих політичних змагань, може навіть трохи скептично ставився до народницьких ідей – у нього змалку була єдина пристрасть, – народня пісня. Але просякнутий мимоволі духом тих ідей, що квітли за його студентських років, він розпочав свою лікарську й господарську діяльність у Розумниці з того, що збудував за власні кошти прекрасну двоповерхову школу, а ще кращу лікарню. Ніколи він за це платні не вимагав, гонорарів із селян не брав, як лікар.
Те, що дав йому його народ, він старався повернути як найкорисніше для нього, як найбільше культури йому впоїти.

Источник: Гуменна Докія "Діти Чумацького шляху", Кн.1, Нью-Йорк, 1948

Прикріплення: 8604315.jpg (13.3 Kb)


Санкт-Петербург
 
kardawДата: Понеділок, 20.07.2015, 11:31 | Повідомлення # 165
Рядовий
Група: Початківець
Повідомлень: 1
« 0 »
Країна: Україна
Статус: :-(
Советую подборку книг по истории Украины, здесь вы можете найти  интересующие факты http://history-library.com/index.php?id1=3&category=istoriya-ukraini
 
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Пошук:


Ставище © 2024