Понеділок, 26.09.2022, 01:01
Нове на сайті Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Оновити Нові повідомлення · Особисті повідомлення Особисті повідомлення() · Відомості про учасників форумуУчасники · Читаємо правила форумуПравила форуму · Знайти на форуміПошук · Підписатися на отримання новинRSS · Тільки для VIP-користувачівПриватний форум ]
Модератор форуму: Viktor, Оксана  
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Люди, история, времена
ViktorДата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.

Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 17.02.2014, 13:10 | Повідомлення # 151
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Продолжение
Анонимный рассказчик.


Пит.: А які люди були партійні в Вашому селі?
Від.: Партійних у нас мало було.
Пит.: А які люди були?
Від.: Були такі партійні, був такий Покотило. То під час голоду то він сам себе. Він десь був в райпарткомі чи щось. Я не знаю, який його чин там був. Він був комуніст. Він сам себе застрілив там. Був такий Нагорний -теж сам себе застрілив. Це під час голоду. Ці комуністи самі себе стріляли. Тоді під час того, і сам Хвильовий, Микола Хвильовий, цей письменник. Вони побачили повірили колись у Ленінові гасла, що Україна зможе навіть відділитися, якби не хотіла б з соввтами разом бути, і .вплоть до отделения" - як вони казали, і т.д. І вони вірили в ті гасла певно, я думаю так, а пізніше побачили, що воно не так: всі мусили стрілятися. То таке то. У нас то були чистки партії; я не знаю, то приїздили ті з Москви чи звідки вони. Чистка партії. То було публічно. Такий в нас був сільбуд. Це розуміється, сільський будинок, так як клюб. І туди люди мали право заходити. То вони оголошували, й як ця чистка партії, то там такого Гришенка покликали. Як почали йому все підшивати - що мало хліба випомпувати, що мало то вже мало. Вже не було нічого, а вони кажуть: -Ще мало! А був це вже 34-ий рік, то колгосп дав на трудодень 250 грам. Це 250 грам, це таке по гав фунта чи як сказати хліба на трудодень. Це треба було робити на той трудодень. То було ще тяжко жити, але люди вже там мали то картоплі, та гарбузи, буряки й щось таке. Під час голоду приходили, така банда же ця радянська. Витягали навіть, як хто щось там пече щось десь то й то. На базарах, на базарах, забирали навіть хто квасолю в шклянці десь там продав і те перекинуть. Страшне. Оце те, що я знаю й те, що я бачив.
Пит.: А як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Перебудували. Ще була колективізація. Осталися великі стодоли все. То все спалене. Огорожу де як хто мав дерев'яни, то теж палили, бо не було чим. А все таки осталася "хата на курячих лапках," як кажуть. Страшна ця перебудова. Тяжко було дивитися. Вона й сьогодні певно така. Трошки там може. Щось кажуть в якісь зміни, що там якісь тротуари вже поробили, електрику провили.
Пит.: А Чи люди говорили про голод після того?
Від.: Говорили весь час. Як я вас знаю добре, то я міг щось говорити, а як я вас не знаю, то ні. Як десь з далі, то я міг сказати відкрито, бо я знаю, що ви не донесете до НКВД, чи КОВ, то я більш відкрито міг говорити. А то такі були христопродавці, що могли на вас заявити, про що ви говорите, й колопотів буде.
Пит.: Під час голоду Ви тільки мали 11 років?
Від.: Так!
Пит.: Але чи Ви чули як дорослі говорили про тодішніх політиків, чи Ви знали хто був Скрипник, чи Ви знали про Кагановича, що вони говорили?
Від.: Знали! Каганович, Молотов, та тоді ще ніхто відкрито не говорив. Не могли ж говорити. Я маю ось таку пісеньку. Дивіться яка. Це чесне з мові пам'яті в школі. Якщо Ви вмієте читати, це під час голоду був секретарем на Україні, прислали Постишева. І такий був там Косіор, поляк, теж був в Політбюро і так далі. То ось бачите яку гарну пісню співали під час:
Гей, ні меж ні краю нашому врожаю
Стигне, вистигає, гнеться до землі,
Полем неозорим піонер-дозорець
Вийшли вартувати колосистий хліб. А тепер приспів:
Ми пісню свою гартували в вогню і її несемо як прапор;
Про нашу роботу складаєм тобі, товаришу
Постишеву, рапорт.
А тепер є ще, що тоді скрізь по парках співали. У нас дуже гарний парк. Річка тече, прекрасно. І скрізь по тіх парках, на стовпах були радіорупори від пошти. От скрізь співають:
“Бистро, как птици, одна за другой, песни летят над советской страной,
Весел напев городов і полей, жить стало лучше, жить стало веселей!” Оце під час тоді як люди вмирали - оце "жить стало лучше!" Це я ще із школи пам'ятаю, як дітей вчили "Піонер-дозорець." Де це, в якій країні е, щоб за колосками там дивилися, щоб хтось не вкрав. Так нам добре життя. Самі співали і "весвл напев городов і полей." І щодня, і по 10 раз, ви могли слухати ту пісню скрізь. І кричать люди, і вмирають скірзь, а вони співають "жить стало лучше."
Пит.: А що Ви думали?
Від.: Що я міг думати? Я думав, де б щось з'їсти. Нічого не думав. Це українцям дали за те, що вони хотіли - як був Петлюра і так дальше - хотіли відділитися від Росії і т.д. То це я думаю, що відплачуються вся Україна і до сьогодні.
Пит.: А, чи ви мавте щось додати до того?
Від.: Що ж Вам ще додати? Що там доки буде та комуна й доки те буде і такий клопіт. Вони можуть знову дати такий як НЕП, вони ще можуть раз таке попробувати. Вони вже, я чую, що хочуть трошки, щоб більший наділ дати людям, наділ в землі, бо ті, що приватно мають городи чи щось то, то більше в них родить, як там в тіх колгоспах. Але люди ж його не будуть брати. Не мав чим робити -раз. Друге, як він її обробить ту землю, посів чи що, він там посадить - картоплю чи щось, то вони скажуть вам податки платити. А чи в вас вродить -не вродить, а вони скажуть віддай його. Люди його не хочуть і не будуть брати. Доки та система там буде, доки так і буде, на мою думку.
Пит.: Дуже, дуже Вам дякую за свідчення. Надзвичайно цікаво!
Від.: Був малий, але я бачив багато. Я те, що малим, пам'ятаю, ліпше як тепер, що я, що вчора робив.

_______________________


Комиссия США по голоду на Украине US Commission on the Ukraine Famine – комиссия образованная 13 декабря 1985 года администрацией Рональда Рейгана в разгар холодной войны. Результаты исследований были представлены для ознакомления Конгрессу США 22 апреля 1988. Представленный Отчет Комиссии не имел какого-либо дальнейшего результата в юридической плоскости в кратко- и средне-срочном периоде. Научный руководитель Комиссии Джеймс Е.Мэйс был подвергнут негласному бойкоту научными кругами США и смог найти работу только на Украине*.

* http://www.artukraine.com/famineart/famineden.htm


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 19.03.2014, 16:10 | Повідомлення # 152
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Преображенская (Антонюк) Нина Ильинична, 16 февраля 1956, (Ставище, Киевская область, Украинская ССР) – советская гребчиха (Академическая гребля). Серебряный призер чемпионата мира (1977). Заслуженный мастер спорта СССР (1978). Чемпионка мира (1978, 1979). Серебряный призер Игр ХХII Олимпиады (1980) в составе восьмерки. ОМС (1980). "Локомотив", Киев. Окончила Киевский государственный институт физической культуры (1983).

Источник: https://u.to/kaKqBg

Состав восьмерки первых чемпионок мира: Мария Пазюн, Елена Терешина, Татьяна Буняк, Нина Антонюк, Валентина Ермакова, Надежда Дергаченко, Нина Уманец, Ольга Пивоварова и рулевая Нина Фролова.
1980 год. Олимпийская регата в Москве в Крылатском. Финальная гонка. Перед самым финишем, уже напротив трибун, две лодки шли рядом. Но вот чуть вперед, всего-то на 0,57 сек., уходит команда ГДР, это же меньше чем на полтора метра из 1000. И... только серебряные олимпийские медали.

Источник: https://u.to/kKKqBg
Прикріплення: 0099457.jpg(49.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 28.07.2014, 13:30 | Повідомлення # 153
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
До рiдних витокiв

Невпинно спливає час. А відтак відходять у минуле ще зовсім недавні події. Те, що з точки зору людей старшого покоління відбувалося «неначе вчора», сьогодні вже сива давнина. Так було, так є і так буде завжди. Одне, чого не повинно бути, то це забуття свого минулого, забуття історії кожного села в тому числі. Крім щемливого почуття повернення в минувшину, про яку Т.Г.Шевченко писав : «Все йде, все минає», нами рухає любов до Батьківщини, до нашого мудрого і талановитого народу, його багатющих і невичерпних духовних сил.
В основу творчого дослідження «До рідних витоків» лягли матеріали Ставищенського та Білоцерківського історико-краєзнавчих музеїв, цікаві сторінки про Ставищенский край у праці Л. Похилевича «Сказания о населеннях местностях Киевской губернии », публікації районної газети «Сільські обрії».
Та найпам'ятнішими стали перекази й легенди старожилів про походження назв деяких сіл, річок, долин, ставків, лісів, криниць і т. д. Першовитоком до збірки є усна народна творчість Ставищенщини, яка свідчить про важкий і тернистий історичний шлях, пройдений нашим народом У складних природних умовах доводилось йому існувати, в жорстоких битвах із численними ворогами захищав він свою незалежність, стоячи нерідко на краю загибелі. Але вижив! Його духовні скарби й нині викликають захоплення і здивування. Народний епос - це совість нації, дзеркало праведної історії.
В топонімах історія живе:
Події, імена, знаменні дати.
Заплівши в час колишнє і нове,
Вона велить все чесно пам'ятати.

Територія нашого краю починає заселятись ще в глибоку давнину, в епоху кам'яного віку. Свідченням цього є речові пам'ятки, знайдені поблизу сіл Сніжки, Винарівка, Торчиця, Сухий Яр. Назви населених пунктів (ойконіми) мають різний характер. Деякі є вельми промовисті. Окремі з них - літописні, вони переносять нас у далеку минувшину, розкривають таємниці буття наших пращурів, складні процеси міграції населення, перебування тут різних племен ще в ІХ-Х ст. (Торчиця).
Чимало населених пунктів розташовано на території Ставищенщини, які вважались оборонними містечками, сторожовими фортецями, постами, що захищали вiд степових кочівників (Ставище. Попружна. Брилівка) Адже наше Поросся - це південні рубежі Київської Русі, які зазнавали численних нападів половців та інших кочових племен.
Через наші поселення пролягав вiдомий Чумацький шлях, яким чумаки їздили в Крим по сіль. Вони стали творцями назв сіл Гейсиха, Гостра Могила. Інші топоніми відображають характер природничо- географічного середовища (Журавлиха, Ясенівка). Перша, безперечно, зооморфного походження, другу названо за особливостями рослинного світу.
В основі деяких топонімів Ставищенщини лежать імена людей, як наприклад: Антонівка, Іванівка, Василиха. Отже, ономастика - наука про найменування і прізвища людей - також допомагає розкрити назву того чи іншого населеного пункту. Імена чоловічої та жіночої статі в основі своїй мають християнське походження, вони запозичені з давньогрецької, давньоримської, давньоєврейської мов. З-поміж сільського люду існували й особливі форми найменувань, зокрема в осіб жіночої статі. В побуті заміжню жінку називали не за власним іменем, а здебільшого за іменем чоловіка з відповідною флексією (Василиха).
Крім того, в кожному селі є свої цікаві мікротопоніми - назви кутків, вулиць і т. д., які несуть у собі ще недосліджені сторінки. Україна - це 25 областей, це сотні районів, тисячі населених пунктів. Збережена і залишена нащадкам пам'ять про кожен з них - це поема невмирущості України.
Не дай Бог, кожна Іванівка, Багатирка буде колись, як Трипілля для майбутніх поколінь. Бо ми не певні, до чого приведе урбанізація. Село - це колиска нації. Висохнуть криниці - зникне село. Висохнуть духовні криниці - зникне народ. Сьогодні - це на вістрі. Тому поряд з вивченням легенд про заснування Києва, Білої Церкви, Львова... совість зобов'язує пам'ятать і тотожні легенди про з'яву сіл Сніжки, Тихий Хутір, Попружна, Стрижавка, де знайдено бивні мамонта, кам'яні сокири та інші пам'ятки давнини.
Все велике починається з малого. Звідки б узялися повноводні ріки - Дніпро, Рось, Південний Буг, - якби в них не впадали річечками, струмочками, потічками маленькі, місцевого значення, часто навіть не позначені на картах притоки ? Звідки б узялася українська земля, якби не грудочка до грудочки, суглинок до чорнозему, дерен чи торф до піску? Звідки б зродився багатомільйонний український народ, якби не кожний «я» нашого благодатного краю.
В кожному поетичному творі я утверджую думку, що земля є найголовнішим багатством народу Мої краяни славляться працелюбністю, гостинністю, щедрим короваєм. А ще високою духовністю, задушевною піснею, любов'ю до рідної землі, до своєї малої батьківщини.
Немає без гнізда пташини, а нас, людей, без Батьківщини, - говориться в акровірші про Україну. Тому я й звертаюсь до історичної пам'яті своїх земляків, щоб у слові, зокрема римованому, зберегти нашу територіальну історію, бо нам так необхідно, щоб у житті панувала гармонія, ритмомелодика.
Вивчення природи рідного краю, його давніх історичних коренів, суспільного життя і праці, культури, мови є могутнім засобом, невичерпним джерелом пізнання, становлення цінних моральних якостей, насамперед, національної гідності, патріотизму.

Г. Пастушенко

Источник: газета «Сільські обрії», 23 серпня 2013


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 21.09.2014, 17:12 | Повідомлення # 154
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Вот, что нашёл в Википедии на английском: Мельник Николай Николаевич



This name uses Eastern Slavic naming customs; the patronymic is Mykolayovych and the family name is Melnyk. Nikolai Melnik
Born - December 17, 1953, Stavysche, Kiev Oblast, Ukrainian SSR, Soviet Union
Died - 26 July 2013 (aged 59), Alicante, Spain
Allegiance - Soviet Union Ukraine
Battles/wars - Chernobyl disaster relief operation
Awards
Other work test pilot, aerial firefighting pilot

Mykola Mykolayovych Melnyk (Ukrainian: Микола Миколайович Мельник; December 17, 1953 - July 26, 2013), also known as Nikolai Melnik was a Ukrainian (previously Soviet) pilot and liquidator hero renowned for his high-risk helicopter mission on the dangerously-radioactive Chernobyl Nuclear Power Plant building immediately after the 1986 Chernobyl disaster.

For this operation, he was awarded the title of Hero of the Soviet Union,[1] and the Igor I. Sikorsky Award for Humanitarian Service.

Информация полностью: http://en.wikipedia.org/wiki/Mykola_Melnyk

А вот в Киевском календаре:
17 декабря 1953 года в селе Ставище, ныне посёлок Киевской
области, родился Николай Николаевич МЕЛЬНИК — лётчик-испытатель, ликвидатор
аварии на Чернобыльской АЭС. Лётчик-испытатель I класса (1987). Герой
Советского Союза (1987). Лауреат премии Международной вертолётной ассоциации
«Слава совершенству» в номинации «Премия имени Игоря Сикорского за гуманитарные
услуги» (1990).
 
Подробнее: http://calendar.interesniy.kiev.ua/Event.aspx?id=4956


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 08.11.2014, 20:51 | Повідомлення # 155
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Журнал Свiтогляд №3, 2009
Світлана Панькова «З родинного древа Грушеских – Оппокових»

Після вінчання прадід Олександра Вікторовича – Петро Якимович Топачевський – був висвячений на священика до Покровської церкви містечка Ставище Таращанського повіту, де прослужив 18 років ([1], оп. 1011, спр. 2812, арк. 174 зв., спр. 2808, арк. 152 зв.). На час прибуття молодого подружжя до Ставища, Покровська церква своєї будівлі не мала. Перший Покровський храм згорів 1806 р. (за іншими даними 1804 р.), і власниця Ставищ, графиня Олександра Василівна Браницька пообіцяла збудувати нову велику кам'яну церкву. Графиня встигла виділити матеріали, найняти архітектора та придбати церковні речі для храму, спорудження якого затягнулося майже на третину століття ([3], c. 228). Тому миряни з Покровської парафії сходилися на службу до єдиної в містечку Успенської церкви, которая на такое число людей весьма тесна, […] отчего бывает в церкви шум и крик, что и слова Божия слышать не можно” ([3], c. 228-229). Власне, весь період перебування на парафії прадіду довелося вести тривалу боротьбу з економією графині О. Браницької за спорудження храму. Благочинним Таращанського повіту на той час був батько Петра, Яким Топачевський, який неодноразово звертався до митрополита в справі завершення будівництва. Не дочекавшись освячення новозбудованого храму, наприкінці 1849 р. ще зовсім молодий о.Петро помирає. Завершення будівництва та освячення Покровської церкви (1852 р.) випало на долю зятя Войдецького Костянтина Васильовича. Після смерті чоловіка з кінця 1849 року Марія Іванівна була призначена проскурницею Успенської церкви у містечку Ставищі, де і прослужила рівно 50 років ([1], оп. 1011, спр. 2841, арк. 408 зв.; спр. 2844, арк. 411 зв.; спр. 2814, арк. 160 зв.; спр. 2840, арк. 416 зв.; спр. 2843, арк. 406 зв.; спр. 3073, арк. 55 зв.; спр. 2939, арк. 414 зв.; спр.
3074, арк. 56 зв.).

Полный текст статьи:
Прикріплення: 2009-3.pdf(158.7 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 09.11.2014, 13:06 | Повідомлення # 156
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
У кожного врятованого єврея був рятівник, а досить частоі не один. Вражає доля мешканки Білої Церкви, 1926 р.н. Влітку 1941 р. разом із сестрою вона виїхала на канікули до рідні в с. Ставище. Звідти евакуюватися не змогла. Зв’язок з батьками, що лишились у Білій Церкві, був утрачений. У грудні 1941 р. розпочалась акція. Ще до виставлення охорони дівчинка залишила будинок, уникнувши смерті. Розпочався довгий, сповнений небезпек шлях до порятунку. Певний час вона переховувалась у мешканки Ставищ, а потім знайшла притулок у Жашкові. Дізнавшись, що у Ставищах врятувалась єврейська дівчина, вона вирішила її розшукати, вважаючи, що це її сестра. Виявилось, що сестра все ж загинула. Поневіряючись, дівчинка потрапила до дитячого будинку с. Плютенці. До цього закладу вона потрапила за участі начальника Ставищенської поліції. Виправдовуючи себе під час слідства, поліцай розповідав, що дівчинка прийшла в поліцію і просила її розстріляти, оскільки їй набридло переховуватись у лісі. Начальник поліції направив дитину до с.Розкішне Ставищенського району, наказавши старості влаштувати її на роботу. Проте дівчинці довелося покинути дитячий будинок, оскільки директор закладу дізналася про національність вихованки. По дорозі до Жашкова її заарештували поліцаї і відправили до Німеччини, звідки вона повернулася в 1945р. Після війни мешкала в Білій Церкві
по вул. Революці.

Источник: http://www.novadoba.org.ua


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 10.11.2014, 12:06 | Повідомлення # 157
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Дещо про дітей воєнних часів
Тетяна Поночовна – дівчинка з Київщини



А в Тетянки початок війни пройшов непоміченим…
Мальовниче село Ставище розташувалось на півдні Київської області. Навколо – безмежні поля. Посередині села – став, за яким розкинувся старий ліс. Таке собі середньостатистичне українське село…
Сім’я Тетянки була багатодітною. Бог нагородив коваля Степана Гнатовича та колгоспницю Марфу Петрівну дев’ятьма дітками, серед яких – вісім жвавих доньок та один син, Григорій. Уся велика родина мешкала в низенькій хатині, що складалась із комори, кухні, значну частину якої займала широка піч, та невеликої кімнати. Кожного року підлогу мастили до свят рідкою глиною з кізяками, білили стіни, і тоді хатина ставала як лялечка. Хоча маленька, зате вкрита бляхою! Двічі довелось Степанові пішки йти аж до Києва, щоб довести: не куркуль, хоч і хата під бляхою!..
Те літо було спекотним, у повітрі пахло стиглим колоссям, дозрілими травами та пилюкою; гілля гнулося від стиглих плодів. А дівчатка запам’ятали, що мешканці села почали невідомо для чого майструвати сховки. От і батько приніс купу дошок, з яких на невеликій відстані від стіни почав майструвати другу. Матір нову стіну побілила, і ніхто б не здогадався, що за нею – потаємна щілина. Зроблений у хаті сховок був доволі малим, тож і на городі довелось викопувати дві ями, які пізніше добре послугували родині.
Діти не розуміли, що життя змінюється. Тільки одного разу через селище пройшло вороже військо. Подейкували, що німці бояться партизанів, які часто приходили з лісу.
А потім у селі з’явились поліцаї. Точніше, це були майже всі знайомі особи, однак чинили вони не по-сусідськи. Поліцаї слідкували, щоб хтось, бува, не посмів заколоти свиню чи вичинити шкіру, змолоти зерно та випекти хліб. Довелось жорна опускати в яму і там тихцем молоти зерно. Тетянка не раз стояла на варті: не дай, Боже, поліцаї почують, тоді горя не оберешся – матір покарають, хліб заберуть, жорна розіб’ють…
Найбільша біда загрожувала дівчатам та парубкам. (Багатенько їх вивезли для служіння рейхові, а відома доля лише декого з них.) Татові з чотирма старшими доньками довелося переховуватись у лісі. Тільки іноді вночі хтось приходив додому, щоб узяти харчі. Узимку жити в лісі стало неможливо, тож утікачі змушені були повернутись. Ховались на городі в копиці або ямі; коли морози міцнішали – у сховку за стіною. Інколи доводилось безвилазно сидіти декілька днів! Одного разу старша сестра мало не задихнулась у ямі: випав сніг, і вхід до ями завалило.
Якось матір із Тетянкою та двома її молодшими сестричками привели в комендатуру й закрили в камері. Вимагали: скажіть, де старші дівчата, – відпустимо. Чи могла матір погодитись на таке?! Відпустили їх лише під вечір наступного дня...
Що тільки не робили поліцаї, щоб знайти молодь для відправки в Німеччину! І погрожували, і з’являлись несподівано, і обдурювали: оголосили, що всіх, хто вийде на роботу на користь нової влади, вивозити не будуть. Серед тих, хто повірив, була й старша сестра Олянка (Уляна). Набридло їй ховатись, тож вийшла вона на роботи по облаштуванню доріг. Там її і затримали.
Групи з 20–30 осіб для відправки до Німеччини набирали регулярно. Усіх затриманих закривали на другому поверсі колишньої школи. Там чекала й Олянка своєї долі. Якось уночі один із поліцаїв (виявився-таки людиною!) до вікна поставив довгу дошку: «Утікайте!» Побоялась дівчина: високо… Матір уже пекла хліб, замішаний на сльозах, щоб востаннє дати дитині. Та сталося диво: відпустили затриманих (як виявилося, до наступного разу, бо не набрали потрібної кількості). Тепер уже не вірили порожнім обіцянкам…
Окупаційний режим на Київщині тривав два роки. Часто згадує Тетяна тривожні події того часу. Якось залишилась удома із старшою сестрою. Сестра місила хліб, аж раптом хтось загрюкав у вікно! Сестра з переляку вмить опинилась на горищі, а мала Тетянка заклякла перед вікном. «Відчини, а то стрілятиму!» – поліцай в обличчя малої наставив зброю. Але сестри, по зблідлому обличчі якої котилися сльози, було шкода до болю. «Не відчиню!..» Маленька дівчинка виявилась стійкішою – ні з чим пішли поліцаї.
А життя брало своє. Втомилася ховатись молодь. Декілька разів збирались у хатині на околиці села. І наче вища сила охороняла їх там. Так, одного зимового вечора раптом голосно та тужливо відізвалися самі собою струни гітари. Тільки встигла молодь поховатись, як нагрянули «гості»! А навесні несподівано випала віконна рама. Знак також виявився рятівним застереженням…
Восени 43-го до Ставищ увійшли радянські війська. Військовий штаб розташувався через дві хати; а в кімнаті Поночовних були розквартировані солдати. Уже не треба було ховатись – зі своїх сховок повиходили дівчата і парубки. Хто міг, той приєднався до війська, яке гнало ворога назад, у його лігво.
Перемога до Ставищ прийшла так само несподівано, як і війна. Уранці, як завжди, діти попрямували до школи. Їх зустріли радісними поглядами керівники школи: уроків не буде – Перемога! Потім пройшов урочистий мітинг, і до пізньої ночі в центральному парку тривало святкування.
Багато ще випробувань пережила родина; тяжкими були повоєнні роки, нелегкою та безрадісною була праця в колгоспі. Дівчаткам навіть не видавали на руки документів (їм, наче кріпакам, заборонено було залишати колгосп та продовжувати навчання!). Лист, написаний Тетяною до Микити Хрущова, усе змінив. Тож четверо дітей (Любов, Марія, Олександра та Григорій) стали вчителями; Тетяна і Надія все життя працювали медичними сестрами; Євгенія та Наталія обрали для себе робітничі професії, а Уляна працювала агрономом.
Життя часто буває непередбачуваним. Життєві шляхи Германа Кешишева та Тетяни Поночовної перетнулись, і ось уже більш ніж півстоліття вони разом зустрічають нові весни…
Чергова весна бере своє. Як і багато років тому, набухають і тріскаються бруньки, кожен світанок починається пташиним співом, а в повітрі пахне землею і новим життям. Кожного ранку до школи із дзвінким сміхом прямують учні – наша зміна. І кожен раз, дивлячись у їх безтурботні очі, відчуваєш, що на тобі лежить відповідальність за їх майбутнє. Як оберегти дітей від найстрашнішого – від війни?..
Роки забирають у вічність тих, хто пізнав, що таке війна. Час стирає молодість, красу, додає сивини та зморшок. Та не може він стерти з пам’яті миттєвості, обпалені вогнем війни. У кожного роду є свої свята. І своя пам’ять…

Журнал «Пані Вчителька»


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 11.11.2014, 22:34 | Повідомлення # 158
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Нариси воєнно-політичної історії України, Острог, 2014



Рудько Сергій «Українське військо у вогні революції 1917–1921 років»

26 грудня 1919 р. сталася найтрагічніша подія за весь час походу. Під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Протягом 21-25 грудня армія УНР мала зосередитися в районі Тетієва-П’ятигір-Животова й Лукашівки на Таращанщині, а в цей час з півночі по шляху Біла Церква-Ставище-Жашків-Умань почала зближатися добровольча кіннота силою кількох кінних полків, між якими був і відомий «Вовчанський відділ». Для уникнення з ними зустрічі 26 грудня командарм віддав наказ розташуватись на схід від великого Білоцерківсько-Уманського шляху по присілках та хуторах (Тихий хутір і район Високе-Жашків). Цей наказ виконали всі групи, за винятком 3-ї дивізії, яка почала просуватися в зазначений район замість 6-ї години лише опівдні. Колона, ледве відійшовши на кілометр від Животова, була розгромлена білогвардійською кіннотою. Вціліли тільки авангардна кінна сотня 9-го стрілецького полку, ар’єргардна кінна сотня 8-го Чорноморського полку, козаки й старшини, що були на конях, зокрема начальник дивізії В.Трутенко, полковники М.Крат і Г.Чижевський. З решток Залізної дивізії за наказом М.Омеляновича-Павленка був сформований 3-й Окремий кінний полк із збереженням бойових назв і традицій Залізної дивізії (командир – Г.Стефанів, заступники командира – О.Вишнівський і Г.Чижевський). Оскільки Г.Стефанів був хворий, то полк прийняв полковник Г.Чижевський.
Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим – Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.
Відтинок фронту добровольців на ділянці Козятин-Біла Церква-Сквира розпався. Деморалізовані частини добровольців окремими відділами відходили в безладі різними шляхами. Головний напрямок ворога – Сквирка-Христинівка, Біла Церква – Умань. У цьому районі жителі с. Шкарівка й Кожанки повстали проти добровольців і захопили їх обоз. Більшовики йшли по п’ятах за добровольцями, головним чином по залізницях. Отаман Волох оперував в районі Липовця. Чорні Запорожці повідомили, що вночі 24 грудня до м. Ставище увійшли ворожа піхота, кіннота і артилерія, прямуючи на Красилівку.
Прикріплення: 8692021.jpg(58.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 07.01.2015, 13:15 | Повідомлення # 159
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Коломийченко Михаил Сидорович - украинский хирург, профессор. Родился 19 ноября 1892 года в г. Шпола Киевской губернии, в крестьянской семье.
В 1919 году Михаил Коломийченко окончил медицинский факультет Киевского университета
В 1920-1935 годах работал в Киевском медицинском институте, в 1936-1955 годах заведовал кафедрой хирургии Киевского института усовершенствования врачей.
Участник Великой Отечественной войны.
С 1950 года – главный хирург Украины.
С 1955 года – заведующий кафедрой общей хирургии Киевского медицинского института.
Михаил Коломийченко – автор более 130 научных работ, в том числе 5 монографий.
Научное направление – хирургия пищевода, желудка, поджелудочной железы, неотложная помощь, в частности патологии пищевода.
Награжден двумя орденами Ленина, двумя орденами Трудового Красного Знамени, орденами Отечественной войны I и II степеней, Октябрьской Революции, «Знак Почета», медалями.
Умер 30 мая 1973 года в Киеве, похоронен на Байковом кладбище.
24 апреля 2003 года в Киеве на фасаде дома по улице Рейтарской, 17, где в 1919-1973 годах жил Михаил Коломийченко, была установлена гранитная мемориальная доска.



В центре внимания главного хирурга - вопросы повышения квалификации хирургов периферии. Специализация, научно-практических конференции, пленумы, областные съезды хирургов проводились систематически, способствуя повышению их теоретических и практических знаний. Особое значение приобрела деятельность профессора М.С. Коломийченко в укреплении роли районного хирурга. «Ранний диагноз, быстрая доставка больного и неотложная операция обеспечивают успех». Смертность среди хирургических больных с 1947 по 1956 уменьшилась в три раза.

Фотография из бразильской газеты «Популярная пресса» – Рио-де-Жанейро, 30 сентября 1951 - №807



Под фотографией написано: Профессор Коломийченко (в центре) прибыл только что самолетом в больницу Ставищенского района. После осмотра пациентов, выступил с докладом для врачей и вспомогательных сотрудников больницы.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 21.02.2015, 21:44 | Повідомлення # 160
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Когда Еврейская история имеет имя, лицо, рассказ
Цилия Агуф (Tsylia Aguf), Киев, Украина



My grandmother on my mother's side, Tatiana Pekar, nee Taibn, was born to a wealthy Jewish family in Stavishche, Kiev province, in 1880. The Jewish community numbered almost 4,000 Jews. There were several - synagogues and Jewish schools in town. Jews were mainly craftsmen and merchants.

Моя бабушка по маминой линии, Татьяна Пекар, ныне Тайбн, родилась в состоятельной еврейской семье в Ставище, Киевской губернии, в 1880 году еврейская община насчитывала почти 4000 евреев. Были свои синагоги и еврейские школы в городе. Евреи были в основном ремесленники и торговцы.

Полный текст (на английском): http://www.centropa.org/biography/tsylia-aguf
Прикріплення: 0804708.jpg(448.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 23.02.2015, 01:20 | Повідомлення # 161
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Ярослав Леон Ивашкевич – польский писатель, поэт, драматург, переводчик. Родился 20 февраля 1894 года в деревне Кальник под Киевом, в Российской империи. Он учился в елисаветградской и киевской гимназиях, затем на юридическом факультете Киевского университета. Одновременно он обучался в Киевской консерватории, увлекался музыковедением. Литературный дебют Ярослава Ивашкевича состоялся лишь в 1915 году, когда его стихотворение «Лилит» было напечатано в киевском еженедельном журнале «Перо». В октябре 1918 года Ивашкевич переехал в Варшаву, где стал активным участником авангардистских литературных групп «Под пикадором» и позднее «Скамандр» (польск. Skamander). Председатель Союза польских писателей (1959-1980). Лауреат Международной Ленинской премии «За укрепление мира между народами» (1970). Умер 2 марта 1980 года в Варшаве.
Был учителем в имении Браницких в Ставище в 1914-1915 гг. – работал учителем сына Витольда Ганицкого, администратора семьи Браницких. Подробнее об этом написано в книге Marek Radziwon - Iwaszkiewicz. Pisarz po katastrofie.



Стихотворение Ярослава Ивашкевича «Melancholia»
Otwórzcie się za wrótnią cytrynowe zorze -
Może sobie jak zechcę taką cudność ziszczę -
Kraj młodości: u wzgórza wielki staw położę,
A na górze młyn stary, ceglany: Stawiszcze.

Jarosław Iwaszkiewicz «Dionizje», Warszawa, 1922

Прикріплення: 6979748.jpg(58.0 Kb) · 4494333.jpg(113.5 Kb) · 3653983.jpg(129.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.03.2015, 17:06 | Повідомлення # 162
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Макс Айт (1836-1906гг.), немецкий инженер, писатель и путешественник, родился в городе Кирххайм-унтер-Текк, Вюртемберг, Германия.
Выпускник политехникума в Штутгарте, работник зарубежного представительства английской фирмы «Джон Фаулера», для которой разработал модель самодвижущегося парового плуга. С 1863 года с испытательным заданием от фирмы в Лидсе инженер проехал ряд стран – от Америки и Северной Африки до России, которой продавал дорожные тягловые локомотивы для армии.

Паровой плуг: Економія Браницьких с. Вишківське Ставищенської волості 17.06.1917



Владислав Браницкий приобрёл плуг на паровом ходу. Так как паровой плуг поставлялся в разобранном виде, то в 1874 году Макс Айт прибыл в Ставище для его сборки и наладки, где пробыл с сентября 1874 года по май 1875 года. Об этом можно узнать из путевого дневника, опубликованного в книге «Im Strom unserer Zeit», 3 тома, 1904-1905гг.



Разделы из путевого дневника:
83. Ставище, 24 сентября 1874 года.
84. Вышковское (хутор от Ставище), 18 октября 1874 года.
85. Ставище, 25 октября 1874 года.
90. Ставище (под Киевом), 23 мая 1875 года.
Из дневника: «Целый дворец, с десяток слуг, неизвестное количество босых горничных, очень образованный шеф-повар и погреб, чей Бордо не имеет себе равных среди любого другого известного мне – все имеется в моём распоряжении, не говоря уже о лошадях, собаках и даже не говоря о всех видах диких животных».

В Германии за достижение в сельском хозяйстве учреждена медаль Макса Айта:



В городах Германии около двухсот улиц, площадей и школ носит имя Макса Айта.

В 1876 году, Макс Айт поехал в Самару собирать очередные паровые плуги. На видео можно узнать больше информации о жизни Макса Айта, а так же на восьмой минуте увидеть видео парового плуга.
http://samsud.ru/video/serial-samarskie-sudby/ait-maks.html

Читать разделы из путевого дневника (на немецком):
Прикріплення: 4310755.jpg(408.8 Kb) · Max_Eyth.pdf(152.8 Kb) · 3307211.jpg(470.4 Kb) · 6926812.jpg(222.1 Kb) · 7606315.jpg(323.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Вівторок, 14.04.2015, 11:31 | Повідомлення # 163
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Гейко Марко (1956-2009) родился в с. Станиславчик Ставищенского района Киевской области 4 июня 1956 года.



1985 – закончил Киевский государственный художественный институт
1988 – лауреат премии Марии Башкирцевой
1989 – член Союза художников Украины

Коллекции работ:
В Украине: в Харьковском, Сумском, Луганском музеях. Градобанк галерея.
Частные коллекции: Украина, США, Германия, Польша.

Выставки:



Источник: https://u.to/Ts4HCw

Строгая драгоценность

— Как вы стали художником?
— Я родился в селе, а там ограниченные возможности для творчества. Навыки рисования приобрести, найти акварели, краски – не могло быть и речи. Село и люди… Коровы… Были подспудные желания выразить себя, скорее связанные с поэзией. Литература меня увлекала. Классе в 9-м я, правда, пробовал копировать портрет Шевченко – нравилось, что он такой серьезный. Уже в армии ощутил, что художник – мое предназначение. Перед этим я в первый раз приехал в Киев, поступать в пединститут. И решил – зайду-ка в Музей русского искусства. Зашел, попал в зал Врубеля – и все, конец, понял, что мне ничего не надо, кроме искусства.
7 марта, 2003

Источник: Дмитрий Десятерик, газета «День», №43, 2003

"ЧЕТЫРЕ СОСТОЯНИЯ ГОРЫ"

Художник не пишет трактатов, не играет цитатами, он просто создает живописный мир-так, как чувствует. Как никто иной. Он пишет нервами, и от его картин, даже самых небольших, бьет током. Его кредо: "Движение к Свету". Но движется он, преобразуя внутреннее напряжение в стройную структуру.

Полный текст: https://u.to/S84HCw

Прикріплення: 4557211.jpg(18.9 Kb) · 0616520.jpg(164.5 Kb) · 9953491.jpg(92.6 Kb) · 9754561.jpg(295.6 Kb) · 8041902.jpg(188.1 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 03.05.2015, 18:22 | Повідомлення # 164
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД (документы и материалы), том 2. 1923-1929, Москва, 2000



Информационная сводка № 12 информотдела ОГПУ о кампании по перевыборам сельсоветов на 4 апреля 1927 г.

Выступления за организацию крестсоюзов

Белоцерковский округ. 15 марта (Украина). Пятигорский район. В с. Торчица существует кулацкая группировка, во главе которой стоит местный учитель. Эта группировка ведет среди крестьян данного села и окружающих сел агитацию за крестсоюзы. По мнению членов группировки «крестсоюз нужен селянству для защиты своих интересов, для установления цен на хлеб» и т.д. Группа эта собирается на квартире учителя, где и ведет обсуждение вопросов, связанных с организацией крестсоюзов.

ЦА ФСБ РФ. Ф. 2. Оп. 5. Д. 390. Л. 110—116. Заверенная копия.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: П`ятниця, 15.05.2015, 08:37 | Повідомлення # 165
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1968
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Савинов Михаил Иванович (1903-1978)

Родился в деревне Юркино Зубцовского уезда Тверской губернии.
Руководящий сотрудник органов государственной безопасности, комиссар государственной безопасности (24.11.1944), генерал-майор (9.71945). Окончил Коммунистический университет Западной области (1933). В 1915–21 пастух, затем рабочий. В сент. 1925 поступил в РККА, командир отделения. В сент. 1927 вступил в ВКП(б).
С 1927 г. заведующий избой-читальней, с мая 1929 г. председатель правления Сельскохозяйственного кредитного товарищества села Ульяново, с мая 1929 г. инспектор районо. С августа 1933 г. парторг совхоза «Пролетарий» (село Богатырка Ставищенского района Киевской области), с марта 1934 г. секретарь парткома Ставищенской МТС, с января 1935 г. заместитель директора Ставищенской МТС по политчасти.
С августа 1937 г. 1-й секретарь Ставищенского райкома КП(б) Украины. Когда начилась чистка НКВД от ежовских кадров, Савинов в числе других партработников был направлен в НКВД на «усиление» и 01.02.1939 г. назначен сразу наркомом внутренних дел Мордовской АССР.
С 26.02.1941 г. нарком государственной безопасности, с 31.07.1941 г. вновь нарком внутренних дел Мордовской АССР. С 05.09.1941 г. нарком внутренних дел Якутской АССР.
21.10.1946 г. назначен начальник Управления МВД по Закарпатской области. Один из главных организаторов операций против украинских повстанцев (ОУН-УПА), также возглавил мероприятия по арестам «пособников» и «националистов» на Западной Украине.
22.03.1949 г. переведен на пост начальника отдела по борьбе с бандитизмом Управления МВД по Запорожской области. С мая 1950 г. начальник Отдела Управления МВД по Сталинской области. В октябре 1953 г. уволен в отставку.
Умер в марте 1978 – Донецк.

Источник: http://az-libr.ru/


Санкт-Петербург
 
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Пошук:


Ставище © 2022