Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района. Санкт-Петербург
Микола Миколайович Біденко – український поет-перекладач з польської, чеської мов.
Народився 22 травня 1951 р. в с. Гейсиха Ставищанського району Київської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Інвалід. Автор поетичних книжкок «Важкий метал», «Скелет блискавки», «Мисліте», «Усвідомлена необхідність», «Ліки зі смерті», багатьох публікацій в періодиці. Лауреат премії імені Василя Симоненка.
Народився 27 листопада 1959 року в селі Полковниче Ставищенського району Київської області. Навчався в Полковницькій школі. Після закінчення школи, поступив в Білоцерківський сільськогосподарський інститут на ветеринарний факультет, який закінчив в липні 1984 року, отримавши кваліфікацію ветеринарний лікар.
З 1984 року працював ветеринарним лікарем Ставищенського міжгосподарського підприємства по виробництву свинини , ветеринарний лікар забійного цеху птахофабрики “Ставищенська”. З 1989 по 1992 р.р. працював головою колгоспу “Перемога” с. Полковниче Ставищенського району. А також працював на посадах директора МП “Контактон”, ТОВ “Ореол”, заступником голови правління по торгівлі Ставищенської райспоживспілки, а також головою фермерського господарства “Сівач”.
12.03.2005 - 17.04.2010 - голова Ставищенської райдержадміністрації Київської області. Призначений Розпорядженням Президента України від 12.03.2005 р. № 569/2005-рп. Звільнений Розпорядженням Президента України від 17.04.2010 р. № 333/2010-рп у зв'язку із закінченням строку повноважень Президента України.
Эмиграционная, особенно еврейская, волна с каждым днем принимает все большие размеры. О ее величине говорят следующие факты: в местечках Машков, Тетерев, Пятигоры, Ставище, Володарка, в каждом из которых жило до 20 000 евреев, теперь не найдете ни единой еврейской семьи. Объясняется это тем, что после запрещения свободной торговли большинство еврейского населения местечек очутилось в критическом положении. Некоторые, несмотря на запрещение торговли, пытались обойти эти декреты. В ответ на это начались массовые аресты, пытки и расстрелы. Создались такие условия, при которых у каждого из бывших торговцев было два выбора: или эмигрировать, или умереть от голода. Большинство эмигрировало или пошло к повстанцам.
Газета «Время» (Берлин), за июнь 1921 года
Интересно, где они нашли 20 000 евреев в Ставище в начале 20 века? Их было в пять раз меньше. Санкт-Петербург
Статья в газете «New York Times», о поездке Марты Лир в 1994 году в Ставище, для того чтоб увидеть места, где жили её предки-евреи, вынужденные покинуть Ставище после погромов 1917-1920 годов. Cтатья называется - The Roots People. By Martha Lear. Published:July 31, 1994.
Мої батьки народилися в Україні й емігрували до Америки ще дітьми. А я їх про те нічого й не розпитувала... Ви не задаєте подібних запитань доти, поки запитувати вже нема в кого. У нас були коробки з фотознімками з батьківщини. На одному зображені люди довкола возика на полоззях. Я ніколи не цікавилася, хто ті люди, де вони аж доти, як останній, хто міг знати, помер. Тоді я взяла лупу. Маленька дитина, на яку я не звертала уваги, виявилася моєю матір’ю. От саме тоді мені й захотілося дізнатись усе. І я вирушила шукати містечко. Відомо, що моя мати народилася поблизу Києва, що її батько володів невеличким скипидарним заводом, і я чула про місцевість із назвою Ставище. Все інше було переказами ніби про Едем: прогулянки мальовничими лугами, ігри в хованки в чудовому лісі, перший поцілунок над ставком. І більше я нічого не мала для своїх генеалогічних розшуків. У Москві кілька єврейських вчених переконували мене, що я нічого не знайду. Геннадій Естрайх (https://goo.gl/FtLJDm ), докторант із єврейської соціолінгвістики в Оксфорді, сказав: «Навіть якщо ти знайдеш це Ставище, що далі? Ти ж не Кеннеді, який їде до Ірландії шукати свої корені. І то, у нього хоч були шанси знайти: там була культура… Якщо ти знайдеш ту місцевість, доторкнешся до якоїсь стіни, візьмеш жменю землі, що це змінить? Нічого! Корені в культурі, яка вже зникла. Все інше нічого не значить.» Годиною пізніше він подзвонив. Виявляється, він пішов до бібліотеки, взяв енциклопедію 1963 року: Ставище, населення 6000, Київська область. У Києві Стер Єлезаветський (https://goo.gl/TBdiSf), історик, сказав, що знає моє Ставище. До революції там мешкало 8000 населення, половина з них євреї. Більшість утекли від погромів у 1918-20 роках, лише 99 залишалося. Та коли німці захопили Ставище 17 липня 1941 року, то вбили всіх євреїв. І тепер навряд чи там знаду я хоч одного єврея. Я найняла перекладача й подалася на південь. Три години їзди через пласкі коричневі поля та бідні сірі містечка я чула голос моєї матері, враженої, здивованої: «Моя божевільна доню, чому ти хочеш дістатися місця, з якого ми ледве втекли?» Ставище забудоване низенькими маленькими будиночками та муніципальними будівлями радянського модерного стилю. Ми зустріли мера, Олексія Григоровича Кравчука. Я розшукувала відомості про прізвище Пугач. Але записів не було. «Будь-які архівні матеріали можуть бути у Києві», — повідомив мені Кравчук. І немає у Ставищі скипидарного заводу. Але є 9000 населення. — А чи є тут які євреї? — запитала я. А чо’ ж нема? Є. — відповів Кравчук. — У нас кілька єврейських родин. (Їх було 11, більшість літнього віку). Ось у нас полковник, 30 років працює начальником ДАІ — єврей. Мабуть, він і по-єврейськи говорить, — припустив мер. Поліцейський! Не можу повірити! Я вміла трохи розмовляти їдишем, сотню слів перейняла від бабусі. Кравчук комусь зателефонував, і скоро відкрилися двері. Перед нами стояв у сірому, червоному та золотому бравий коп, у погонах, із мідними ґудзиками, — істинно як оперетковий полковник. Я вдивилася в його обличчя — то був неначе мій дядько Френк. — Зиґмунт Юзефович Ковельман, — відрапортувався він, віддав честь, але так із самоіронією, що я зрозуміла, що він протримався на своїй роботі 30 років не лише через те, що був добрим партійцем, але й доволі кумедним чоловіком. Чи розмовляв він на їдиші? «Трохи», — відповів він, і вручив мені візитку з написом: «Маршрути коріння, Міріам Вейнер, Нью-Джерсі» (https://goo.gl/H4Pq2U). Я ледь не гепнулася на підлогу: Вейнер, сертифікована генеалогістка, як мені сказали, приїздила до містечка. Полковник провів їй екскурсію довкола, як і мені згодом. Синагога не збереглася, але було єврейське кладовище, музей із картинами в пам'ять про вбитих нацистами євреїв. Директор музею — похмурий сірий чоловік, який певно що й не чув про перестройку. — Тут Велика Зала Слави Героїв Соціалістичної Праці, — повідомив він, проводячи нас через маленьку кімнатку, наповнену експонатами й картинами про життя щасливих робітників. Зрештою він зупинився перед великою картиною, на якій солдати націлили зброю на цивільних, що стояли безладно на краю яру. — Хто ці люди? — запитала я. — Ставищани, — відповів спідлоба. На кладовищі, на занедбаному пагорбі поза містечком, ми знайшли «Ставищан». Вони лежали у двох могилах: чоловіки в одній, жінки в іншій, — розділені по смерті за традиціями ортодоксального єврейства. Їх розстріляли у лісі неподалік (там, де моя мама гралася в хованки?) і пізніше поховали тут. Ми пройшлися між могил: Вейссман, Каґан, Єльнік, Ковельман, мати полковника, померла 1975-го. Як вона пережила війну? Родина виїхала до Росії. А під час погромів вона також виїхала? Він не знав. — Чи можна з ким поговорити, хто б пам’ятав ті часи? — запитала я. — Та, немає в Ставищах таких старих євреїв, — відповів він. Мати його друга, їй 90 років, може пам’ятати. Вона хоч не єврейка, але товаришувала з єврейськими жінками. Ми проминули центр старого штетла, звичайною вулицею, як і інші, але на ній ще жило кілька єврейських сімей, як сказав Ковельман. Чоловік на кутку — перукар Шехтман. Після короткого знайомства я вже була в домі Григорія Шехтмана та Бузі Сухар, які у свої 65 виглядали на десять років старше. Так, Шехтман пам’ятав синагогу. Він ходив туди зі своїм батьком на свята. Чи вони досі дотримуються святочних днів? Чи мають Пасхальний седер (https://goo.gl/YxEl6n)? Сухар сказала, що щось таке. Вона саме приготувала мацу і принесла трішки. Ковельман сказав: «Седер. Чи це не те, коли весь день поспішаєш, а потім гарно наїдаєшся на ніч?» Пара засміялася, а потім ніяково обоє глянули на мене, мабуть, засоромившись через полковника. «Ні, ні, це на Йом-Кіпур (https://goo.gl/RHrwGN)», — заперечили вони. Сухар під час війни була в концтаборі. Родина Шехтмана виїхала до Ташкента, а після війни повернулася. Загалом 80 євреїв повернулися. Повернулися! Я знову чула голос моєї матері — недовірливий. — Чому повернулися? — запитала я. Тут був їхній дім! До війни у них не було тут проблем. Євреї та українці вільно й часто спілкувалися один з одним. А як же погроми? О, та то давнє. Але після погромів і до приходу нацистів життя тут було досить пристойне. Навіть Ковельман закивав. Все, що я з’ясувала, виявилося не таким, як я собі уявляла: жменька євреїв зі жменькою єврейської культури, і не асимільовані, і не неасимільовані, доживали своє життя в місці, де ледь тримали спогади про своє минуле. «Корені в культурі, — казав Естрайх, — а все інше ніщо». Та зрештою то було місце, де виросли діти штетлу. Одначе штетл і був тут, і не був. Поки я обмірковувала все це, ми дісталися до дому Ковельманового друга. Кури клекотали на подвір’ї. Нагорі жінка у величезних чоботах несла величезний клунок повз древні будівлі ферми. Там, далі, стояв віз. Через дорогу був ставок, можливо ставок. І довкола було все однакове: та сама дорога, той самий віз, та сама жінка, ті самі чортові кури. Мені здавалося, що все це тут назавжди. І дивно було, як, Господи, наші предки могли сюди приїхати. Ми зайшли до маленького будинку. Вийшла бабуся, зморщена, зі сталевими зубами. — Я бачу те, неначе вчора. — Сказала вона, повертаючи свої молочні очі до дверей. — Вони посадили їх усіх у вози і повезли уверх дорогою, он туди. Я знала, що їх везуть до лісу, щоб убити. Я плакала, мені було так гірко. Я знала кількох із них з дитинства. Ми всі гралися разом. — Бабушка, — сказав Ковельман, — чи ви не пригадуєте ім’я Пугач? Ні, вона не знала такого. А чи пригадує вона, в які ігри вони грали? Вони примружилася, пригадуючи, а потім сказала: — Ми гралися у хованки в лісі. Я видихнула, почувалася знесиленою, але задоволеною. Я хотіла побачити ставок і ліс до сутінків, але вони наполягали перекусити. Закуска була жахливою, як і тости до горілки: «За президента Клінтона!», «За американський народ!» і, як сказав полковник, «За поліцію Нью-Йорка!» Він навіть усміхався, як дядько Френк. Раптом підсунувся до мене, дихнув на мене горілкою і почав співати. Спершу мелодію, а потім слова: «Ойфн пріпетшік… брент а фаєрл» (https://goo.gl/qw36sz). Я розхвилювалася. Бабуся співала мені цю пісню. Вона довга, а полковник солодко її виспівував, не розуміючи ані слова. Я приєдналася до нього і вперше в той день відчула щось рідне, хоча не можу сказати напевно, до кого або до чого. Я відчуваю досі. Іноді, коли лягаю спати, слухаючи Нью-Йорк, я чую пісню полковника. Вона звучить так солодко, як, можливо, і та, що співала мені бабуся. І я думаю: красиво заспівав, Ковельмане. Справді, дуже приємно.
Наполеон Орда родился в 1807 году в деревне Вороцевичи Пинского уезда Минской губернии (ныне Ивановский район Брестской области), в семье инженера-фортификатора Михаила Орды. В 1823 году он успешно окончил Свислочскую гимназию и поступил на физико-математический факультет Виленского университета. Во время учебы Наполеон Орда стал членом тайного студенческого общества "Зоряне", за участие в котором был в 1827 году исключен с четвертого курса и арестован. После 15-месячного тюремного заключения молодой человек вернулся в Вороцевичи, где находился под надзором полиции. В 1830-1831 годах он принял активное участие в восстании, вспыхнувшем на территории Польши - стал стрелком четвертого полка конной гвардии Литовского корпуса в Королевстве Польском и даже получил чин капитана повстанческой армии. После подавления восстания в 1831 году Наполеон Орда, опасаясь репрессий, был вынужден выехать за границу. В 1856 году после объявления российским императором Александром ІІ амнистии эмигрантам Наполеон Орда, которому в то время было 49 лет, оставил семью, обеспеченную жизнь и успешную карьеру в Париже и вернулся на родину. В свободное время Наполеон Орда много путешествовал по Беларуси, Литве, Польше, Украине. В поездках он делал зарисовки архитектурных и исторических памятников, городов и местечек, мест, связанных с жизнью и деятельностью известных людей. Свои рисунки художник выполнял карандашом, затем дополнял карандашный рисунок акварелью, гуашью и сепией. Именно эта техника рисования, которой Орда досконально владел, позволяла оперативно и наиболее точно отображать архитектурный пейзаж в условиях путешествия. Художник выбрал для себя также один формат бумаги - лист длинной около 30 см, наклеенный на планшетку. Всего художественное наследие Наполеона Орды включает в себя более 1150 акварелей и графических работ. Свои рисунки Наполеон Орда систематизировал и разложил по папкам, в которых собраны произведения за 1840-1880 годы. Произведения Наполеона Орды, отличающиеся строгой документальностью, являются ценнейшим источником для историков архитектуры и реставраторов, так как большинство запечатленных им объектов уже не существует, или их внешний вид претерпел значительные изменения. Умер Наполеон Орда 26 апреля 1883 года в Варшаве. Согласно завещанию, его похоронили в Янове (теперь Иваново Брестской области) в фамильном склепе.
Наполеон Орда. Кривец (губерния Киевская). Дворец, построенный Казимиром Подгорским
Наполеон Орда. Богатырка (губерния Киевская). Место рождения Богдана Залеского. (1875)
Кривец, … Принадлежит с селом Богатыркою Казимиру Балтазаровичу Подгорскому, коего прадед купил Кривец с Богатыркою от Залевского, при распродаже имений князей Вишневецких.1
Портрет Казимира Подгорского (1858г.). Возможно написан в Кривце.
Подгорские. Указом сената № 3355 от 31 мая 1836 Род внесен во 6-ую часть дворянской родословной книги Киевской губернии: Константин с сыновьями: Иваном-Александром-Сигизмундом, Евгением-Иваном и Октавианом-Иваном-Удальриком, Иван с сыновьями: Ипполитом, Цезарием-Викентием, Виктором-Стефаном и Александром-Рафаилом и Леонард, сыновья Удальрика, Леопольд и Феликс-Николай-Дионизий, сыновья Викентия, вместе внуки Николая, Иван, Николай, Анастасий, Бальтазар с сыном Казимиром-Иваном-Станиславом, Августин, Игнатий, Едмунд и Генрих сыновья Ивана-Непомуцена, внуки Бальтазара, все же от Константина Удальрикова правнуки Михаила, праправнуки Константина Александрова и Александр сын Бальтазара внук Михаила Константинова.2
1. Похилевич «Сказания о местностях Киевской губернии», Киев, 1864 2 Список Дворян Киевской губернии, Киев, 1906 Санкт-Петербург
Родился 13 июля 1905 года в Ставищах Таращанского уезда Киевской губернии. Uczył się w Korpusie Kadetów Nr 1 we Lwowie, gdzie w 1924 otrzymał świadectwo dojrzałości. W latach 1924-1926 w Oficerskiej Szkole Podchorążych Artylerii w Toruniu. Promowany na stopień ppor. sł. st. art. 15 VIII 1926 z przydziałem do 2 pac w Chełmie na stanowisko d-cy plutonu. Do stopnia por. awansowany 15 VIII 1928. W 1929 przeniesiony z 2 pac do 2 Dywizjonu Pociągów Pancernych w Niepołomicach. Jednocześnie przeniesiony z Korpusu Oficerów Artylerii do Korpusu Oficerów Broni Pancernej. Do stopnia kpt. awansowany 19 III 1937. w latach 1937-1939 był d-cą kompanii drezyn pancernych. W kampanii wrześniowej 10939 bierze udział na stanowisku d-cy pociągu pancernego nr 55., który prowadził od Częstochowy przez Warszawę, Siedlce na Brześć, potem do Kowla i Lwowa. Pociąg wspierał działania oddziałów polskich. We Lwowie ostrzeliwał przez kilka dni Wysoki Zamek zajęty przez Niemców. Po uszkodzeniu przez Niemców parowozu wysadził skład pociągu w powietrze. Unika niewoli i przedostaje się po zakończeniu kampanii wrześniowej 1939 do Warszawy, gdzie podejmuje działalność konspiracyjną w ZWZ/AK. Bliższy przydział nieznany. Aresztowany prze Niemców 10 III 1943 uwięziony na Pawiaku, skąd został wywieziony 13 V 1943 do KL Oświęcim. Obóz przeżył, ale z otwartą gruźlicą. Zmarł w 1945 w Busku, gdzie został pochowany na miejscowym cmentarzu.
Источники: Dz. Pers. Nr 32 z 15 VIII 1926; Dz. Pers. Nr 20 z 23 XII 1929; J. Łukasiak. Szkoła Podchorążych Artylerii w Toruniu 1923-1939. Pruszków 2000; Roczniki oficerskie 1928,1932;R. Rybka – K. Stepan. Rocznik oficerski 1939. Kraków 2006; Księga Pamięci Kadetów II RP. W-wa 2001 Санкт-Петербург
Антонио Феликс Микульский (родился 6 января 1872 года в Ставищах, умер 14 апреля 1925 года в Вильнюсе, Литва) - польский психолог и психиатр, профессор психиатрии в Университете Вильнюса. Сын Карола Микульского (1837-1911), врача, социального и образовательного активиста и владельца аптеки и Зофии Микульской (1841 г.р.), урождённой Мурашко. Имел двух братьев – Эразм (1863 г.р.), Франтишек (1869 г.р.) и трёх сестер – Елеонора (1865 г.р.), Зофия (1867 г.р.), Мария (1873 г.р.).
По окончании II Государственной гимназии в Киеве (с отличием), он изучал математику в Киевском университете, намереваясь посвятить себя астрономии. После двух лет, сменил направление исследования на медицину, окончив в 1899 году. Затем он работал в психоневрологической клинике Ивана Сикорского. С 1902 по 1905 врач колонии медицинских лагерей для душевнобольных в Одинковке под Екатеринославлем (нынче микрорайон Днепропетровска). В году 1906/1907 он продолжил учебу в Мюнхенской психиатрической клинике Эмиля Крепелина. В Мюнхене он также был учеником Теодора Липпса. В 1907 году он стал помощником, а затем начальником больницы в Кульпаркове. С 1913 года директор Больницы Кочановка недалеко от города Лодзь. В 1919-1920 годах он был главным врачом в звании майора в польской армии. В 1923 году назначен на кафедру психиатрии Университета Стефана Батория в Вильнюсе. Умер в 1925 году, похоронен на Кладбище Росса. Он был одним из основателей Польской психиатрической ассоциации. Был женат на пианисте Марии Гродецкой (1880-1949), у них была дочь и сын Кароль Микульский (1901-1940), который также был психиатром. Его научные достижения включают около 40 работ в области психиатрии и психологии.
Антон Андржеиовский, отличный ботаник, профессор, автор научных журналов и беллетристики, бывший член Общества Друзей Науки в Варшаве и Исследователей Природы в Москве, 10 декабря прошедшего года ушёл в вечность в местечке Ставищах Киевской губернии Таращанского уезда. Urodzony w r. 1784 w dzisiejszej gub. Wołyńskiéj, kształciłsię w Krzemieńcu, a następnie był w tameczném liceum adjunktem zoologii i botaniki; po zamknięciu liceum wołyńskiego, przeniesiony był na tęż samą posadę do uniwersytetu kijowskiego, a od r. 1839 pełnił obowiązki profesora nauk przyrodzonych w liceum nieźyńskiém. Po otrzymaniu omerytury, całkiem się życiu prywatnemu, naukom i literaturze puświęcił. Z rzeczy polskich przyrodniczych mamy jego: Naulcę wyrazów botanicznych dla łatwości determinowania roślin (Krzemieniec 1826); Rys botaniczny krain zwiedzanych w podróżach pomiędzy Bohem a Dniestrem od Zbrucza aż do morza Czarnego (Wilno, 1823); oraz kilka obszerniejszych artykułów, w pismach czasowych zamieszczanych. Z prac pisanych po francuzku wydał: Czacktja, genre déłermtné, opis rośliny Naczyniec, z któréj osobny rodzaj utworzył i nazwał imieniem Czackiego; prócz tego wiele rozpraw pisanych po francuzku w przedmiocie nauk przyrodzonych, zamieszczał w Rocznikach Badaczów Natury w Moskwie. W języku łacińskim zostawił w rękopiśmie: Uwagi nad Horą i fauną kijowską, przeznaczone do dzieła sławnego botanika De Candolla. Ten ostatni, na dowód uznania zasług naukowych i przyjaźni osobistej Andrzejowskiego, jeden z rodzajów roślin Krzyżowych w swym nowym układzie nazwał jego imieniem, Andrzejowskiją. W ostatnich latach, sędziwy starzec nie mogąc się już oddawać pracom przyrodniczym, zagłębił się w księgach historycznych i rozpamiętywaniu własnych wspomnień. Owocem tego zwrotu były Ramoty starego Detiuka (po małorusku kawalera, gdyż wiek przepędził w bezżeństwie); praca tó osnową, żywością pamięci, wyobraźni i pięknoćcią słowa uderzająca w tak sędziwym już wieku. Pierwsza serya tych Ramot, zawierająca własne wspomnienia autora z początkowych lat bieżącego stulecia, była cząstkowo drukowana w Tece Wileńskiej, a następnie całkowicie wyszła w osobném wydaniu w 4-ch tomach (Wilno, 1860). Serya druga w 2-ch tomach zawiera dwie powieści historyczne z XII wieku p. t. Synowie Władysława Hermana i Dobiesław (Kraków, 1866). Ostatnią tę pracę przypisał dziedziczce Slawiszcz Annie hr. Brantckiéj, pod któréj „dobroczynną strzechą (jak powiada) sierota prace swoje wykonał," a obecnie złożył do grobu osiwiałą i skołataną głowę. Nie wątpimy, że po ś. p. Andrzęjowskim musiały pozostać rękopisma, a może i szacowne pamiętniki; człowiek, który całe życie w pracy pieustannéj przepędził, nie mógł próżnując zmierzać do grobu. Na dziedziczących po nim puściznę spada obowiązek poznajomienia z nią publiczności.
Источник: Gazeta Warszawska. 1869, № 27 Санкт-Петербург
Отмечено в году текущем 1893 на день 29 и 30 сентября (11 и 12 октября нового стиля). Выставлено на продажу около 100 лошадей различных пород и возрастов, соответствующих до разведения, под седло и до упряжи. Эти лошади из стад Графов Браницких и г-на А. Раковского. Далее информацию обеспечивают Центральный офис графини Марии Браницкой в Белойцеркви (st. dr. żel.. Фастовский) и W-ny А. Закржевский в Ставищах, губ. Киевской, почта и телеграф на месте.
Источник: Gazeta Warszawska. 1893, № 256
В Янишевском стаде
В связи с сокращением стада продаются кони взрослые и молодые трёхлетние и двухлетние обоих полов арабские и полукровки. Подробности у управляющего складом А. Закржевского. Ставище Таращанское губ. Киевская.
Источник: газета Kurjer Litewski, 1907, № 75
Промышленные и сельскохозяйственные выставки.
Серебряные медали получили: Aleksander hr. Skarbek z Wierzchlasu w Wieluńskiém za klacz anglo-arabską „Zuzula;" książę Mcheidze z Nieświeża za ogiera „Pazia;" Ludwik hr. Krasiński za ogiera „Tęgiego," suffolka, i drugi srebrny za ogiera „Nortona," roadstera; p. Stanisław Ludwik Trębicki z Kurowic, pod Sterdynią w Siedleckićm, za ogiera normandzko-styryjskiego „Ardahana" (medal od Towarzystwa Wolno-Ekonomicznego w Petersburgu za najlepszego konia roboczego), i drugi srebrny za tćjżo rassy ogiera „Adena;" p. Konrad Wodziński z Warszawy za wszechstronny wzorowy porządek stajenny; p. Ludwik Grabowski z Sernik za ogiera pół-krwi angielskiego „Barabasza," Владислав гр. Браницкий за кобылу английскую «Carównę».
Po wyjeździe z Krakowa życie Ludwika Janowskiego potoczyło się w zgoła nieoczekiwanym kierunku. Przedewszystkienl zapragnął po bardzo pracowitym roku akademickim wytchnqć w gronie rodzinnem w Stawiszczach, skqd pod datq 10 sierpnia 1913 r. pisze: "Bawi w tych stronach u moich znajomych Felix Jasieński (Mangha), którego nieco znałem w Krakowie. Obecnie widuję się z nim bardzo często, poznałem go bardzo dobrze i wiele doznaję przyjemności w jego towarzystwie. Jest to wysoce kulturalny i wysoce ideowy człowiek. Do innych mych znajomych przybył Tadeusz Miciński, którego wcale nie znałem. Ceniłem go nadzwyczaj nie jako poetę za pierwsze jego utwory (W mroku gwiazd. Do źródeł duszy polskiej). Jako człowiek niezmiernie mi się podobał - pełen prostoty, serdeczności i szczerego zapału. Pisze on powieść, gdzie i Ukraina ma być reprezentowana i bada przeto terytorjum i przyrodę. Przyjeżdżał tu i do mnie. Miłe wyniosłem wrażenie. Przykro mi tylko, że tak zboczył ze swej drogi w ostatnich utworach i w chaotycznych halucynacjach marnuje swój ogromny talent". Całe wakacje letnie spędził w Stawiszczach. Wakacje te nie tylko nie poprawiły jego zdrowia, ale przeciwnie zaszkodziły mu i przyczyniły się znacznie do dalszego f ozwoju choroby serca, która dawała mu się we znaki dobrze już w Krakowie. Niezwykle żywy, ruchliwy, lubiqcy się bawić, nigdy na siebie nie uważał i nie umiał się szanować. Na nic nie zdały się przestrogi i prośby najbliższych; nieustanna troskliwość o zdrowie, unikanie wszystkiego, co mogłoby mu zaszkodzić, były to rzeczy zupełnie sprzeczne z jego żywym temperamentem, i niepodobna było nagiqć go do tego. To też i w czasie tych wakacyj razem z Micińskim i Jasieńskim odbywał liczne wycieczki, używał sportów i kqpieli rzecznych, a nadto w Lubczy, w domu pisarki Janiny Przecławskiej; oddawał się rozrywkom towarzyskiego życia i rozlicznym zabawom. Wszystkiem tern mocno sobie zaszkodził. Przeszedł wówczas zapalenie osierdzia. Schorowany udał się do Kijowa, aby poddać się tam leczeniu, a zarazem zabrać się do badań naukowych. W Kijowie żył blisko z zastępcami profesorów Witoldem Klingerem i Henrykiem Jakubanisem, z którym razem mieszkał. O swojem życiu wStawiszczach podczas wakacyj i w Kijowie dość szczegółowo rozpisuje się w liście z Kijowa z dnia 29 grudnia 1913 roku: "Na wakacje (sic) jeździłem konno, wiosłowałem, kilka razy tańczyłem, czyniłem dalekie wycieczki - i w rezultacie zapadłem na serce i to tak uporczywie, że dwa miesiqce bez przerwy cierpiałem. Obecnie jest mi daleko. lepiej, ale lekarze nie tylko zabronili mi wszystkiego, lecz nawet dłuższego chodzenia, absolutnie nie mogę np. iść na wyższe piętra - możecie więc sobię wyobrazić, jak to mię skuwa w mieście, gdzie mam studja, które do pięter się nie stosujq. Ponieważ prof. Strażesko (specjalista od serca) nie d wuznacznie mi wyjaśnił, że stan mój jest bardzo poważny, zachowuję przepisy. jeszcze w Kijowie można to robić doskonale, atoli nie wiem, co to będzie w Petersburgu. Za parę dni na święta jadę do rodziny, na wieś, a wnet po Nowym Roku do stolicy północnej. Do zajęć przystqpiłem bardzo późno, następnie Kijów nie jest tak zasobny, zrobiłem więc nader mało. Ciqgle się z tej racji zagryzałem, co pogorszało stan mego serca. Mam nadzieję, że nad Newq powetuję powstałe bez mej winy straty, intensywnościq pracy. Wyznam Wam otwarcie: bardzo mi tęskno do Krakowa - czegoś nie chciałem tego stypendjum, jakoś przesqdnie się bałem. W Krakowie tak się spokojnie pracuje - ciqgle o nim myślę i wielce będę zadowolony, kiedy do niego powrócę. Ale czy powrócę'? Z tokiem zdrowiem niepodobna układać planów. Urlop dano mi na cały rok, więc naturalnie będę to wyzyskiwać. Więc jeżeli żyć będę, dopiero w październiku 1914 się zjawię w Krakowie. Żyję tu w kółku Klingera. Nie zaniedbuję naturalnie stosunków i z Rosjanami: dlo mnie to niezbędne, a nawet biorqc ogólnie, psychologja tej czeredy ciekawa. Klingera większością wybrano na aktualnego, mniejszość zaś wyprawiła protest do Ministra, pełen fałszu, potwarczych niegodziwości: czego tam niema, Klinger wedle tej tłuszczy skupia w sobie fanatyzm wszechpolaka, agitatorskq naturę bojowca, pogardę dla Rosji etc. Klingerowi proponuj q we Lwowie, ale niechciałby tracić placówki w Kijowie... jest tu drugi Polak jakubanis, również zastępca profesora (historji filozofji), młody człowiek wielkich zdolności, nadzwyczajnego daru wymowy, bardzo szlachetny i sympatyczny..."
Источник: Ludwik Janowski «W promieniach Wilna i Krzemienca», Wilno, 1923 Санкт-Петербург
Прзугодзки Джулиан. Пособие по бухгалтерскому учету в хозяйствах практикующих на некоторых землях губ. Киевской. и Каменец-Подольской, а в частности в землях Ставище.
Источник: Gazeta Warszawska. 1876, № 3 Санкт-Петербург
Платон Городецкий (в миру Николай Иванович) — митрополит Киевский и Галицкий. Родился 2 мая 1803 года в посаде Погорелое Городище Ржевского уезда Тверской губернии в семье священника. Получил образование в Санкт-Петербургской духовной академии. 17 мая 1830 года пострижен в монашество. С 27 июня 1849 года по 15 апреля 1856 года управлял Псковской епархией. С конца 1860 года — присутствующий в Святейшем Синоде (почти в течение четырех лет). В 1876 году избран почетным членом Санкт-Петербургской духовной академии. С 4 февраля 1882 года — митрополит Киевский и Галицкий, член Святейшего Синода и священноархимандрит Киево-Печерской Успенской лавры. Скончался 1 октября 1891 года в Киеве. _____________________________________________________________________________________________________________________________
Доброчинна діяльність Київського Митрополита Платона Городецького щодо покращення становища православних церков та монастирів
Переслідуючи мету за допомогою особистого спілкування з паствою пояснити важливість спорудження храмів і привернути останню до посильних внесків на впорядкування церков, митрополит Платон під час своєї подорожі по єпархії часто промовляв відповідні повчання. Так, наприклад, під час відвідин містечка Таращі 18 червня 1883 р. він після літургії звернувся до народу з повчанням, темою якого був собор, що будується … 19 серпня, під час своїх відвідин селища Ставищ, митрополит Платон звернувся до прихожан з промовою, в якій говорив про обов'язок їх "піклуватися про благочестя святого храму свого, що дуже легко і скоро можна досягти, якщо утримуватися від зайвих витрат на шкідливий напій – вино, якщо менше витрачати грошей на розкішні наряди і взагалі на предмети зайві і непотрібні в житті".
Источник: Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 20 (183), 2009 Санкт-Петербург
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
