Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района. Санкт-Петербург
Кант МИХАИЛУ записанный Порфирием Демуцким от лирника Савицкого с села Снежки Таращанского повета.
1. Богъ то веливъ, яко Богъ нашъ, возопилъ есть, Де Михаилъ съ небесъ люципера струтилъ есть: Восхотѣлъ проклятый зъ Богомъ ся зривняты, Просто йому треба ступыты изъ неба Ажъ до пекла на викы.
2. Михаилъ прославленъ отъ чудовъ въ дусѣхъ, Одъ святыхъ на земли, одъ Ангеловъ зъ неба всѣхъ, Кды Божая Судна Судія и всюда Преславнаго чуда премного и всегда Возбралъ есы на викы.
3. Бо винъ його волавъ, винъ того хотяще, Його не хотяще, Богъ його возвраще; Давыдъ дае до мылосты Абы його вбыты, деб його зловыты Мечемъ його согласе (?).
4. Гавріила имя видъ його взывае, Йому не перешкожае, Мечемъ строго Іуда страшывъ його всюды Своими ногамы, ажъ його словамы Одъ вика ажъ до днесь.
5. Петра апостола зъ темныци воздвиглъ есь, Ступыты пры сныци (?) йому повеливъ есь. Въ ровѣ Даніила сохраняя тѣло, Аввакумъ въ поли восхотивъ на мори Алчущаго накормыть.
6. Михаиле святе святъ храмъ твой поновляще, Його невирніи розорыты хотяще: Воду зпростувалы, на храмъ Божый сталы, А скоро поспилы, зъ земли повелилы, Путь води подалы.
7. Онедва плотію прыносывъ еси въ рай, И вся одѣяна пшеныци платяй, Отче безчисленныхъ храмовъ нарожденныхъ, Новой благодати въ неби царствуваты Одъ всихъ насъ на престоли.
8. Михаилъ ныни о смертній годыни Путь покаже вправо, пойте вичну славу! Зъ вирнымъ чоловикомъ Пойте во викы виковъ Тройци аллилуя!
Кант АЛЕКСЕЮ записанный Порфирием Демуцким от девушки Кылыны в Полковничьем хуторе Таращанского повета.
Въславнимъ гради, во Ерусалыми, Тамъ царъ ходывъ Господа просывъ: „Ой Господы, Боже мій Едыный! А дай же мени хоть чадо едыне!" Давъ йому Богъ сына Алексія, Назвавъ його Божымъ чоловикомъ. А у Бога велыкая сыла... Вдружывъ отець по неволи сына. Одружывшы, звеливъ йому жыты; А винъ пишовъ въ пустыню блудыты. Блудывъ симъ литъ, не ивши, не пывши: Прыйшовъ къ отцю, якъ земля, счорнивши. Отець його въ той часъ не пизнае, Въ своимъ доми за стардя прыймае: Звеливъ слугамъ келію збудуваты, Вожому старцю исты доношаты. Взялы слугы келію збудувалы, Божому старцеви исты доношалы. А винъ того не въидавъ, не впывавъ, А все тее на ныщихъ роздававъ. І Пославъ Господь трохъ ангеливъ зъ неба: „Алексію, помыраты треба!" Ставъ Алексій житіе пысаты, Жеб по смерти те въ руцѣхъ трыматы.... Дайте слугы, ажъ до отця знаты: Нехай иде житіе читаты! Прыйшовъ отець, житіе чытае... Зъ великого жалю умливае: „Ой горкый мой, горкый свите, Алексію, сыну мій, квите! Чомъ ты мени зразу не прызнався? Тобъ ты бувъ такъ не спотыкався!" Дайте, слугы, и до жинкы знаты: Нехай иде житіе чытаты Прыйшла жона—жытіе чытае... Зъ велыкого жалю умливае. „Ой, горный мой, горный свите! Алексію, друже мій, квите! Я зъ тобою и бракъ принимала, А зъ тобою жытія не мала. Пдодне древо до раю прыймають, Неплодие зъ рая вывергають". —„Мени твого плода не треба, Тилькы души спасенія зъ неба!"
Влад Марія Миколаївна (25.08.1940 – 14.09.2017), 10 років працювала в селище Ставище із чоловіком Дмитром Ганцяком у районній газеті.
Народилася у 1940 р. у с. Розтоки, серед буйних Карпатських гір, над рікою Черемош. Батько — Микола Влад, був лісоплавщиком, безстрашний трудівник, безмежно любив свою сім’ю: дружину і п’ятерох дітей. Після повернення з війни, з Берліна, вишколював новобранців УПА. Мати Одокія — з багатодітної родини заможного гуцула,ткала,вишивала, виплітала і навчала побожності своїх дочок і сина. Вона прищепила Марії цікавість до науки та літератури. Дівчина ще до школи навчилася читати, складала вірші. Після закінчення школи Марія вчителювала, працювала журналістом і заочно закінчила факультет журналістики Львівського університету. На той час вона вже була активною, свідомою українкою, часто друкувала свої поетичні твори. У молодості важко хворіла на хронічний сепсис — була підозра зумисного отруєння крові за її національну нездержливість. Через хворобу виїхала на Київщину в селище Ставище, де 10 років працювала із чоловіком, батьком її двох доньок Дмитром Ганцяком у районній газеті. З 1980 р. родина оселилася в Києві, а Марія працювала в газеті «Літературна Україна». Вона — активна учасниця створення Народного Руху України, Спілки солдатських матерів, відтворення Союзу українок тощо. Борючись за створення українського війська, Марія Влад на початку 90-х очолює важливу ділянку впровадження української національної ідеї у новостворену армію — працює 7 років головним спеціалістом цієї справи в Міноборони України, їздить у частини, стажується за кордоном.Разом із колегою — військовим журналістом підполковником Андрієм Кулішем — побувала у Боснії і створила фільм про жорстоку війну ХХ ст.Потім ці події було описано в книжці «Який цей світ» (2000) та в численних публікаціях у пресі, у виступах на радіо і телебаченні. Марія Влад очолювала англомовний журнал «Welcome to Ukraine». У 1992 р. вона — одна з ініціаторів, організаторів і учасників перевезення саркофагу з тілом Блаженнійшого Йосифа Сліпого з Риму до Львова у храм св. Юра. Перша книжка поезій «Грають в дримби вітри» вийшла 1970 р. і стала помітною в українській літературі,незважаючи на політичний тиск на письменницю. Її приймають до Спілки письменників та Спілки журналістів. Серед книг Марії Влад, окрім поезій, есе, новел, є й два науково- ослідницькі художні надбання: етнографічна розвідка про давні звичаї, вірування і побут гуцулів «Стрітеннє» (1992) та релігійний роман «Святий Йосиф Обручник» (2009), високо оцінений Всеукраїнським конкурсом «Коронація слова». Всі твори Марії Влад позначені національно-патріотичною та морально-духовною ідеєю, згідно з якими виховані її обидві дочки — лікар Людмила, політолог Олена, і троє онуків. Подарувала їй доля прекрасну правнучку Варвару-Росаву. Останніми роками працює над поглибленням пізнання Святого Письма, вивчає богослов’я, пише релігійні твори, вбачаючи в цьому мету даного їй Богом таланту. Лауреат журналістської премії «Золоте перо», літературних премій «Благовіст» і «Коронація слова». Нагороджена орденами «Святої Рівноапостольної княгині Ольги» ІІІ ступеня, «Хрест з мечами». Учасник бойових дій. Життєве кредо: «Люби Господа всім своїм серцем, люби ближнього всіма ділами, люби Україну до скону!»
Как известно, Стефан Чарнецкий умер 16 февраля 1665 года от огнестрельной раны, полученной при штурме Ставища, который произошёл шестью неделями ранее.
Стефан Чарнецкий был родом из обедневшей шляхетской семьи, в которой было много детей (кроме Стефана – еще восьмеро), а достаток более чем скромным. Поэтому Стефан рано начал самостоятельную жизнь, записавшись в знаменитые отряды "лисовчиков" – наемные войска легкой кавалерии, организованные в XVII веке Александром Лисовским. Служа в конном отряде, Чарнецкий принимал участие в битве под Хотином в 1621 г., где громил турецкие войска. Храброму кавалеристу в ту пору было всего 18 лет. Но кроме отваги служба в "лисовчиках" воспитала в молодом бойце жестокость, присущую этим наемным войскам, слывшим беспощадными не только по отношению к врагам, но и к гражданскому населению на завоеванных территориях. Умение вести бой Чарнецкий использовал потом во всех важнейших сражениях и войнах, которые вела Польша. В 1624 г. Чарнецкий бился с татарскими войсками под Мартыновом, в 1626 г. – со шведами в Пруссии, в 1633 г. – под Смоленском, в 1637 г. сражался с казаками под Кумейками. В 1644 г. Чарнецкий разбил наголову армию Тугай-бея под Охматовом. Когда в 1648 г. он в качестве посла отправился к татарскому хану, который взял его в плен, польский двор был уверен, что Чарнецкий погиб. Но ему удалось вырваться из плена. В 1651 г. Стефан Чарнецкий участвовал в битве под Берестечком, где громил отряды Богдана Хмельницкого. Но удача не всегда была с Чарнецким. В 1652 г. в битве под Батогом, где он чудом избежал смерти. По преданию, Чарнецкий, которого неизвестный русин укрыл в стогу сена, стал свидетелем массовой резни татарами нескольких тысяч поляков. Трагедия, которую он пережил, превратила и так далеко не мягкого воина в жесточайшего мстителя. Стефан Чарнецкий отличился во время так называемого "шведского потопа" в 1655-1660 гг.. Тогда оказалось, что его тактика ведения войны подвижными конными отрядами оказалась единственно возможным методом в борьбе с обладавшей мощным огнестрельным оружием и необыкновенно мобильной армией шведов. В начале 1661 года, польский сейм публично поблагодарил Чарнецкого за услуги. Король Ян II Казимир наделил Чарнецкого титулами и богатствами. Последние годы жизни Чарнецкого не были удачными. Он участвовал в провальном для польской стороны зимнем походе на Левобережную Украину 1663-1664 гг., в том числе в безуспешной осаде Глухова. После того, как в тылу поляков вспыхнуло крупное правобережное восстание, отделился с частью армии от Яна II Казимира и отправился на его подавление. В начале 1664 года, Чарнецкий сжёг и разграбил хутор Суботов, ранее принадлежавший Богдану Хмельницкому. Чарнецкий разрушил гробницы Богдана и Тимоша Хмельницких в Ильинской церкви, а их тела приказал выбросить на рынок. Примерно с этого времени, а может и с этого дня пошёл отсчёт последнего года жизни полководца. 22 мая 1664 года под Каневом польско-татарское войско под командованием коронного гетмана Стефана Чарнецкого, гетмана Павла Тетери и коронного хорунжего Яна Собеского атаковало русско-малороссийские войска под командованием воеводы Петра Скуратова и гетмана Ивана Брюховецкого, но было отбито. 29 мая под Каневом армия коронного гетмана Стефана Чарнецкого неудачно атаковала русские солдатские полки. Чарнецкий, отступя от Канева, пошел разорять города. Лисянка, Буки, Умань, Монастырище признаны были мятежными и назначены к разграблению. Дав повеление укрепить Белую Церковь и Корсунь, он послал туда Собеского, послал другой отряд для взятия Буши, а сам пошел к Стеблову. Стеблов был взят с меча и подарен Татарам. Мартын Замойский соединился с Тетерею – у него было двенадцать хоругвий. Чарнецкий отрядил их на Умань. Каневский Староста, племянник Чарнецкого (Стефан Станислав), отправлен был на Лысянку. Умань, хорошо укрепленный, не сдался; Тетеря и Замойский возвратились в Чигирин, а Каневский Староста погиб под Лысянкою. Прежде чем перейти к следующим событиям, хочется остановиться на том, что представлял из себя Стефан Чарнецкий, к лету 1664 года. Это уже был старый человек, измотанный походами и войнами, в которых прошла вся его жизнь. От его супруги Софьи Кобежицкой, у него были две дочери Александра Екатерина и Констанция Иоанна, но не было наследника по мужской линии, которому он мог передать свой титул и опыт. Единственной его надеждой был племянник, Стефан Станислав Чарнецкий, но тот накануне погиб под Лысянкою, усмиряя мятежников. Чарнецкий писал королю, что Украина готова скорее умереть, чем поддаться Польше. После трех неудачных покушений действовать отрядами, Чарнецкий соединил все силы вместе и устремился на Ставище, которое подняло восстание против поляков, перебив польский гарнизон. И так, Чарнецкому надо было взять реванш, чтобы успокоить своё самолюбие. Он приказал насыпать валы и идти на штурм (14 июня), но в первый же день казаки сделали настолько удачную вылазку, что побили много поляков. Утомленный и опечаленный, Чарнецкий не отступил от города; он облег его со всех сторон, пресек все сообщения, и решился принудить к сдаче голодом. Чарнецкий велел татарам сжечь все окрестные хутора и фольварки, так что Ставище представляло вид оазиса в пустыне. Осада продолжалась с июня по октябрь 1664 года. Все попытки взять Ставища штурмом не увенчались успехом. При неудачных штурмах Чарнецкий потерял по разным данным, от 4 до 6 тысяч человек убитыми. На все представления своих соначальников, что следует снять осаду, потому что жаль губить столько людей, отвечал, что „война людей не рожает", и продолжал осаду. 20-го октября Ставища сдались – не стало сил терпеть больше голод и лишения. Кроме того, все жилища были уничтожены канонадой. Ставищане обязывались уплатить окуп за свою жизнь татарам и принять к себе на постой два полка на все время, пока будут продолжаться военные действия. У них отняты были и колокола, которые звонили, сзывая воинов на бой с поляками. Через три месяца Ставище опять подняло знамена войны и изгнало польский гарнизон. Чарнецкий послал туда Маховского, его разбили, – из его отряда погибло двести человек. Раздраженный борьбою народною, Чарнецкий собрал полки, сам выступил, подошел к Ставищам: они были взяты с бою. Старшин предали казни, собственность граждан разграблению, город огню. Сам Стефан Чарнецкий при последнем штурме Ставища получил тяжелое огнестрельное ранение. Раненый на штурме, он оставил команду и отправился но Львов; на дороге получил польную булаву и вскоре умер в Соколоке, возле Дубна 16 февраля 1665 года. Чарнецкий был предан королю и недолюбливал обоих гетманов, Потоцкого и Любомирского, как магнатов, которые смотрели на него свысока, как на выскочку. „Я говорил", сказал Чарнецкий, „что меня сделают гетманом, когда ни сил к войне не станет, ни рука сабли не удержит". Как искусный и храбрый полководец, он был, конечно, достойнее гетманской булавы, нежели Любомирский; но справедливость требует сказать, что в жестокосердии и даже в зверстве на войне он не имел себе равного, разве Иеремею Вишневецкого. В Польше Стефан Чарнецкий считается национальным героем, о нём упоминается в польском государственном гимне. Кем был и остаётся Чарнецкий для украинцев – решать Вам.
Стефан Чарнецкий. Портрет Бродеро Маттисена, 1659 г.
Картина «Смерть Стефана Чарнецкого» написана Леопольдом Лефлëром в 1860 году.
Костёл на месте смерти гетмана Стефана Чарнецкого Львовская обл., Бусский р-н, с. Соколовка
ГРИМАСИ ІСТОРІЇ. ДОЛЯ ПАМ'ЯТНИКА, ЯКОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ Історія склалася так, що Ставище і ставищани поставили останню крапку в долі одного з найбільших героїв Польщі - Стефана Чарнецького. Це вже достатній привід, щоб зробити Ставище центром польського паломництва. Остання осада, останній бій, остання пролита кров, останні переможені вороги видатного воєначальника. Десь в глибинах ставищенських пагорбів до цих пір звучить відлуння його останніх закликів до бою. Ставищани його не чують, поляки чують дуже добре. Чарнецький для Польщі - це більше, ніж Богдан Хмельницький для України; це ніби Хмельницький, у якого все получилося. Відстояв державу, поборов інтервентів, об'єднав націю, повернув їй свого короля, зміцнив армію, став взірцем військової звитяги і вірності Польщі, потрапив у гімн держави - мало хто із героїв потрапляють у гімни своїх держав: Jak Czarniecki do Poznania Po szwedzkim zaborze Dla ojczyzny ratowania Wrócim się przez morze. Як Чарнецький до Познаня По шведській навалі, Для вітчизни порятунку Вернемось по морю Чарнецький для Польщі - це як воскресіння Христа для християнина, це віра у безсмертя і нескоренну силу поляків. Захоплена шведами-інтервентами Польща вже майже припинила своє існування як держава, її чекала жалюгідна доля відсталої провінціі Шведської імперії (як, наприклад, Фінляндії), і воскресив Польщу саме Чарнецький - і залишився в пам'яті польського народу як чудотворець, як запорука неминучого воскресіння після будь-якої навали і будь-якого Потопу. Власне, Польща на сотні років припинила б своє існування, якби не жадібність і надмірна самовпевненість шведів-окупантів. Богдан Хмельницький пропонував шведам допомогу у приборканні Польщі в обмін на Галичину - гетьман хотів об'єднати всі українські землі в одну державу. Але шведи занадто самовпевнено відкинули пропозицію Хмельницького, і Чарнецький їх здолав у партизанській боротьбі. Якби Україна залишилася окраїною Речі Посполитої, то в Ставищі стояв би величний меморіальний комплекс, присвячений польському герою. Але Україна стала частиною іншої імперії, і тут стояли пам'ятники зовсім іншим героям і катам. Поляки дуже засмучуються з того, що українці, по їх словам, "занадто демонізують Чарнецького". Справді, жорстокість польського воєводи не була якоюсь надзвичайною для свого часу - козаки чи татари були не менш жорстокими. І сам Чарнецький не був поляком - він був із руського (не польського) роду. І метою Чарнецького не був повний геноцид українського народу - він допомагав українському гетьману Тетері придушувати козацько-селянське повстання на околицях Речі Посполитої - тобто боровся із сепаратистами тих часів (так, проводимо аналогію із сучасними ОРДЛО). І статус окраїни Речі Посполитої нічим не відрізнявся від статусу окраїни Російської імперії, обидві держави обіцяли українським гетьманам статус широкої автономії - і допомагали гетьманам боротися за перемогу, і неминучою історичною перспективою були або повне ополячення України, або її зросійщення - збувся саме останній варіант. Якби Чарнецький перед смертю не наказав знищити мирне населення міста, то він міг би заслужити скромний пам'ятник або пам'ятну дошку у Ставищі, встановлений польською громадою, як непересічна історична постать, як достойний поваги воїн. У місцевому музеї був би цілий зал, присвячений національному герою Польщі, останній переможний бій якого відбувся на цій землі - саме тут шабля востаннє випала з руки славетного воєводи. І слава Чарнецького дуже пасувала б до подальшої польської історії Ставищ - як героя, який сумлінно виконував свій інтернаціональний обов'язок, як приклад іншим героям, що виконували інтернаціональний обов'язок в інші часи. Але - це той випадок, коли геноцид мирного населення перекреслює військову славу героя. Яке значення для українців має Стефан Чарнецький? Кожна нація, яка народжується і яка себе поважає, кожне місто, яке пишається собою, у своїй історії повинні мати солідного ворога, якого вони змогли подолати, або який не зміг подолати захисників. Соромно мати ворогом якогось дрібного маршалка або предводителя заблукалої зграї татар, якогось Моторолу чи Бєднова, яких занесло в Україну. Іноді соромно мати своїм ворогом Путіна. Мати своїм ворогом Чарнецького, національного польського героя - це вже пристойно і солідно. Це вже - по-дорослому. Це серйозна заявка на майбутню національну і державну незалежність, на процвітання своєї держави. Жалюгідною виглядає держава, яка не мала таких ворогів. У 1664-1665 роках українці, зокрема ставищани, не погодилися із тією трактовкою історії, яку їм запропонував Чарнецький. Відбулася дискусія поверх оборонних валів, після якої польський воєвода спочатку погодився на нічию, а трохи пізніше отримав смертельне поранення. Аргументи українців були вже тоді досить вагомими. Століття потому українці продовжили успішну дискусію вже з іншими недоброзичливцями і іншою зброєю, вага аргументації зростала. Якби ставищани поставили пам'ятник Стефану Чарнецькому, на ньому був би надпис "Нашому вчителю". Нижче було б написано: "Можемо!" Можемо битися на рівних з найлютішими ворогами. Можемо бути непереможеними - навіть після капітуляції. Зможемо подолати всі напасті сьогодення - вони не такі люті, як Чарнецький. Біля цього пам'ятника ставищани посвячували б свою молодь у козаків - і наказували б пишатися такими ворогами і вчитися у них битися за свою державу в умовах повної безнадії, в умовах повного ворожого Потопу, навіть коли держави зрікся сам король і втік з неї. Якби був такий пам'ятник, то ставищенська місцева влада боялася б приховувати публічні дані, які потрібно оприлюднювати згідно законодавству. Поглядаючи на пам'ятник Чарнецькому і розуміючи, що таке розлючений ставищанин, у якого є самоповага, місцева влада боялася б розкрадати бюджетні кошти через фіктивні тендери або під виглядом допорогових закупок. Але, на жаль, Чарнецький трішки зіпсував свою славу і втратив право на пам'ятник у Ставищі тим необачним геноцидом, який він влаштував. До цього тексту додається фото пам'ятника Стефану Чарнецькому у польському місті Тикоцин - це саме той пам'ятник, якого ніколи не буде у Ставищі.
До 1986 року глибока проблема забезпечення населення газованою водою у Ставищі вирішувалася у невеличкому приміщенні на центральній вулиці. Щоб вдома були два літри газованої води, треба було придбати важкий скляний бутиль (за пару карбованців), сифон до нього (за пару карбованців), піти у невеличкий магазинчик, який до цих пір старожили називають "газ-булька", і за якихось 20 копійок наповнити свою тару газованою водою. Були також дуже круті стальні бутилі, але вони були дорогі і не всім по кишені. У магазинчику було оголошення: "За лопнувшую тару заправщик ответственности не несет!". Це означало, що під час процесу заправки скляного бутиля газованою водою цей бутиль могло розірвати. Я пару раз це явище спостерігав. Так, любов до газованої води колись потребувала жертв, самовідданості і неабиякого ризику. Пам'ятайте про це, коли сьогодні купляєте пляшку сильногазованої "Миргородської". І не завжди вдавалося довезти на велосипеді цілий бутиль з газованою водою додому. Процес заправки здійснювався за допомогою великих газових балонів із вуглекислим газом, хитромудрої системи труб, вентилів і манометрів, а також завдяки мистецтву заправника, який величезним гайковим ключем крутив гайки і стравлював зайвий тиск. За дві копійки можна було випити стаканчик газованої води, за п'ять копійок можна було випити лимонад - газовану воду із вишневим, малиновим або абрикосовим сиропом. Часто бували випадки, коли заходила зграйка дітлахів і вскладчину купляла кілька стаканчиків лимонаду. Коли було зрозуміло, що копійочок не вистачає на всю компанію, то заправник просто так пригощав дітлахів. Стіл перед заправником був сильно потертим - був слід і від монеток, які покупці підсовували поближче до продавця, і від стаканів, які продавець підсовував до покупців. Заправника всі знали, його прізвище було Здиховський (старожили поправляють - Здіховський). На великі свята він одягав всі свої ордени і медалі - значить, був учасником війни. У повсякденні іноді в нього можна було побачити орден Вітчизняної Війни з одного боку грудей, орденську планку - з іншого. Одного разу ця заправка газованою водою перестала працювати. Вже потім дітлахи дізналися, що Здиховський помер, а знайти йому заміну для керування великими балонами, гайками і манометрами не змогли. Кілька років Ставище жило без газованої води - хіба що мінералка в магазинах, потім з'явилися пластикові пляшки. Прізвище Здиховський (Здіховський) - досить рідкісне, по всій Україні сьогодні людей із цим прізвищем не більше сорока чоловік. П.С. Хіменко підказує, що в церковних книгах Войнарівки згадуються Здзиховські - цілком ймовірно, що це поляки з причту Браницьких. Старожили переконані, що Здіховські - із євреїв. Здиховський, про якого йшла розповідь, поряд із дружиною похований на кладовищі у Ставищі біля колишнього Двадцятого колгоспу. П.П.С. Сироп тоді був натуральний, без ароматизаторів і консервантів. Сучасний лимонад в пластикових пляшках - то не те. П.П.П.С. Часто зустрічав ситуацію, коли такі зовні непримітні ветерани війни на непримітних посадах виявлялися насправді маловідомими великими героями минулої війни - наприклад, вовкулаками військової розвідки, які знищували цілі ворожі дивізії, або командирами десантно-штурмових загонів. Ці люди не любили святкувати День Перемоги, не любили згадувати війну, ніколи не розповідали про свої справжні подвиги. Зробивши свою справу на війні, із понівеченими душами доживали свій вік, стараючись не привертати до себе уваги. У цих людей навіть мовчання було якимось... особливим.
Бовуа Даниэль – Гордиев узел Российской империи. Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793-1914)
Экономический потенциал Украины не мог «переварить» большую армию квалифицированных шляхтичей. Проблема стала настолько острой, что в 1887 г. граф Владислав Браницкий из Ставища организовал Общество помощи официалистам, призванное заниматься поисками работы для них в центральных губерниях России, на Кавказе или на востоке империи. Другого способа справиться с безработицей образованных поляков трех губерний не было. Первоначальный план предусматривал сбор средств для безработных: по 5 коп. с морга. «Kraj» дважды размещал объявление о создании фонда, но Браницкий отказался от его идеи, возможно, потому, что опасался быть заподозренным властями в подготовке заговора. В то же время он напечатал информацию о том, что в состав комитета вошли жена губернатора Дрентельна и «несколько русских и польских дам». Таким образом, вся деятельность Общества полностью была вписана в обычные рамки благотворительности официальных институтов. Михал Тшаска удивлялся на страницах еженедельника «Kraj», что в список безработных записалось лишь 70 лиц, тогда как их были тысячи. Он сожалел, что прекращен сбор средств, и требовал более подробной информации. Прошел год, и частная инициатива Браницких не принесла особых результатов. В бюро помощи (а не в Общество!) поступило 460 просьб, удовлетворить смогли только 72. Для этих людей удалось найти работу в Екатеринославской губернии. … Весьма выразительно проявилось стремление части официалистов к созданию профессионального союза по западному образцу, однако до 1905 г. подобная деятельность была запрещена. В то же время углубилась бездна между теми, кому удалось воспользоваться новыми карьерными возможностями, и теми, кто остался не у дел. В начале 1892 г. «Kraj» отмечал, что на протяжении года бюро по трудоустройству смогло обеспечить работой лишь 87 лиц (среди них 16 управяющих и 22 эконома). На контрактовых ярмарках в Киеве становилось особенно заметно тяжелое положение безработных: «Среди гостей, как всегда, было много официалистов, выброшенных на улицу, и обанкротившихся арендаторов, которые толпились в передних местных тузов и бюро по трудоустройству Сельскохозяйственного общества». Когда революция 1905 г. дала этой группе возможность организоваться политически, эти люди выбрали социал-демократическое направление, т.е. в конечном счете прорусскую ориентацию. Так, Кароль Бобровский, администратор имения и сахарно-рафинадного завода в Гневане в Подольской губернии, дал русское название созданной им профсоюзной организации – «Общество трудящихся лиц», хотя сами его члены называли ее по-польски «Звёнзек Гневаньски». Общество начало издавать бюллетень на русском языке и, по свидетельству его генерального секретаря В.К. Вежейского, вскоре насчитывало уже 6 тыс. лиц, что вместе с семьями составляло чуть ли не половину всей шляхетской интеллигенции юго-западных губерний. Среди членов Общества были левые, например Модест Чарнецкий, администратор имений Терещенко; возглавлял же его администратор поместья в Ставище Витольд Ганицкий. К нему принадлежали также издательница марксистской литературы Хелена Гурская, известный киевский адвокат Станислав Гусковский и даже граф Кароль Ледуховский, администратор имения Щеневских в Капустянах Подольской губернии.
***
В какой степени государство и помещики заботились о крестьянах? Патриархальный образ сельской жизни лишь создавал видимость опеки. В Киевской губернии царские власти содержали девять больниц, один сумасшедший дом и один приют для бедных; как и по всей империи, ими управлял Приказ общественного призрения. В сельской местности о здоровье крепостных должны были заботиться помещики, но к этой обязанности они, как правило, относились крайне небрежно. В 1850 г. предоставление медицинской помощи крестьянам в Киевской губернии было зафиксировано лишь в 53 поместьях. Большая часть землевладельцев заявляла о нескольких сотнях больных, в нескольких случаях речь шла о нескольких десятках. Самому большому количеству больных (1200 в течение года) была оказана помощь в имении Браницких (Белая Церковь, Ставище. Смела). Как и в 27 других имениях, помощь предоставлялась бесплатно, остальные помещики требовали платы.
Первый кирпич с конкретно определенным годом производства был найден в Ставище Киевской губернии – поместье графов Браницких. Есть все основания предполагать, что относится к кирпичному заводу графини Александры Васильевны Браницкой (1735-1838), при которой в 1836г. началось строительство Покровской церкви в Ставищах. Затем имение наследовали поочередно ее сын Владислав Ксавьерович и внук Владислав Владиславович Браницкий (1826-1884). Именно к этому периоду владения относится клеймо "W Hr B" (Wladislaw Branicki) и появление на клейме изображения фамильного герба «Корчак» (Korczak) этого рода. Затем уже его супруга Мария Евстафиевна Браницкая-Сапега (1843-1919) использовала клеймо "M B" на огнеупорных кирпичах и с годом производства на красных, однако фамильный герб уже не исчезал с клейма.
Наткнулся я на интересную книжку, которую написал Юркевич Віктор – Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького, Київ, 1932. Там достаточно подробные описания становления города Сумы, который основали переселенцы, пришедшие из места Ставищ. Думаю, что ни для кого не новость, что город Сумы основали 100 семей, пришедших из Ставища. Хочу подчеркнуть, ПРИШЕДШИХ ИЗ СТАВИЩА, так как это не означает, что все они были ставищанами. В книге верно сказано: «Черкасы Дрожипольские», по тому, что нельзя утверждать, что все они жители Ставища. Черкасы Дрожипольские – это люди переселившиеся в разные места, после известной Дрожипольской битвы, состоявшейся в январе 1665 года между Ставищами и Охматовым. Люди опасались новых набегов поляков и татар, и покинули свои места, в надежде на лучшую долю. В челобитной переселенцев из города Ставище Киевской московскому царю Алексею Михайловичу, что датировано 24 июня 1655, с просьбой разрешить им поселиться на месте нынешних Сум читаем: «Черкасы атамана Герасима Кондратьева и рядовые казаки». Еще один исторический документ, в котором упоминаются жители Сум, датированный январем 1657. В нем воевода Кирилл Арсеньева (получивший приказ записывать переселенцев, которые основали город, в полковой службы, когда формировался Сумской казацкий полк) пишет, что в Сумы «черкасы сошлись люди бедные и безоружейные, люди пашенные, осадных дело и бой им не в обычай ... все мещане сошлись». В книге рассказано, чем в первые годы занимались переселенцы, за счёт чего существовали. Но кроме книги, есть ещё и другие описания, например крепости построенной в Сумах: Границы крепости с востока, севера и запада определяли реки Псел, Сума (Сумка) и Сумка (Стрелка), а с юга – выкопанный в 1658 году между Сумкой и Пслом перекоп. Город защищала дубовая стена с 27 башнями, в четырех из которых имелись ворота. В центре города находился окруженный частоколом острог, куда вели 8 ворот. Сумы опоясывал глубокий ров и высокий вал. Тайный подземный ход начинался от Воскресенской церкви. Вот другие описания: Филарет Гумилевский писал в работе «Историко-статистическое описание Харьковской епархии»: «Кирилла Арсеньев отписывал в 1658 году об устройстве крепости город Сумин… В городе 2 казенных погреба, из города к реке был сделан тайник в 20 сажень шириною 2 сажени и тот тайник весь сгнил и обвалился и затворов нет. Ров глубиной около 3 сажень». «Крепость земляная, окружена деревянной стеной с башнями и земляным валом, на юге земляной замок кругом 260 саженей с потайным ходом для воды к реке Пслу, засыпанном землей сам», подтверждает Д.И. Багалей в своей книге «Материал для истории колонизации и быта степной окраины». Да, крепости того времени были в чем-то схожи, и места подбирались соответствующие, но насколько крепость в Сумах, напоминает крепость в Ставище, которая была построена немного ранее: границы крепости определяли две реки – Гнилой Тикич и Попрожно, сама крепость окружена деревянной стеной с башнями, город опоясывал глубокий ров и высокий земляной вал. Тайный подземный ход к реке начинался от соборной церкви Троицы Живоначальной. Сразу видно, что выбором места для поселения и строительством крепости, занимались ставищане. Крепость строилась в 1656-1658 гг. под руководством воеводы К.Ю. Арсеньева по плану, составленному сумчанином Яковом Стандарным. Одновременно со строительством сумской крепости возводились храмы: Николаевская, Воскресенская, Покровская церкви и Спасо-Преображенский собор (В Ставище в 17 веке было шесть церквей). Каждая церковь имела одну или несколько лавок, где продавали церковные принадлежности и свечи. При храмах были мастерские по изготовлению свечей. Строить храмы начали по Приказу духовных дел (духовного правления), который следил за чистотой православной веры. 1660 г. – По переписи 1660 года, в Сумах насчитывается 2740 жителей, из них 1642 казака, 1060 мещан и только 38 крестьян. К сожалению, саму перепись я не нашёл, чтоб сравнить её с переписью жителей Ставища 1654 года.
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
