Четвер, 02.04.2020, 06:00
Ставище і Ставищенщина
Нове на сайті Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Оновити Нові повідомлення · Особисті повідомлення Особисті повідомлення() · Відомості про учасників форумуУчасники · Читаємо правила форумуПравила форуму · Знайти на форуміПошук · Підписатися на отримання новинRSS · Тільки для VIP-користувачівПриватний форум ]
Модератор форуму: Viktor, Оксана  
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Люди, история, времена
ViktorДата: Четвер, 04.09.2008, 13:11 | Повідомлення # 1
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района.

Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 04.11.2019, 19:42 | Повідомлення # 331
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Ярослав Сакович (1871-1954).

После окончания Ровенской гимназии и поступил в Петербургский электротехнический институт. Из-за давления русификации в университете он перешел в Политехнический в Риге, где окончил Факультет Сельскохозяйственных Наук. После учебы он работал химиком на сахарном заводе в Ставище, принадлежащем Владиславу Браницкому из Белой Церкви. В 1907 возглавил администрацию всего ключа (около 12 тыс. га) вместе с сахарным заводом в Ольшане. Он жил в Ольшане с семьей до конца Первой мировой войны.


Ярослав Сакович со своей семьей

Источник: Ziemianie Polscy XX wieku, Słownik biograficzny, część 6, Warszawa, 2002
Прикріплення: 4276283.jpg(59.7 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 06.11.2019, 14:49 | Повідомлення # 332
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Бащенко Иван Фёдорович

Прикріплення: 0924057.jpg(156.7 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Четвер, 07.11.2019, 08:48 | Повідомлення # 333
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Из воспоминаний Бащенко Ивана Федоровича:
«В кiнцi 1918 року щоденно наскакали рiзнi загони озброєних людей на гуральню (спиртовий завод) на спокусливий кусок. Одного разу вночi вiдiгнали охорону (малу кiлькicть), збили дверi i почали брати з пiдвалу спирт.
У пiдвалi було вісім повних чанiв, в кожному по 25 тисяч вiдер. Набилося в пiдвал повно людей. У кожному чанi було по два люки: один внизу, другий – вгорi. Пов’язали паски (пояси), поробили мотузки i почали тягати спирт. В пiдвалi було темно. Почали палити сiрники. Люди були облитi cпиртом. Зiрвався вогонь, протягом закрилися дверi. Крик, гвалт!
Одиницям вдалося вискочити i врятуватися: Пацеля Карпо Семенович, Галич Василь Павлович та iншi. Решта загинули страшною смертю.
Дехто падав в ополонку, а коли випливав, – горiв знову. Так було. Шило Василь Якимович кілька разiв пiрнав i знов горів, так врятувався.
Декому вдалося добiгти додому i там догорiти: Горошко Іван Григорович, Макаренко Никифiр Павлович.
Кругом пiдвалiв було страхiття. Однi батьки i дiти бiгали i кричали зовні, не маючи змоги допомогти рiдним. А в підвалах терпіли пекельнi муки їхні дорогi люди без надiї на порятунок.
Пiд час горiння з одного чана зірвало кришку, яка в польоті нiби сокирою пробила дверi, натовп людей, пробила лiд на ставку і впала у воду. Звук був такої сили, що на значнiй вiдстанi повилiтали вiкна та двеpi, в т. ч. i в нашiй хатi.
На ранок спирт догорiв. Наробили гакiв, почали витягати загиблих. Багато з них намагалися знайти порятунок в проходах мiж пiдмурками, на яких стояли чани.
Батьки i дiти пiзнавали своїх по залишках одягу, взуття, намистi, поясах, ґудзиках та iнших прикметах. Окремо складали попiл i окремо частки кісток. Приїжджали з трунами, пiшла ворожнеча, щоб усiм вистачило останкiв. Комусь попало дві лiвi руки, iншому — трохи попелу... Це був страшний суд!
Довелося бачити людське горе. Наступного дня вiдбулися похорони. Хто ховав окремо, була й братська могила. Були сiм’ї, в яких погоріли дорослi, залишилися сиротами дiти. Так сталося з Ставнистою Оленою.
Здавалося б, гiрка наука на довгi роки. А сталося навпаки…
Початок 1919 року. У сiчнi-мiсяцi не дочекалися голоднoї кутi: до сходу сонця вiдбили дверi та вiкна у другому пiдвалi i почали брати спирт. Свiчки не палили. Кучма Іван для залякування вистрелив з обрiза чи гвинтiвки, – i хто був у пiдвaлi, там i залишився. Вiд icкpи загорiвся спирт – загинули всi!
У другому пiдвалi було два чани. Мicткостi їх не знаю. По можливостi з одного спирт вибрали, а другий згорів. Так само гаками повитягали залишки погорiлих людей. Розiбрали по трунах i похоронили.
Так згopiв спиртзавод.
Дорогу цiну заплатили розкiшняни за той спирт. Недорахувалися багатьох людей. Довгi роки намагалися обходити те місце, все ввижалися голоси, якi просять допомоги.
Злиднi змусили мене, десятирічного пiдлiтка, на вчинок, який не хочеться й згадувати. З квартою та відром чекав, поки хтось нiс мимо два вiдра спирту, i зачерпував кварту. Нiхто мене не гонив. Так потрошки наносив додому. За спирт мати вимiнювала хлiб, i нам вдалося дожити до весни.
Весною в пiдвалi почали копати землю. Два вiдра глини, два відра води розчинити в кубi (залiзний бак), закипить i є п’ять пляшок горiлки. Так люди робили цiле лiто. Життя заставляло людей це робити, щоб рятувати сім’i. Але довго люди з жахом згадували те жахiття, яке довелося пережити багатьом сiм’ям».


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 11.11.2019, 10:26 | Повідомлення # 334
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Сельское хозяйство, промышленность и торговля.

Пишут из Ставище в Украине: с нашей стороны все еще есть какое-то бездействие, и не найти покупателей на пшеницу, которая является альфой и омегой нашего дохода, без которой мы обанкротимся. Опасность вызвана конкуренцией Молдовы, Валахии1 и, главным образом, Венгрии, конкуренция тем опаснее, что эти страны значительно улучшили средства связи, и что в настоящее время княжество Придунайское и Венгрия удвоили производство пшеницы. Транспорт из Пешта2 в Париж прибывает менее чем за неделю, а сельское хозяйство в Венгрии прогрессирует с каждым годом, что оказывает значительное влияние на развитие промышленности. У нас же производство не увеличивается, коммуникации в таком состоянии, почти как сто лет назад, и при этом цены в Одессе заметно падают уже несколько лет, потому что транспорт из Одессы обходится покупателю намного дороже, чем любой другой. Эта ситуация грозит нам полным обнищанием; видят все и каждый обсуждает необходимость усовершенствований в сельском хозяйстве, улучшения коммуникаций, строительства железных дорог и т. п, мы только забываем, что если сами не изменим это, проект будет проектом, а нужда будет нас докучать.

Источник: Gazeta Narodowa, 1863, №19

______________________________________
Мои примечания:
1. Валахия – историческая область, расположенная на юге современной Румынии, между Карпатами и Дунаем.
2. Пешт – восточная, равнинная часть Будапешта, занимающая около 2/3 территории города.
Прикріплення: 1925384.jpg(212.9 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Четвер, 14.11.2019, 08:35 | Повідомлення # 335
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Виталий Владимирович Шаповалов (1939-2017)



Актер театра и кино, народный артист РСФСР Виталий Владимирович Шаповалов родился 1 мая 1939 года в селе Юрковка, Ставищенского района Киевской области.
Отца своего Виталий Владимирович почти не помнил – он погиб в первые месяцы Великой Отечественной. Его первые воспоминания – оккупация; чужая враждебная речь вокруг; злая, натасканная на людей овчарка по кличке Сталин, которой ее хозяева-немцы бросили вместо подстилки детское пальтишко – его пальто. Мать Виталия была украинка – коротко стриженная, в брюках, кепке. Комсомолка тридцатых, эмансипе, обладательница модной в те годы мужской профессии – трактористка. Самостоятельная, независимая, сильная духовно и физически. После войны семья переехала в Хабаровск на постоянное место жительства.
Виталий Владимирович с раннего детства играл на гитаре и пел, активно занимался спортом, играл в волейбол, футбол, занимался плаванием, что ему очень нравилось. Закончил музыкальное училище по классу трубы. «В детстве я в театр не ходил и вообще не знал, что это такое. У меня был выбор – пойти в музыкальное училище или стать футболистом», – рассказывал сам Шаповалов. Роль в принятии решения сыграл случай – удачно «прочитав байку», Виталий был замечен актерами Хабаровского драмтеатра, и ему посоветовали стать актером.
Отслужив в армии, Виталий Шаповалов отправился в Москву, где поступил в театральное училище имени Щукина, которое успешно окончил в 1968 году. Сразу же после завершения обучения он был принят в основную труппу театра на Таганке, в котором сыграл множество разнообразных и разноплановых ролей. Например, в «А зори здесь тихие» он играл старшину Васкова, в «Преступлении и наказании» – Свидригайлова, в «Пугачеве» – собственно, Емельяна Пугачева, в «Мастере и Маргарите» – Понтия Пилата, Годунова – в «Борисе Годунове».


спектакль "Доктор Живаго", спектакль "Мастер и Маргарита"

После того, как 1985 году Юрий Любимов попал в немилость членам партии комсомола и был изгнан из родной страны, он вместе с Вениамином Смеховым и Леонидом Филатовым перешел работать в театр «Современник», но через два года вернулся в Театр на Таганке.
В 1969 году Виталий Шаповалов начал свою карьеру в качестве киноактера. Первой ролью на экране стал водитель в «Дороге домой», далее были урядник в «Бесстрашном атамане», матрос в «Ленине в Париже», помещик Ноздрев в «Мертвых душах 1984 года, швейцар в гостинице в комедии «Дежа вю» и многочисленные роли в сериалах. Уже в наше время Шаповалов снимался в «Марше Турецкого», «Каменской 2» и «Каменской 3», «Next». Последняя роль Шаповалова – генерал Леонтьев в историческом сериале «Тайны дворцовых переворотов. Фильм 7. Виват, Анна Иоанновна!», вышедшем на экраны в 2008 году.



Шаповалов как актер характеризовался мастерством перевоплощения, вниманием к жестам, словам и мощным темпераментом. По характеристике одного из коллег по театру, Александра Трофимова, Виталий Шаповалов был «из той редкой породы артистов – из области Бориса Андреева и Павла Луспекаева – вот такой он народный человек».
«Его называют «медведь», «увалень», но когда он играл Свидригайлова на гастролях в Японии, там каким-то образом присутствовала наследница престола из Романовых – Мария Владимировна. Она говорит: «Откуда этот дворянин у вас в труппе?» – рассказывал Валерий Золотухин.



В 2009 году Виталий Владимирович во время репетиции получил серьезную травму – у него был диагностирован перелом шейки бедра. После этого он был уволен Юрием Любимовым из Театра на Таганке. Вопреки всем ожиданиям, через два года, после ухода Любимова в отставку, он так и не был восстановлен на прежнем месте работы, когда художественным руководителем театра стал Золотухин.
Последние несколько дней жизни Виталий Владимирович находился в крайне тяжёлом состоянии после перенесённой операции. Скончался на 79 году жизни 14 ноября 2017 года в больнице.


Фотография 14.11.2019

Владимир Высоцкий – "Я полмира почти...", в исполнении Виталия Шаповалова:

Прикріплення: 3510797.jpg(28.4 Kb) · 9959310.jpg(110.6 Kb) · 7597107.jpg(80.3 Kb) · 3298765.jpg(185.2 Kb) · 1900521.jpg(56.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Середа, 20.11.2019, 08:15 | Повідомлення # 336
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Станислав Юзефович (✟1664)

Из авторов описывающих события осады Ставища в 1664 году, мало кто вспоминает об одном участнике этих событий. Про него вы не найдёте информацию ни у Похилевича, ни у Маркевича, ни у Костомарова, а тем более у многих современных авторов, но про него упоминает историк и публицист – Волк-Карачевский. Речь идёт о Юзефовиче, купце из Львова, который погиб под стенами Ставища.
И так, из описания:
Ставища были так плотно окружены, что ни выйти оттуда, ни войти нельзя было. К тому же все время продолжалась сильная канонада. В это же время в польский стан приехал какой-то купец из Львова, Юзефович, старый знакомый Чарнецкого, который был хорошо знаком с артиллерийским делом; он тотчас взял на себя командование артиллерией и своими меткими выстрелами наносил страшный вред жителям осажденного местечка. Но наконец казакам удалось убить наносившего им такой вред Юзефовича.
Но вот что можно узнать из летописи его сына, Львовского каноника Яна Юзефовича:
Станислав Юзефович вел обширную торговлю и в частности промышлял подрядами на доставку провианта в польские армии; благодаря этой деятельности он сблизился с известным польским военачальником, Стефаном Чернецким, который считал его своим другом, и, во время остановок во Львове всегда жил в доме Юзефовича. В 1664 он доставил большой транспорт провианта в польскую армию, осаждавшую казаков в Ставищах; приехав в лагерь, Юзефович не ограничился ролью поставщика, он отправился осматривать осадные работы и как человек, обладавший значительными сведениями в артиллерийском и осадном деле он помогал полякам в устройстве батарей и столь искусно направлял пушки, что обратил на себя внимание осажденных; казаки заметили опасного врага, отличавшегося от жолнеров богатым мещанским костюмом и, увидев его на следующий день вновь на батарее направили на него выстрелы; одним из них и сражен был Юзефович. Смерть его повлекла за собой расстройство его торговых дел и разорение его семейства, тем более, что польские военачальники сочли излишним расплатиться с его семейством за доставленный в армию провиант.
А вот, что можно узнать из Лизогубской летописи:
Ян Юзефович родился в 1663 году во Львове в богатом мещанском семействе. Предки его (судя по фамильному названию), вероятно, принадлежали к числу армянских выходцев, издавна поселившихся во Львове. Дед Яна – Николай – был хранителем городского арсенала (apotecarius in re armamentaria); во время осады Львова Хмельницким в 1648 году он отличился храбростью и энергией при защите города, за что после его смерти, последовавшей в 1651 году, магистрат освободил его вдову, Катерину Фейербаховну, от всех городских податей, даней и повинностей и приказал занести ее имя в список 12 почетных городских вдов. Отец летописца, Станислав, вел обширную торговлю и в частности промышлял подрядами на доставку провианта в польские армии; благодаря этой деятельности он сблизился с известным польским военачальником, Стефаном Чернецким, который считал его своим другом, и во время остановок во Львове всегда жил в доме Юзефовича... Ян Юзефович остался после смерти отца грудным младенцем и, в виду расстройства семейных дел, предназначен был матерью к духовному званию и отдан на воспитание монахам.
Из польских источников тоже можно узнать интересную информацию:
Станислав вел обширную и разнообразную торговлю, однако, специализируясь на импорте текстиля, главным образом ткани – он снабжал армию во время казачьих войн. Помимо коммерции он вел оживленный бизнес, его клиентами были представители богатых дворянских семей. Он был владельцем многих площадей и домов, в том числе многоквартирный дом на главной площади под названием Шимановичевская, позже Леваковского. В своем богато украшенном доме он собрал более 60 картин, в котором принимал Стефана Чарнецкого во время осады Львова в 1648 году.
Есть также интересный польский источник. Умением обращаться с артиллерией Станислава Юзефовича, по всей видимости, научил его отец. Вот что можно узнать у польского исследователя Томаша Блаха, изучавшего род Юзефовичей:
Львовский фармацевт Николай Юзефович прославился во время осады Львова, которую сделала объединенная казацко-татарская армия под командованием Богдана Хмельницкого и Тугай-бея в 1648 году. Николай Юзефович, который знал искусство войны, руководил артиллерией во время боев в октябре, что способствовало отражению многих атак днепровской пехоты. Это прервало дальнейшие бои у городских стен и позволило заключить выгодное соглашение, благодаря которому казаки и татары отказались от захвата города.
Сын Николая, Станислав, обладал довольно значительной собственностью. В 1652 году он женился на наследнице одной из самых богатых львовских семей, Терезе Делле Рипп Убалдиновне, внучке итальянского эмигранта и основателя универмага Убалдини, Урбана Делл Риппа. Станислав Юзефович в основном занимался торговлей, импортируя текстиль из-за рубежа, особенно дорогую одежду. Он торговал в больших масштабах, снабжая своим товаром преимущественно польскую пехоту во время боев с казаками в 50-х и 60-х годах. Помимо торговли, он предоставлял займы богатым дворянским семьям из окрестностей Львова. Это позволило ему купить многочисленные площади и дома в городе, в том числе многоквартирный дом на главной площади, называемой Шимоновичовской, позже названной Леваковской. Станислав Юзефович и его жена собрали ценные картины известных художников. В своем доме Станиcлав собрал аж 60 картин. Как и другие члены семьи Юзефовичей, Станислав был избран в коллегию 40-ка мужей в третью коллегию (орган магистрата Львова) 22 февраля 1657 года, а затем и 22 февраля 1661 года. Согласно материалам Львова впервые он был избран городским присяжным 22 февраля 1664 года, незадолго до своей смерти.
Станислав Юзефович внезапно умер в 1664 году, исполняя письменное указание Чарнецкого. Это произошло во время польско-казачьих боёв под Ставищами, когда Львовский купец пытался доставить сукно для находившихся там польских войск. Пуля попала ему в голову возле уха, он упал с коня и испустил дух. Тело героического купца было доставлено во Львов с поля битвы только через шесть недель после его смерти. Станислав Юзефович был похоронен в кладбищенской часовне в гробу Шёлковом у архикафедрального собора.

Источники информации:
В.В. Волк-Карачевский «Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века», Киев, 1899
Летопись событий в Южной Руси Львовского каноника Яна Юзефовича 1624-1700
Лизогубовский летописец. Извлечение из летописи львовского каноника Яна Юзефовича.
Tomasz Błach «Jan Tomasz Józefowicz (1662-1728) i jego antenaci»


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: П`ятниця, 22.11.2019, 08:12 | Повідомлення # 337
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Осуховский Аркадиуш Густав, герба Гоздава (12.01.1878-26.08.1956), сын Феликса Осуховского и Анастасии Зброской.
Детство Осуховский провел в родительском доме, на его воспитание и формирование патриотического мировоззрения повлияло участие отца в Январском восстании. Имел брата и пять сестер. Учился в русской гимназии в Радоме. В 1898 году поступил на факультет естественных наук. Однако вскоре был исключён за участие в патриотических действиях студентов. В 1899 поступил на агронома в политехнический институт в Риге, окончил его с дипломом в 1903.
После окончания учебы он прошел двухлетнюю практику в имении гр. Владислава Браницкого в Ставищах и должен был работать там в администрации поместья, но по семейным обстоятельствам не принял этой работы.


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Четвер, 28.11.2019, 19:27 | Повідомлення # 338
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Владимир Ефимович Андриенко (1937-2003) – известный ученый, доктор экономических наук, педагог, общественный деятель, автор газеты «День». Делом всей его жизни была статистика.



Владимир Ефимович Андриенко родился 1 января 1937 года в городе Жашкове Черкасской области. Его отец, Ефим Терентьевич, погиб на фронте при освобождении Житомирской области в 1944 году. Его мать, Анна Антоновна, оставшись с несовершеннолетними детьми, была вынуждена перебраться в село Юрковка Ставищенского района, где и прошли детские и школьные годы Владимира Ефимовича.
Андриенко прошел вместе со статистикой путь от разъездного инспектора ЦСУ до доктора экономических наук, проректора по учебно-методической и научной работе Института подготовки специалистов статистики и рынка, первого заместителя заведующего аналитическим отделом секретариата Верховной Рады Украины.


1975. За рабочим столом.

Владимир Ефимович оставил после себе большое научное наследие. Его основоположный труд «Статистические индексы в экономических исследованиях». Кроме больших научных фундаментальных работ Владимиру Ефимовичу принадлежит авторство около 200 статей, напечатанных в сборниках, журналах и газетах.

Прикріплення: 5435965.jpg(23.6 Kb) · 3883666.jpg(286.2 Kb) · 8122959.jpg(182.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: П`ятниця, 29.11.2019, 20:19 | Повідомлення # 339
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Комитет по коневодческим хозяйствам в Галиции, по просьбе Юзефа Скарбка Боровского, просит Министерство сельского хозяйства направить комиссию в Ставище, где будет проведён аукцион лошадей из знаменитого стада гр. Браницкого, купить жеребцов оригинальной крови для Галиции. Министерство удовлетворило запрос комиссии и выделило для этой цели 10 000 злотых, делегировав со своей стороны для той деятельности гр. Логофетти. Комитет по коневодству выбрал Юзефа Боровского. Их будет сопровождать главный ветеринар пан Хоффнер. Комиссия выезжает сегодня в Ставище; по дороге заедут до Белой Церкви, и вернутся обратно в Славуту.

Газета "CZAS", №251, 3 ноября 1882

Покупка лошадей.
Отправленная от Министерства сельского хозяйства и комитета по разведению лошадей в Галиции комиссия, состоящая из полковника гр. Логофетти, пана Юзеф Скарбка Боровского и главного ветеринара пана Хоффнера в Ставише, где проходил конный аукцион, из известного стада гр. Браницкого, купили для Галиции четыре жеребца оригинальной крови, по сравнительно низкой цене 5468 рублей.

Газета "CZAS", №268, 23 ноября 1882

В Ставищах, (Киевская губерния) 6 дня этого месяца, состоялась ежегодная продажа через аукцион арабских, английских, англо-арабских лошадей и першеронов из стада гр. В. Браницкого, владельца Ставищ. Продажи, по сравнению с прошлыми годами, несмотря на то, что съезд торговцев был очень значительным, были не очень оживленными. К торгам присоединились, среди прочих, присланный конюх Императора австрийского и присланный конюх Султана турецкого.
Самые дорогие кони были куплены посланником австрийским: один за 2000 руб., второй за 1500 руб. и третий за 955 руб. Турецкий посланник купил пару англо-арабских лошадей за 2300 руб. Першероны не были куплены, хотя их цены, при высокой стоимости вставленных на торги образцов, были совсем не высоки, и с 300 руб. не двигались. Всего было продано 40 лошадей, а самая дорогая из них была продана за 2000 руб., и самая дешевая, 18-летняя кляча, за 51 руб.

Газета "CZAS", №269, 24 ноября 1882
Прикріплення: 2239474.jpg(112.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.12.2019, 20:01 | Повідомлення # 340
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Газета "Приладобудiвник", 8 июня 1983

Шефство: Ставищенський Приладобудiвний завод – Розкiшнянська середня школа



Материал предоставил Виталий Ференец[/url]


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Субота, 07.12.2019, 19:49 | Повідомлення # 341
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Как выяснилось, Ставище посещала баронесса, которая является внучкой Байрона.
Осенью 1884 года, на приёме в Наместническом дворце города Львова было много присутствующих, в том числе Энн и Улфрид Блант:
"Среди многочисленных гостей всеобщее внимание уделяли лорду Блант и его супруге леди Энн, которая является внучкой Байрона. Лорд Блант, автор прекрасного и глубокого исследования, основанного на Аравии, совершал с супругой длительные поездки по Аравии и восточным странам; он также является знатоком тамошних отношений, а также большим любителем и опытным заводчиком арабских лошадей. Господа Блант прибыли в Галицию для посещения гр. Потоцких в Ланьцуте, где они провели несколько дней. Со Львова едут в Антонины, в имение гр. Потоцких на Волыни, чтобы осмотреть местный конный завод, а оттуда в Ставище, собственность гр. Браницких в Украине. Из Ставище господа Блант уезжают через Одессу в Константинополь, намереваясь совершить новое путешествие по востоку".

Газета "CZAS", №224, 28 сентября 1884

Энн Изабелла Ноэл Блант, 15-я баронесса Ве́нтворт (1837-1917) – английская путешественница. Внучка лорда Байрона. Посетила в сопровождении мужа Восток, изучив преимущественно долину Евфрата и Аравию, покупая арабских лошадей у бедуинских племен и египтян.

Уилфрид Скоэн Блант (1840-1922) Английский поэт, антиимпериалист, испытывавший симпатию к угнетённым нациям, выступал за самоуправление Индии, Египта и Ирландии
Прикріплення: 9878036.jpg(421.5 Kb) · 5420579.jpg(225.8 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: П`ятниця, 13.12.2019, 08:10 | Повідомлення # 342
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
6 сентября 1893 года в Варшаве князь Здислав Любомирский (1865-1943) женился на графине Марии Браницкой (1873-1934), дочери Владислава Михаила Браницкого и Юлии Потоцкой.


Мария Любомирская (Браницкая) и Здислав Любомирский

ХРОНИКА
"Варшавский курьер" пишет: Завтра состоится свадебная церемония в семье гр. Браницких. Свадьба графини Браницкой, дочери гр. Владислава из Ставища, с князем Здиславом Любомирским, состоится в церкви Святого Александра. Этот храм будет замечательно украшен. В 10 утра прибудет Его Преосвященство архиепископ Винсент Хосцяк Попель и совершит обет на поминание невест. После завершения богослужения достопочтенный архиепископ в окружении многочисленного духовенства совершит Таинство брака. Никаких входных билетов не будет и храм для всех будет открыт.

Газета "CZAS", №203, 6 сентября 1893

— Свадьба. "Газета Польская" пишет: сегодня в 1 час полудня, Его Преосвященство архиепископ Попель благословил в костёле Святого. Александра в Варшаве, брачный союз между гр. Марией Браницкой, дочерью Владиславовских Браницких из Ставища, и князем Здиславом Любомирским, сыном князей Тадеушевских Любомирских. Костёл, украшен коврами и экзотическими растениями, был открыт для публики и заполнен толпами, которые также покрыли площадь перед храмом. Большая свадебная вечеринка, состоящая из представителей аристократии из самых отдаленных уголков страны, была проведена после свадебной церемонии во Фраскати*, здешней резиденции родителей невесты.

Газета "CZAS", №205, 8 сентября 1893

*) Фраскати – традиционное название района, расположенного в Варшаве к востоку от площади Трёх Крестов, на террасе, выходящей на набережную Вислы.

Прикріплення: 7655487.jpg(443.1 Kb) · 1173872.jpg(107.9 Kb) · 0647347.jpg(74.4 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Понеділок, 10.02.2020, 09:18 | Повідомлення # 343
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(



Фотограф Ф.И. Михалевский, Ставище, Таращанский уезд

Семья Кренцис проживавшая в Ставище в 19 – начале 20 века (фотография 1907 года).
Из этой семьи нам известен Кренцис Берко Фаилевич, по всей видимости, самый старший на фото.
Известно, что он торговал колониальным и гастрономическим товаром, а также фруктами (Вся Россия: Русская книга промышленности, торговли, сельского хозяйства и администрации, том 1, Санкт-Петербург, 1899), а также имел право на участие в выборах в Государственную Думу (Список лиц имеющих право участия в выборах в Государственную Думу по 2-му съезду городских избирателей Таращанского уезда, Киевской губ., 1907 г.).
Прикріплення: 1496635.jpg(309.3 Kb) · 4536067.jpg(487.1 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.03.2020, 13:31 | Повідомлення # 344
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(


Л. ОстроушкоБезвинні жертви із села Гостра Могила

В 1938 році у Ставищенському районі на лаву підсудних потрапило 30 жителів району. Серед них – восьмеро із села Гостра Могила: Денис Гордійович Омельчук, Семен Климентійович Омельчук, Прокіп Костянтинович Хавринюк, Михайло Іванович Сидорянський, Северин Андрійович Куницький, Василь Степанович Ступницький, Іван Антонович Вакулик, Василь Антонович Кублій. Два вчителі, ветфельдшер і п’ятеро колгоспників.
Всі 30 осіб були заарештовані протягом лютого–березня 1938 року Ставищенським районним відділом НКВС Київської області. 25 квітня того ж року особливою трійкою при Управлінні НКВС Київської області всі вони засуджені до найвищої міри покарання по звинуваченню у тому, що були учасниками контрреволюційної повстанської організації, що начебто існувала в ряді сіл Ставищенського району. Розстріляні вночі 19 травня 1938 року, поповнили своїми тілами довгий час замовчувану безіменну могилу у Биківнянському лісі під Києвом.
В 1956 році всі 30 визнані безпідставно репресованими, реабілітовані.
Схилимо голови перед їхньою пам’яттю.
Детальніше розповімо про одну родину із Гострої Могили, яка зазнала безпідставних політичних репресій.
На рубежі двох віків – ХІХ і ХХ у родині селянина-бідняка Дениса Швеця народився ще один син, якого назвали Кирилом. «Відчуваю серцем, що цей стане продовжувачем нашого незаможного роду і зуміє хоч своїм дітям дати достаток і людське життя», – так полюбляв батько пестити Кирилка, який з ранніх літ відзначався кмітливістю і працелюбністю.
Село Гостра Могила типове за умовами життя. Безземелля до революції, сподівання, віра, що врешті-решт хлібороб отримає вимріяну віками землю, віра у пропагандистське більшовицьке слово про те, що колгосп – то порятунок, процвітання і добробут. Брати Андрій та Кирило Швеці у 30-ті роки безвинно потрапили під колеса сталінського терору, своїми поневіряннями і стражданнями ще раз засвідчили істину, яку деякі засліплені, зашорені ідеологічними догмами «борці за комуністичні ідеали» не хочуть бачити і визнавати до цих пір. Тоталітарна система, прикриваючись багатообіцяючими і пустими гаслами, спираючись на антигуманну і безжалісну каральну машину, по своїй суті завжди проводила ворожу політику до селянина-трудівника.
Андрій Швець був старший за Кирила на 8 років. Та доля обох їх зрівняла багато в чому. Безжалісні сталінські катівні не дивилися на вік заарештованих. І якщо старший із братів ще застав громадянську війну, кілька місяців служив рядовим у петлюрівській армії, носив і червоноармійського кашкета, то молодший, крім недовгої служби рядовим в армії, нічого не знав і не бажав знати, окрім праці на землі.
Військовий прокурор військової частини 4392, військовий юрист 1-го рангу Любович, розглянувши меморандум Білоцерківської оперативно-слідчої групи на Швеця Кирила Денисовича, бригадира колгоспу «Червона Нива» у селі Гостра Могила, видав 11 липня 1938 року таку ухвалу: «Беручи до уваги, що із вказаного меморандума випливає наявність злочинів, передбачених статтями 54-8, 54-2, 54-11 КК УРСР, а це проявлялося у тому, що він є учасником контрреволюційної-повстанської організації, а тому, керуючись статтями 143, 145 і 156 КПК УРСР, постановив відправити К. Д. Швеця до Білоцерківської тюрми».
Сім’я Данила Швеця до революції складалася з 14 душ, з яких восьмеро дітей. Бідняк-бідняком. У власному господарстві його син Кирило мав усього 2 гектари землі, стару хату, корову і коня. На момент вступу до колгоспу володів 25 сотками городу. Та це не завадило слідчим написати до офіційного документу, що перед ними куркуль, а в минулому – петлюрівець. Гостромогильська сільська рада представила слідству довідку, з якої випливало, що Кирило Швець, батько трьох синів, доброзичливий і сумлінний колгоспник, працював три роки старшим конюхом, а потім бригадиром рільничої бригади. За отримання високих урожаїв цукрових буряків преміювався, приймав активну участь у політичних кампаніях, сумлінно виконував доручення.
Конюха Андрія Швеця було заарештовано 18 липня 1938 року. Звинувачення стандартне: «Контрреволюційна діяльність, член повстанської контрреволюційної організації».
Спільний звинувачувальний висновок на обох братів було підписано у Білій Церкві 14 вересня 1938 року. У ньому читаємо: «Контрреволюційноповстанська організація ставила своїм завданням повалення існуючого радянського ладу і відокремлення України від СРСР шляхом підняття повстання у тилу Червоної Армії в період оголошення війни капіталістичних держав Радянському Союзу».
21 жовтня 1938 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила Андрія до 8 років виправно-трудових таборів, Кирила – до 5 років. До Гострої Могили вони так і не повернулися. Хліборобам були приготовані інші могили – безіменні, далекі.
У звинувачувальному висновку про Андрія та Кирила Швеців йшлося про затятих підпільників, активних учасників контрреволюційної організації, які в селах Ставищенського району створили повстанські групидля підпільної антирадянської роботи, спрямованої на підрив радянської влади, трудової дисципліни в колгоспах, поширювали провокаційні чутки про поразку радянської влади в наступній війні, займались залученням до організації нових осіб і готували їх до збройного повстання.
Не можна без болю і співчуття читати звернення засуджених братів до найвищих органів влади з проханням розібратися, встановити істину.
Ось що писав Кирило до Верховної Ради Союзу РСР із міста Солікамська Пермської області, де відбував «покарання» у 2-му загоні 4-го відділення Усольтабору:
«Мені пред’явлено звинувачення, наче б то я був повстанцем у 1921 році. Так я не винен. І вини своєї не визнав. Три дні мене протримали, весь час вимагаючи одного – визнати вину. На четверту добу мені пред’явили звинувачення, що я, наче б то, агітував колгоспників, щоб вони не працювали, бо вони отримують на трудодні гнилий хліб. Я від цього відмовився. Після цього вночі мене викликав слідчий, вимагав, щоб я підписав готовий протокол. Я знову відмовився. Тоді я зазнав лютих катувань, після яких довелось підписати всю брехню на себе».
У квітні 1939 року із Усольських таборів писав скаргу до Генерального прокурора СРСР і Андрій Швець:
«...Я був активним учасником колективізації і боровся з куркульством, докладав усіх зусиль для створення з ядра бідняків нашого району міцного колгоспу. Протягом ряду років займав відповідальні пости голови і завідуючого хати-лабораторії, досяг того, що колгосп «Червона Нива» став одним з передових у районі, а тому мій арешт органами НКВС, а також пред’явлені звинувачення були для мене повною несподіванкою.
Переконавшись, що законним шляхом провокаційних зізнань від мене не доб’ється, слідчий почав застосовувати заходи фізичного впливу: побої, голод, позбавлення сну, погрози та інші нелюдські знущання, що доводили мене до втрати свідомості і непритомного стану. Ось завдяки таким методам я змушений був підписати все, що вимагав від мене начальник НКВС.
В довершення всього на очну ставку проти мене викликав двох громадян нашого села – Черкасенка Мусія і Поліщука Панаса. У час свого головування в колгоспі я першого викрив у підробці грошових документів, а другого за саботаж зняв з посади рахівника. Зрозуміло, що, маючи зі мною особисті рахунки, а також за вказівкою слідчого громадянина Лазарєва подібні свідки давали явно брехливі свідчення, прагнули звинуватити мене у контрреволюційній діяльності...
Не відчуваючи за собою ніякої вини, будучи відданим радянській владі і партії, прошу Вас, громадянин Верховний прокурор, владою Вашого нагляду справу мою переглянути, звільнити мене від незаслужено тяжкого покарання».
Прикріплення: 5500970.jpg(148.5 Kb)


Санкт-Петербург
 
ViktorДата: Неділя, 01.03.2020, 13:33 | Повідомлення # 345
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1824
« 11 »
Країна: Російська Федерація
Статус: :-(
Л. ОстроушкоБезвинні жертви із села Гостра Могила (продолжение)

Писав 11 червня 1939 року Андрій Денисович Швець і Всесоюзному старості М. І. Калініну:
«...Я одним з перших поступив у колгосп. Ще до організації колгоспу брав активну участь у громадській роботі, в 1922 році був членом сільської ради і комнезаму, з 1930 по 1933 рік – головою колгоспу. В 1935 році мені вдалося організувати зразкову в усьому районі хату-лабораторію. А в 1936 році, знову будучи обраним головою колгоспу, я добився врожаю цукрових буряків 500 центнерів з гектара, за що колгоспниці були премійовані запрошенням на з’їзд ударників.
Я все життя проводив у напруженій праці, твердо вірячи в силу і міць радянської влади, не був членом ніяких контрреволюційних організацій і антирадянських угрупувань. Та ось, будучи конюхом у колгоспі, 17 липня 1938 року мене заарештовують Ставищанським райвідділом НКВС і відправляють у Білоцерківську тюрму. Характерне те, що ордера на арешт мені не було пред’явлено і причини арешту не повідомлялись.
Мені було пред’явлено звинувачення в організації банд в 1918 році, підтримці повстанкому в 1922 році, коли я був членом комнезаму.
Я категорично відкинув ці звинувачення. Тоді слідчий почав застосовувати до мене так звані методи фізичного впливу, тобто, шляхом нанесення побоїв, голоду, конвеєра і інших витончених катувань, чим доводив мене до такого фізичного і повного больового стану, що переді мною поставало питання: дотримуватись правди і не підписувати тих дико-брехливих, сфабрикованих самим слідчим свідчень, і бути покаліченим від звірячих знущань ката-слідчого і його помічників, чи підписатись і уникати фізичних мук, а потім уже шукати захисту перед Вищими властями Союзу. Я вибрав останнє, підписав усе, чого вимагав слідчий.
Особлива нарада дала мені 8 років виправно-трудових таборів. Відбуваючи тепер тяжке, незаслужене і ганебне покарання, я звертаюсь до Вас, Михайле Івановичу, з великим проханням: не залиште це моє звернення без уваги, допоможіть скинути прокляте тавро 50-ї статті, реабілітувати перед трудовим суспільством, знову повернути мене в сім’ю трудового народу. Вірю, що я знайду у Вас правду, ту велику правду, яка повинна яскраво світити у Союзі Соціалістичних республік».
Хай автору розповіді про муки і поневіряння братів Швеців із Гострої Могили читачі пробачать нинішнє, на перший погляд, дещо наївне риторичне звернення-докір до Всесоюзного старости Михайла Івановича Калініна, люб’язного дідуся, що привітно дивився на своїх сучасників із фотографії у шкільних підручниках та з плакатів під час урочистих парадів і демонстрацій. Давно ви, Михайле Івановичу, вічним сном спите біля кремлівської стіни у Москві. Мир, як кажуть, праху Вашому. Пригадуються рядки вірша, у якому говорилось про чуйність Калініна до скарг трудящих, про його виняткову привітність до людей. Особливо це, стверджував поет, проявилось у нелегкі години для нашої країни. У Калініна, у всесоюзного старости, люди знаходили розуміння і захист. Чому ж тоді, в 1939 році, Ви, Михайло Івановичу, не звернули уваги на цей крик невинної душі трудового українського селянина? Розумію, розумію, просто фізично не міг прочитати особисто бодай невелику частину листів, що надходили на ім’я голови найвищого законодавчого органу країни. Розуміємо й інше, знаючи, що, виявляється, навіть дружина самого Калініна була репресована і перебувала безвинно в таборах. Та все ж, Михайле Івановичу, прийміть докір за те, що не зуміли допомогти багатьом тисячам несправедливо скривдженим і засудженим. То ж служили ви, за великим рахунком, негідній справі, уособлюючи собою, хай навіть номінально, державну владу нелюдської, деспотичної системи.
Писала до Президії Верховної Ради СРСР і дружина Андрія Денисовича Горпина Дмитрівна, мати його тоді ще малолітніх дітей. Писала, як гірко живеться дружині і дітям «ворога народу» і яким сумлінним трудівником був її невинно засуджений Андрій, як його в тюрмі по-звірячому били і змусили підписати неправдиві показання. Били слідчий Ставищенського РВ НКВС Піскун і начальник Лазарєв.
Але ніхто не поспішав реагувати на такі звернення, повні болю відчаю несправедливості.
2 червня 1940 року помічник прокурора Київської області із спеціальних справ Брагінський, розглянувши в порядку нагляду справу підсудних А. Д. Швеця та К. Д. Швеця, очевидно, це і було викликане згаданими вище листами-скаргами, знайшов:
«Швець Андрій Денисович і Швець Кирило Денисович, у минулому активні учасники петлюрівської армії, учасники контрреволюційної організації «Просвіта», будучи незадоволеними існуючим ладом, проводили контрреволюційну підривну роботу у колгоспі, поширювали провокаційні плітки про близькість війни і загибель радянської влади в наступній війні, здійснювали антирадянську діяльність, спрямовану проти заходів партії і уряду».
Постанова помічника прокурора області була короткою:
«Скаргу Швеця А. Д. і Швеця К. Д. відхилити і нагальне виробництво зупинити». І ні слова по суті справи, ні найменшого реагування на грубе порушення законності, на факти фізичного знущання над арештованими в процесі слідства, над тим, як вибивались їх самозвинувачення.
Додамо лише, що цього разу у прокурорському висновку «Просвіта» однозначно названа контрреволюційною організацією.
Повідомлення про вибуття із Гулагу засудженого Швеця А. Д. датується 12 квітня 1942 року. Причина – смерть. Ще одна. Болюча, страшна.
І тільки в період хрущовської «відлиги» настав час реабілітації невинно засуджених братів.
22 травня 1956 року до Президії Київського обласного суду надійшов прокурорський протест (в порядку нагляду), в якому прокурор вважав постановутОсобливої наради при НКВС СРСР від 21 жовтня 1938 року стосовно Швеця А. Д. і Швеця К. Д. неправильною і такою, що повинна бути відміненою.
30 травня 1956 року постановою президії Київського обласного суду брати були реабілітовані. На жаль, ця звістка вже не застала їх у живих. Пошта принесла довідки рідним у Гостру Могилу на Андрія Денисовича Швеця 13 червня 1956 року, а на Кирила Денисовича Швеця в березні 1962 року.


Санкт-Петербург
 
Форум » Історія Ставищенщини » Історичні факти » Люди, история, времена (Известные имена)
Пошук:


Ставище © 2020